З прийняттям нового Закону «Про вищу освіту» розпочалася нова ера мрій для українського освітянського суспільства. Чи виправдалися сподівання , і яким шляхом крокує українська освіта - спробуємо розібратися у цій статті.
Освітня система, не дивлячись на скепсис деяких експертів , демонструє загалом позитивні тенденції розвитку. Зростає частка закладів нового освітнього типу, загальний рівень кадрового забезпечення освітнього процесу залишається високим. Активно розвивається система вищої освіти, зростає чисельність студентів, диверсифікуються форми власності та джерела фінансування освіти. Паралельно розвивається система міжнародного співробітництва у сфері освіти, розширюються можливості отримання освіти за кордоном.
Водночас, ці позитивні тенденції спостерігаються переважно на двох напрямках: по-перше, там , де освітні послуги можуть бути не лише самоокупними, але й рентабельними – вища освіта, невеликий сектор загальної середньої освіти; по-друге , там, де активно діє міжнародна допомога та особиста підприємливість громадян – міжнародні обміни, проекти та програми.
На тих напрямках, де освітні послуги не є рентабельними, але потребують відчутних витрат, відзначаються тенденції іншого характеру – скорочення мережі , брак кадрового забезпечення, який є найточнішим індикатором браку коштів.
Поза сумнівом, прихід до освітньої системи коштів з-поза державного бюджету – позитивний чинник, який в період трансформаційної кризи сприяв утриманню українською освітою її традиційно міцних позицій. Водночас, ці позиції утримувалися, не в останню чергу, за рахунок нижчих ступенів освіти – дошкільної, загальноосвітньої, позашкільної, професійно-технічної. Саме ці початкові, базові ступені неперервної освіти зазнали і зазнають відчутних втрат. Кілька років – і хвиля недофінансованої освіти нижчих ступенів досягне вищих. У поєднанні з демографічним провалом, котрий чекає Україну, вона здатна призвести до значних негативних наслідків . Попередити їх можна лише дійсно зміною пріоритетів державної політики – стосовно освіти загалом і її базових ступенів зокрема.
Система надання освітніх послуг не має прямого лінійного руху, а більше нагадує хаотичне і навіть випадкове переміщення у просторі, яке неможливо коректувати за існуючих механізмів.
Що ж робити ?
1.Необхідно кардинально змінити методологію підготовки спеціалістів у сфері освіти, визначальним фактором якої мають стати бажання і необхідність постійного самонавчання. Для цього слід підготувати побільше варіативних навчальних планів і програм, переглянути існуючі системи оцінювання знань, стимулювання учнів та студентів.
2.Термін «освітні стандарти» має різну сферу застосування в Україні та розвинених демократичних країнах. У нас «основними об’єктами стандартизації в освіті є структура, зміст, обсяг навчального матеріалу й рівень підготовки», а на Заході «стандарти стосуються лише норм забезпечення навчального процесу і параметрів місць навчання», але ні в якому разі – його змісту й результатів.
3.Взаємодія між школами дозволила б досягти раціоналізації освітньої мережі, а також здійснити стратегічне планування розвитку шкіл , що відбувалося б шляхом посилення спільної участі шкіл в організації освітнього процесу та формуванні базової освіти.
