«Міг залишитися за кордоном — але повернувся». У Вінниці попрощалися з 22-річним Єгором Басюком

Михайло КУРДЮКОВ

Сотні вінничан прийшли до Спасо-Преображенського собору, щоб провести в останню путь хлопця, який після навчання в Європі повернувся в Україну і пішов на фронт добровольцем.

Сьогодні, 27 травня вінничани зібралися біля Спасо-Преображенського кафедрального собору з самого ранку. Приходили поодинці й групами — рідні, друзі, побратими, однокласники, велосипедисти з міських спільнот, у яких Єгор був своїм, незнайомі люди, які просто прочитали про нього і не змогли не прийти.

Квіти несли оберемками — білі, жовті, червоні. Їх кидали під колеса траурного кортежу, клали на кришку закритої домовини, огорнутої жовто-блакитним стягом, і біля неї. Багато людей плакали, не приховуючи сліз.

Єгор Басюк народився у Вінниці 10 лютого 2004 року. З дитинства був непосидючим і захопленим: у п'ять років почав грати у футбол, у дев'ять — відкрив для себе спортивне орієнтування і об'їздив із змаганнями всю Україну.

У 2021 році закінчив Вінницький технічний ліцей і вступив до Східно-Середземноморського університету на Кіпрі — на факультет міжнародних фінансів і банківської справи. Це був його власний вибір, власний крок — сам склав документи, сам вступив до престижного європейського вишу.

За кордоном він не загубився. Навчався, цікавився, жив повним життям. Але коли у 2025 році отримав диплом з відзнакою — повернувся додому. В Україну, яка вже три роки воювала.

Повернувся — і добровольцем приєднався до підрозділу БПЛА. Виконував бойові завдання на складних напрямках фронту, за короткий час отримав офіцерське звання.

На жаль, 23 травня службовий автомобіль, у якому їхав Єгор, потрапив під ворожий обстріл. Наступного ранку його серце зупинилося.

Після відспівування траурна колона вирушила на Саврівське кладовище. Їхали довго — машин було багато. Єгора поховали на Алеї Героїв.

Після його загибелі чимало вінничан написали про Єгора у соцмережах. Серед тих, хто писав, були і давні друзі, і однокласники, і люди, з якими він перетинався лише на велозаходах чи в університетських коридорах.

Журналістка Валентина Кирильчук знала Єгора ще п'ятирічним — 16 років тому він допомагав їй знімати репортаж про конкурс «Міс Вінниця». «Дивлюся на твої фото і весь час думаю, що по віку ти міг бути моїм сином», — написала вона. І далі — про те, що він міг залишитися за кордоном, але зробив інший вибір.

Її колега Ірина Ярошинська зізналася, що три дні не могла знайти слів: «Немає правильних слів для такого горя. Є лише безсилля, сльози і величезний біль за дитину, яка мала жити».

Друг Дмитро Галушко згадував Єгора як людину, яка заряджала всіх навколо — незмінний учасник велозаходів, завжди з планами, завжди в русі. «Ти був тим самим вогником», — написав він.

Старший брат Володимир згадав настільні ігри за «Відьмаком», дитячі свята, поїздки до бабусі — і те, як батько з гордістю і захопленням розповідав про зустрічі з Єгором на Донбасі та про його успіхи на службі. «Мені шкода всіх, хто не знав, наскільки наш Єгор був доброю, світлою, щирою та чуйною людиною», — написав Володимир.