Заповіт бійця Неумивакіна: «Я росіянин. Але відспівайте мене в українській церкві»

Протоієрей Тарас Волянюк служить в Рівненській єпархії. З нашим земляком Дмитром Неумивакіним познайомився під час своїх поїздок в зону АТО. Останній раз спілкувалися у вересні, незадовго до того, як Діми не стало.

«Отче, є у мене до вас просьба…»

-Дмитро був надзвичайною людиною, - сказав священик біля труни загиблого. – У всьому відстоював справедливість. Через це його трохи недолюблювало начальство. Зате шанували рядові бійці, особливо молодь. Він за них стояв горою.

Священик каже, що ніколи не забуде усмішки Діми. Вона часто з’являлася на його обличчі. Тим само він вселяв упевненість в інших. Хлопці були переконані: якщо поруч з ними прапорщик Неумивакін – все буде добре. Ці слова – «Все буде добре» - він повторював у ситуаціях, коли треба було підтримати інших. Є люди, поруч з якими почуваєшся упевненим. Саме таким був Діма.

-Одного разу Діма сказав мені: «Ви знаєте, що я росіянин, у свій час батька перевели служити у Вінницю, тут ми й залишилися», - розповів священик журналісту 20 хвилин/RIA. – Якщо раптом станеться непоправне, хочу, щоб ви відспівали мене. Але тільки в українській церкві. На жаль, це сталося. Я зобов’язаний виконати волю вашого земляка. Залишив у Рівному всі клопоти і поїхав у Вінницю.

Зник під час сутички під Зайцевим

Відспівували відважного бійця у храмі УПЦ Київського патріархату, що у провулку Станіславського.

Приїхали побратими з 53-ї бригади. Ще більше зібралося демобілізованих бійців, які служили з Дмитром.

-Хлопці зараз на заробітках у Польщі, - розповіла сусідка Неумивакіних пані Валентина. – Навіть з-за кордону вибралися, щоб попрощатися. Про це мені розповіла мама Діми – Світлана. Як тільки згадувала Діму, говорила, настільки він у неї був ніжний і лагідний. Вона не пам’ятає випадку, щоб він при зустрічі не пригорнувся до мами, не обійняв її. І завжди робив це з усмішкою. Золота була дитина.

Земляк Дмитра у званні старшини Олексій (ліворуч) приїхав із зони АТО разом з прапорщиком, теж вінничанином, на ім’я Віктор. Олексій розповів, що з Дмитром познайомився рік тому. Раніше вони бачилися час від часу, коли  Неумивакін приїздив до них ремонтувати техніку. Він спочатку служив у ремонтному батальйоні, у цій ж бригаді.

-Діма казав, що хотів би бути разом з нами, у нашій роті, - продовжує співрозмовник. – І добився свого. Його перевели з рембату до нас стрілком-розвідником. Він гордився цим. Хоча опинився у значно гірших умовах. Останній раз бачилися з ним за два дні до того, як він опинився на тій стороні. Було це під Зайцевим. Сталася сутичка. Так розповідали хлопці. Спочатку думали він у полоні. На його місці міг опинитися інший, але це сталося з Дімою. Дуже шкода…

Ідентифікували тіло після експертизи ДНК. До того воно знаходилося у морзі у Дніпропетровську. Ховали бійця у закритій труні.

На весні не стало батька, восени – сина

Нинішньої весни Діма приїжджав з АТО на похорон батька. Тільки три дні побув дома – і знов повернувся на службу. Його батько був військовим. У відставку вийшов у званні полковника. У Вінницю сім’я переїхала з Росії одразу після проголошення незалежності держави. Тут він продовжив службу. Потім працював на державній службі.  Батько не дожив один рік до своїх 70-ти, а син – до сорока.

-Ми з Дімою навчалися в одному класі, - каже його однокласник Ігор. – Ходили у шосту школу. У Вінниці він вчився тільки два роки – в десятому й одинадцятому класах. Нормальний хлопець. У чужому на той час для нього місті не було нікого знайомих. Але він комунікабельний. Легко сходився з іншими. Дуже цінував дружбу. Закінчив політехнічний технікум. Служив строкову службу в армії.

На три роки старший від Дмитра ще один його товариш - Андрій. Каже, познайомилися вони в таксопарку. Деякий час Діма працював там. Андрій прийшов у колектив раніше. Як пояснив співрозмовник, Неумивакін був такою людиною, яка ніколи не підводила інших. Потім він працював на інших роботах. Хотів стати миротворцем. Проходив відбір у миротворчий батальйон, який готували в Ірак. Щось там не склалося.

-Наскільки я знав Діму, його завжди приваблювала армія, - продовжує Андрій. – Можливо, далося в знаки те, що виховувався у сім’ї військового. Коли почалося все це на Донбасі, він сам пішов у військкомат. Причому, тоді, коли ще не почалася мобілізація. Після демобілізації підписав контракт і знов повернувся на службу.  

Коли закінчилося відспівування загиблого бійця, капелан Тарас Волянюк став на коліна, торкнувся чолом труни і так подумки прощався з тим, з ким поріднився на війні. З іншого боку труни навколішки голосила жінка в чорному одязі. Кажуть, це колишня дружина Дмитра. У нього залишився неповнолітній син.

Висловлюємо щирі співчуття матері, сестрі, синові, колишній дружині, всім, хто знав Дмитра Неумивакіна. Земля йому пухом. Вічна пам'ять Герою, який добровільно став на захист рідної землі, кожного з нас.   

P.S. За три дні до похорону Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив старшого капелана Тараса Волянюка, який відспівував нашого земляка, медаллю «За жертовність і любов до України» Цієї нагороди священик удостоєний за постійну опіку над українськими воїнами у зоні АТО.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.