Майорять сотні стягів: який вигляд має Алея Героїв на Сабарівському цвинтарі

Михайло КУРДЮКОВ

Тут поховані військові з усієї Вінницької громади. Частина могил вже давніші, частина — зовсім свіжі. Офіційних цифр ніхто не називає, але прапорів над алеєю — сотні.

Сабарівський цвинтар стоїть на краю міста, серед поля. Коли під'їжджаєш, ще здалеку бачиш їх: кольорові прямокутники на вітрі. Синьо-жовті державні прапори, чорно-червоні стяги УПА, прапори бригад, батальйонів, окремих підрозділів — тероборона, морська піхота, десантники, прикордонники, розвідники, льотчики, поліціянти, незнайомі широкому загалу шеврони з позивними і гербами. Їх сотні. Вітер тут постійний, він не дає їм опустити куточки, і від того здається, що ця алея завжди рухається.

Алея Героїв з кількома великими кварталами займає окрему частину цвинтаря. Доріжки між рядами вимощені, є паркінг, лавки. Але навіть цей благоустрій не приховує головного: могил тут забагато, і чимало з них — зовсім свіжі. Земля ще не вляглася, ще темна від вологи. На деяких немає постійного пам'ятника — лише тимчасовий дерев'яний хрест, ламінована фотографія в рамці та квіти, що ще не встигли зів'янути.

Там, де земля вже осіла, стоять граніт і мармур. На більшості — портрети у формі. Молоді обличчя. Ось хлопець — дата народження 2005 рік, а дата смерті — 2023. Вісімнадцять. Поруч — інший, 2003-го. Двадцять один. І ще один приблизно такий. І ще. Між датою народження і датою загибелі — так мало, що це не одразу доходять до свідомості.

Але є й зовсім інші дати. Ось чоловік 1964 року народження. Загинув у 2024-му. До шістдесяти не дожив лише кілька місяців. До демобілізації за віком — так само. Неподалік — ще один Герой, 1968-го, якому також не судилося дожити до мирного пенсійного віку.

Біля кількох могил — люди. Не натовп. Просто рідні. Молода жінка сидить на складному стільчику, який, мабуть, принесла з собою. Не плаче, просто дивиться на портрет. Поруч — букет якихось квітів.

Трохи далі — подружжя. Чоловік стоїть, тримає в руках кепку і мне її пальцями — мабуть, сам не помічає. Жінка дістала з сумки щось загорнуте в папір, поклала до підніжжя, відступила на крок, подивилася. Потім нахилилась і трохи посунула — на сантиметр, не більше. Їй важливо, щоб лежало рівно.

У кутку алеї — ще одна молода жінка з дитиною років чотирьох. Хлопчик тягне її кудись вбік. Жінка не йде, стоїть і дивиться на фото. На фото — чоловік у тактичному спорядженні, усміхається.

Близько першої години до Алеї під'їхав катафалк. Нова могила вже була підготована. Принесли труну. Людей небагато: родина, кілька побратимів у цивільному, почесна варта, капелан. Ховали молодого хлопця — на вигляд не більше двадцяти двох.

Все тривало недовго. Після того, як люди розійшлися, над могилою встановили тимчасовий хрест і маленький прапор. Вітер його одразу підхопив.

На постійних пам'ятниках — портрети, епітафії, іноді короткі біографії в кілька рядків: звідки родом, де служив, коли загинув. На деяких — позивний.

Прапори на старіших могилах трохи вицвіли. Ці місця вже ніби «обжиті»: висаджені квіти, доглянуті кущики. Помітно, що сюди часто приходять рідні. Інші могили — поки що «голі». Земля, хрест, фото. Все ще надто свіже.

Нещодавно матері загиблих висадили тут алею сакур — назвали її «Квітуча материнська любов». На гілках повісили дзвоники з гільз, на кожному — ім'я сина. Дерева ще маленькі, тоненькі. Але наступної весни вони зацвітуть.

Офіційних цифр досі не називають — ні адміністрація кладовища, ні міська влада. Але їх можна приблизно прочитати по кількості прапорів. Їх тут сотні. Набагато більше, ніж хотілося б.