Я розумію, що в мені б‘ється чуже серце, але я живу. Як це – бути «трансплантованим»

Коли ми запитали Катю чи готова вона розповісти історію свого життя, то дівчина відразу погодилася. Про те як важко знайти донора, скільки коштують подібні операції та як довго чекати на потрібний орган ми, ті хто ніколи не зіштовхувався з подібними проблемами, чули тільки з новин або кінострічок. Але поруч із нами живуть ті, хто пройшов усе це, живуть, насолоджуються кожним днем і допомагають іншим. 

Отже, знайомтеся із героїнею цього тексту – Катерина Кравець. Дівчина родом із села Чернятка Бершадського району і зараз навчається в медичному коледжі. Катя – кругла сирота і про те, що у неї є проблеми із серцем дізналася після 10-ти років: 

– У молодших класах я взагалі не відчувала, що у мене є якісь проблеми. Вони почали з‘являтися у середній школі, – розповідає Катя. – На моїй вулиці жили одні хлопці, ми завжди бігали разом, грали в футбол і я почала помічати, що з‘являється задишка і мені важко. 

Потім такі самі речі почали відбуватися на уроках фізкультури. Про те що з Катьою щось не так помітили вчителі. Тоді дівчину привезли до Вінницької дитячої обласної лікарні. Там і поставили діагноз – гіпертрофічна кардіоміопатія. 

– В лікарні мені говорили, що я зможу це перерости. Пила таблетки і до 18-ти років за мною доглядали лікарі, – говорить Катя. 

Життя у медичній палаті

Дівчину постійно підтримували терапією. Але серце все одно давало дискомфорт: кололо і давило. Тиск постійно був низьким і Катя гостро відчувала зміну погоди. У той час дівчина вже навчалася на бухгалтера: 

– Із кожним днем мені ставало гірше, я знову звернулася в дитячу лікарню, але мене перевели в лікарню Пирогова. В кардіологічному відділені я пролежала три тижні. Організм не сприймав крапельниць, а моя терапія таблетками вже не допомагала і була проблема з ритмом (пульс високий 100-120 ударів) – мене відправили в Інститут Амосова. 

Там Катю прооперували. Тепер у її грудній клітці працював дефібрилятор, який заводив серце, коли те зупинялося. 

– Поки проводили обстеження, виявили, що у мене АВ блокада – це, коли серце не справляється зі своєю роботою. У такому разі настає раптова смерть, – пояснює Катя. 

Пізніше виявилося, що у дівчини були зупинки серця, про які вона навіть не знала: 

– Вночі, під час сну, я просто підривался на ліжку. В лікарні мені поставили спеціальний апарат, який і допоміг виявити зупинки серця, – розповідає героїня. 

Катя говорить, що у цей момент у неї був шок, адже такі зупинки траплялися дуже часто. 

– Я могла просто не прокинутися. 

Так дефібрилятор і опинився в організмі дівчини. Розрядом струму він запускав серце дівчини щоразу, коли те починало зупинятися. 

– Самі електроди в серці і по вені не відчуваються. Дефібрилятор – це така залізна штучка, яка зашита під шкіру, він не страшний. А от сам струм – це дуже страшно і словами не передати, – говорить Катя. –  Струм розносився по тілу від голови і до низу. У цей час в очах тільки спалахи і страх. 

Дівчина жила з апаратом протягом двох з половиною років: 

– Дефібрилятор рятує життя. Але коли ти розумієш, що зараз тобі погано, починається тахікардія, то в голові лише одні думки: «Не треба! Нехай не б‘є!». 

З цим апаратом Катя могла місяцями жити у лікарняній палаті, аби не виходити на вулицю, не подразнювати організм і знову не відчувати розряди по тілу.

Трансплантація, як усмішка долі 

Далі все розвивалося стрімко: збій ритму, прийом таблеток, відновлення ритму, поява асциту. 

– Мені різко стало погано. Почала накопичуватися рідина у черевній порожнині, падати фракція. І тоді я почула діагноз – гіпертрофічна кардіоміопатія другого ступеню, – говорить Катя. 

Діагноз дівчини сам по собі говорить, що є показання до трансплантації, але є стадії, на яких можна багато років жити із дефібрилятором. Проте трапляється інакше. 

 – У мене не було надій. Але хірург, який мене оперував став нею. Валерій Залевський – єдиний, до кого я могла приїхати і сказати, що мені погано. Він для мене став, як батько. 

