Олександр Ткачук: Щоранку вітався із… жирафом

Досьє
Олександр Миколайович Ткачук
Дата народження: 18 березня 1959 року.
Посада: головний інженер ПП ТУФ «Феріде».
Сімейний стан: одружений, дружина Тетяна – начальник відділу «Вінницятеплокомуненерго».
Діти: син Андрій (26).
Хобі: вирощування помідорів.
Улюблена музика: диско 80-х.
Улюблена література: історична.
Улюблений режисер: Михалков.

Олександр Ткачук згадує, що на роботі почувався, як удома. Колектив у «Вінницягазі» був прекрасний. І спортом займалися, і художньою самодіяльністю, і дні народження та інші свята разом відмічали: той з дому вареників принесе, той - банку грибів…

Дзвінок по секретній лінії
- Чому діти мріють стати артистами чи космонавтами – ясно. А чому стають інженерами?
- Народився я у Качанівці Хмільницького району. Мама була медсестрою, а батько працював на Жданівському цукровому заводі. От і я вирішив стати інженером, щоб потім теж на цьому заводі працювати. Але у Київський технологічний інститут я не пройшов за конкурсом, і вступив до Вінницького політехнічного.
Але сталося так, що я довгий час був не інженером, а військовим. На строкову службу в армію потрапив уже після інституту. Мені було 23 роки, а командир взводу був молодший за мене на три місяці…
Служив у Німеччині. Мені пощастило – я був помічником чергового начальника військ зв’язку, служба пройшла серед полковників та генералів. І зателефонувати я міг у будь-який куточок світу: хоч в Америку, хоч у Африку. Але нащо мені ті дальні краї? І я подзвонив додому, дружині… Одружитися я встиг ще на четвертому курсі. Ми з Танею вчилися в одній групі, а на практичних заняттях були навіть у одній підгрупі. І чомусь так виходило, що писав лабораторні роботи за обох я, а потім вона здавала їх на п’ятірки, а я – на четвірки! Та й інститут вона закінчила з червоним дипломом, а я – зі звичайним… Забрали мене в армію у листопаді, а в березні наш син народився.
Так от, подзвонив я додому, але як почув Танине «алло», то навіть звуку не зміг із себе видушити – так мені горло перехопило від звуку рідного голосу. Поклав тихенько трубку. Потім зібрався з духом і ще раз подзвонив. Розказав дружині про свою службу, а вона й каже: «Я теж у Німеччину хочу!» Отак і залишився я там ще на шість років. Служив у Лейпцигу. Жили ми в центрі міста, через дорогу від зоопарку. І перший, з ким ми щоранку здоровалися, був жираф, що з цікавістю заглядав у наше вікно з-за паркану…

Без ножа за стіл не сяду!
- Німецьку мову вивчити встигли?
- Не так ми з дружиною, як син. Він ходив у німецький дитсадок, і дуже швидко засвоїв нову мову. Був у нас перекладачем, коли ми в магазин ходили. Говорив з нами так: половина слів - наші, а половина – німецькі. Їх у садочку вчили їсти з допомогою ножа та виделки, і якщо вдома йому не давали столового ножа, він категорично відмовлявся приступати до трапези…
А коли ми повернулися у Вінницю, і у садочку якась дитина на нього плюнула, у сина був справжнісінький шок. Він довго і гірко ридав і ніяк не міг зрозуміти: як це одна людина може плюнути на іншу?!
У Вінниці я у 1989 році почав працювати інженером-електриком виробничої лабораторії ВАТ «Вінницягаз». Робота мені подобалася – весь час у русі, у роз’їздах. Бо працювати у якомусь проектному інституті за кульманом – це не для мене. Потім у 1995 році перейшов у Держкомітет з нагляду за охороною праці. Дослужився там до головного державного технічного інспектора. І тут мене знову запросили у «Вінницягаз». Пропрацював я у цій системі ще майже вісім років.

Як я не запобіг повені
- А чому ж пішли з «Вінницягазу»?
- Усе змінилося, коли відбулася приватизація. Після того, як «Вінницягаз» двічі перепродали, фахівців там не залишилося. Головною метою стало отримання прибутків. Прийшли люди, яким байдуже було до газу, до його споживачів і до колективу. Їм потрібні були не фахівці, а люди, які б сліпо виконували їхні вказівки. Таких і набрали. Новим головою правління став ровесник мого сина, юрист.
Я на той час займав посаду заступника голови правління з питань охорони праці і начальника виробничо-технічного управління. Всі мої колеги звільнилися, бо неможливо працювати з людьми, які абсолютно не розуміються на справі. Лишився я один із «старої гвардії». Тримався довго, але увірвався нарешті й мені терпець.
Якось викликав мене начальник. Заходжу в кабінет – сидить він, ноги на столі, і питає: «Ви що, на пенсію захотіли?» Я отетерів. А він продовжує: «Чого усміхаєтеся? А що ви зробили для того, щоб не було повені в Ямполі і Могилеві?» Тут я й зовсім сторопів… Вийшов із кабінету та й думаю: «Мабуть, пора звідси йти, поки ще й війну в Іраку на мене не повісили…» А тоді якраз сталися вибухи газу в двох містах України. І в обох випадках винними оголосили моїх колег – заступників з охорони праці. А при такому «професіоналізмі», який панував тоді у цій системі, могло статися що завгодно і в нас.

Працюєш? А чого регочеш?
- Майже два роки ви працюєте на новому місці. І як вам там?
- Все життя я працював на державних підприємствах, а тепер потрапив на приватне. Спочатку було трохи чудно. У «Вінницягазі» працювало три з половиною тисячі чоловік, а тут колектив невеликий. Але що цікаво: те, що на державному підприємстві роблять десять працівників, на приватному виконує один. І нічого, справляється…
Довго не вдавалося зосередитися. Я звик до кабінетної тиші, а тут – одне велике приміщення на всіх. Відчуваєш себе, як на белебні… Та ще й говорять усі одночасно і голосно. Але поступово призвичаївся.
У колективі в основному – молодь. Ніяк не звикну до їх манери працювати. Часом обговорюють щось із таким зосередженими обличчями, що навіть сумніву нема: робочі питання вирішують. Підійдеш ближче – а вони про щось своє балакають! А буває, що регочуть, аж зло бере – ну що за смішки на робочому місці? А вони, виявляється, якусь виробничу проблему вирішили - і тішаться…