Олег Федорчук: У футболі потрібен «вовчий» страх

Досьє
Олег Вікторович Федорчук
Посада: головний тренер футбольного клубу «Нива» м. Вінниці.
Дата народження: 10 лютого 1961 року.
Сімейний стан: одружений, дружина Олена (49).
Діти: Микола (27), медик; Мілена (20), студентка торговельно-економічного університету; Єлизавета (13), школярка, майстер спорту з плавання, чемпіонка Європи.
Хобі: розведення троянд (вже є 118 сортів!).
Улюблена музика: «Beatles», «Pink Floyd», «Океан Ельзи».
Улюблені фільми: історії людського життя.
Улюблена література: Л. Дереш, Ф. Достоєвський, фантастика, казки.

Вінницьку «Ниву» її тренер Олег Федорчук вважає однією з найкращих команд серед усіх, які у нього були. Хлопці прагнуть перемагати, хочуть грати у прем’єр-лізі, у збірній, і тренер обіцяє зробити все, щоб їм допомогти.

Виграв у незвичну лотерею
- Народилися ви на Житомирщині, але й Вінниччина для вас не чужа?
- Батько мій родом з Гайсинського району. Під час війни мама загубила його, чотирирічного, під час бомбардування. Знайшов він матір аж через 30 років. Виявилося, що і прізвище в нього інше – Нікітішин. Я у бабусі в селі гостював кожного літа, на тамтешньому парному молоці і виріс…
Народився я в Коростені. І ще в дитинстві вирішив, що зроблю все, аби вирватися звідти. Містечко невеличке, перспектив – ніяких, та ще й мешкав біля місцевої тюрми. Вид з вікна був малопривабливий… Отож закінчив я школу, взяв десять карбованців і сказав, що більше сюди не повернуся. Став студентом Київського інституту фізкультури. Конкурс був величезний, бо якраз тоді розпочався футбольний бум, всім кортіло потрапити у спорт. Але школу я закінчив на «відмінно», так що проблем із вступом не було. Легко давалося і навчання в інституті. Закінчив його з відзнакою. На весь інститут для випускників давали дві квартири, і одну із них пропонували мені. Але я лише подякував – на четвертому курсі я одружився, і у 20 років уже мав квартиру в столиці. Дружина – дочка професора, а я - хлопець «із села», так що одружився «за розрахунком»… Жартую, звичайно. Познайомилися ми з Оленою випадково, я й поняття не мав, хто вона така. Я тоді грав у футбол у Чернігові. Познайомився, через місяць зателефонував… Наступного року буде тридцять років, як ми разом. Кажуть, що подружнє щастя – лотерея. Так от, у цю лотерею я виграв!

На третій раз погодився
- А як складалася ваша спортивна кар’єра?
- На службу в армію я потрапив у Польщу. Там служив у спортроті, і мені запропонували підписати контракт. Сім років грав у клубі армії, в команді Північної групи радянських військ. Заробив непогані на ті часи гроші, зміг купити будинок під Києвом, забезпечив сім’ю. До 30 років грав у футбол, а потім вирішив тренувати дітей. Створив у 1992 році свій футбольний клуб - перший в Україні, мої дітки їздили по всьому світу. А далі мене, як одного з кращих тренерів мого віку, запросили в «Динамо». Я попрацював у ньому, поки закінчився термін контракту, і пішов звідти. На те були причини. Але ця моя витівка багатьом не сподобалася, адже так не прийнято було робити - з «Динамо» самі не йдуть…
Після цього я подався у «дорослий» футбол - працював в «Оболоні-ПВО-2», потім створив клуб «Нафком». Ми досить непогано працювали, вийшли в першу лігу. Далі мене запросили у вищу лігу. Тренував «Таврію», потім було ще кілька клубів… І ось я майже рік у Вінниці. Сюди мене запрошували тричі, на третій раз я погодився – і вважаю, що правильно зробив. Мені подобається місто, подобаються люди, вболівальники.

Вивчив репертуар дискотеки
- Де ви живете у Вінниці?
- Поки що в готелі, але керівництво клубу обіцяє винайняти для мене квартиру. Справа в тому, що в готелі до четвертої ранку доводиться слухати дискотеку. Я людина терпляча, життя до різного привчило, але, мабуть, досить - за цілий рік уже весь репертуар напам’ять вивчив!
Рідних бачу лише на вихідних, та й то через раз. Діти часом сюди приїздять, Вінниця їм подобається. А середульша донька на всі ігри нашої команди їздить - по всій Україні!
Команда молода, перспективна. Хлопці у «Ниві» хороші, інтелігентні, здібні. Практично всі вчаться у вузах, деякі отримують уже другу вищу освіту. Я їх у цьому підтримую.

На поле – без «зайців»
- Звідки беруться молоді перспективні гравці?
- Буває по-різному, але основне тут – мотивація. Більшість – із бідних. Багатий головою по м’ячу бити не стане… А для тих, хто хоче чогось досягти у житті, це – шанс.
Коли ти бідний, живеш у «трущобах», можливостей пробитися у житті не так уже й багато. Я мав міцне здоров’я, і спорт був єдиним моїм шансом. Я ним і скористався…
Я вважаю, що будь-яка команда може виграти в іншої, навіть якщо та інша - вища за класом. Головне – щоб не було самовпевненості. Вона заважає. Я для себе вивів формулу: для перемоги потрібно трохи страху. Але це має бути страх не зайця, а вовка. Бо заєць боїться, що вовк його з’їсть, а вовк боїться, що сьогодні трапеза буде трохи скромнішою… Тому я футболістів привчаю саме до такого – «вовчого» – страху. Це – хороший страх! А «зайці» мені не потрібні. Часом, правда, трапляються, але я їх відразу виганяю. Мені з дитинства казали, що в моїй натурі щось вовче є. Так що я «зайців» нюхом чую…
Після гри фіналу Кубку Ліги в Олександрії у нас буде тритижнева відпустка. Хлопці отримають зарплату, премію за «срібло» чемпіонату України, дам усім завдання на відпустку – і зустрінемося аж 28 червня.