 У той час, коли поруч нікого не було дівчину підтримував хірург та персонал відділення, у якому вона знаходилася в Інституті Амосова. 

– У мене були друзі. Але до того моменту, поки я була в кращому стані. З одного боку було образливо, бо багато було тих, з ким з дитинства, на одній вулиці виросли. Така значить доля, – пояснює Катя. 

На той момент найкращими друзями для Катерини стали медсестри, лікарі-інтерни та анестезіологи. Вони і досі з радістю зустрічають дівчину, коли вона приїжджає в гості. А та відчуває, що саме вони стали її родиною. 

Отже, Каті дали направлення в Мінськ для пересадки. Так як дівчина – кругла сирота, то операцію їй оплатила держава. 

– Пересадка коштувала сто тисяч доларів. Якби в Україні були відповідні закони, то можна було зробити це набагато дешевше і за ці гроші врятувати ще когось. 

Катю до Білорусі завезла тітка і одразу повернулася додому. Дівчина говорить, що їй неймовірно пощастило: 

– Справа у тому, що я була 147 у черзі на трансплантацію. Але через те, що я мала пільги і не знайшлося білоруса, якому потрібно було серце із третьою позитивною групою крові, воно дісталося мені. Це – диво, – впевнена Катя. – Першого березня о другій ночі стався забір серця, о пів на п‘яту мене забрали на операцію. 

(НЕ)чуже серце 

Під час розмови у Каті кілька разів тремтів голос. На питання чи важко про це говорити, дівчина говорила, що ні. Робила глибокий вдих і продовжувала далі. Але, коли ми почали говорити про перші дні після трансплантації, Катя помітно повеселішала. 

– Коли я відкрила очі і подивилася навколо (хоча зробити це було не просто через численні катетери), перше, що я подумала: «Боже, я жива!». У мене полилися сльози. Це не була істерика. Просто сльози,  – розповідає дівчина. – Я розумію, що в мене чуже серце і я живу. 

У перші дні Катя постійно боялася, що десь щось не приживеться чи відпаде. Дівчина говорить, що медсестри постійно сміялися з неї, адже запевняли, що серце пришито намертво. 

– З часом ти звикаєш і не думаєш, що орган – чужий. Серце – моє. Рідне. Я з ним живу. Правда, тепер постійно хочеться до Білорусі, – сміється Катя. 

Про те, хто був донором Законом Білорусі говорити пацієнтам заборонено. Проте, дівчині вдалося підглянути у медичну карту, де було написано, що це був хлопець 28-ми років, який загинув у автокатастрофі. Катя дуже хотіла б знайти хоча б якусь інформацію про нього: 

– Мені звісно цікаво дізнатися яким він був, чи була у нього родина і що він любив. 

Залишається надія, що колись з Катериною зв‘яжуться батьки загиблого, адже вони мають право знати кому пересадили серце їх дитини. 

Життя після

Сьогодні Катя насолоджується кожним днем, спілкуванням з людьми та навчанням у коледжі. Прагне стати хірургом і так само допомагати людям, як допоміг їй хірург з Інституту Амосова. Крім того, планує переїхати у Мінськ. 

Життя дівчини не змінилося, якщо говорити про вподобання та заборони. 

– Єдине, чого не можна «трансплантованим» – грейпфрут та багато солодкого. В іншому – ніяких обмежень я не маю. 

До Каті часто звертаються ті, хто тільки має пережити трансплантацію. Запитують, уточнюють деталі. 

– Про таких, як ми говорять дуже мало. Я не розумію чому не можуть прийняти відповідних законів. В Україні гинуть люди в автокатастрофах щодня. А одна людина може врятувати сімох. Багато хто роками стоїть в черзі на пересадку, хтось не доживає… Я теж могла не дочекатися, але мені посміхнулася фортуна. 

Тепер Катя мріє поїхати до Іспанії, куди її у свій час мали забрати прийомні батьки, проте через хворобу літати їй заборонили. А поки дівчина навчається і мріє, то 20-го вересня запрошує до першої лікарні, аби висадити Алею життя на честь донорів транспланталогії. 

Якщо ви дочитали цю щасливу історію, то радимо прочитати про людину, які ми разом можемо допомогти: вінницькому рятувальнику потрібна пересадка печінки. Сім'я благає допомогти

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.