Інтерв'ю з донеччанкою: «Донецьк чекає на українські війська»

Жінка приїхала до сина, подивитися, як живе: не бачилась із ним з тих пір, коли ДонНУ ім. Стуса (тоді ще просто ДонНУ — авт.) переїхав до Вінниці. Тобто вже півтора роки. На подорож до «материкової» України Тетяна збирала гроші цілий рік. Від Вінниці вона просто у захваті, бо, каже, від мирного життя відвикла. А тут цієї розкоші — вдосталь.

— Знаєте, раніше я любила свій Донецьк. Але тепер потроху починаю його ненавидіти...

Чому кажете про ненависть?

— Бо це вже не моє місто. Воно немовби застигло у часі. Всюди якась анархія: люди хочуть — йдуть на роботу, хочуть — залишаються вдома. Працювати ніде, бо робота є тільки у лікарів, ресторанів та «міністерств». Ну, і в тих, хто якимось чином зберіг свій бізнес. Ще в «ополчєніє» можна податися. Але то білет в один кінець, як то кажуть. Раніше у людей була ціль, а зараз її немає. Спочатку сподівалися на наступ українських військ. Тепер надії менше. Багато людей помирає у місті: навіть не від хвороб, від безвиході. Уже можете мені вірити, як медику.

Як вам Вінниця, порівняно із “деенерівською” версією Донецька?

— Вінниця для мене — просто рай на землі. Тут все інакше, тут люди живуть. У теперішньому Донецьку ж усе неначе уві сні. Нібито і так же життя плине, але люди інакші, зневірені... Не можу це пояснити.

Вашому сину було важко у Вінниці адаптуватися?

— Найважчим було примусити його покинути нас. Я буквально випхала його тоді із дому. Попрощались про всяк випадок і домовились, що якщо зі мною чи моїми батьками щось трапиться, він у жодному разі не повинен приїжджати назад. У Вінниці спочатку жив на одну стипендію. Тепер от роботу знайшов, трохи легше стало.

Коли виїжджали із Донецька, проблем із блокпостами не було?

— Цього разу — ні. Але якщо брати ситуацію загалом, то із міста зробили резервацію. Тиск, як не дивно, більше з української сторони. «Днрівці» можуть зробити якусь капость, але у плані «витонченості» пропускної системи копіюють українську сторону. Зараз там на кожен крок потрібен дозвіл.

У чому проявляється ця «витонченість»?

— Наприклад, це черга на кордоні так званої ДНР та України, яка просувається аж надто повільно. Якщо спробуєш сперечатися із постовим — взагалі нікуди не поїдеш. Українські блок-пости також часто закриваються. Кажуть, то через спеку та великий ризик пожежобезпеки: так нещодавно було із постами на Зайцево та Майорську. Але куди від спеки подітися кілометровим чергам машин? Люди вимушені чекати у чистому полі, де жодної тіні та всюди таблички «Обережно, заміновано!».

А як із настроями донеччан? Чи розвіялись ілюзії?

— Взагалі у сьогоднішньому Донецьку тему політики не прийнято обговорювати: тільки у вузькому колі людей, яким можна довіряти. Не можу казати за настрої всіх жителів, але ті, з ким я спілкуюся, підтримують Україну. Моя подруга, наприклад, якось вигукнула «Слава Україні!», виходячи із тролейбуса. А взагалі настрої різні: є люди, які живуть під девізом «Аби не стріляли та продуктів вдосталь було», є й такі, що заступили на якісь посади у псевдореспубліці, й раді цьому.

Чи часто зараз місто обстрілюють?

— Зараз стріляють кожен день. Вдень у центрі не чутно, бо бомблять, в основному, околиці. Але вночі постріли чує усе місто. Стріляють сепаратисти: вони, здається, отримують надбавки за використання снарядів. У них є певні норми по обстрілах, які вони повинні виконати. Жителі міста вже навчилися відрізняти зброю, з якої ведеться стрільба, як і приблизне місце​, звідки стріляють.

Гуманітарку до вас ще завозять?

— Так, українську, але все рідше. Із самого початку воєнних дій тільки на ній і виживали. Видавали, правда, її все більше літнім людям. Тепер возять рідше: раз на декілька місяців. Але зараз у допомозі і потреби гострої нема, не те, що тоді. Щодо російської гуманітарки — особисто я ніколи її не бачила.

Чи достатньо буде лише самого миру, щоб Донецьк став таким, як раніше?

— Хотілося б сподіватись, щоб цього було достатньо. Але, якщо чесно, думаю, що він вже не стане моїм Донецьком. Місто особливим роблять люди. Якщо ті, хто поїхав, повернуться (я маю на увазі тих, хто в змозі мислити), тоді можливо… Але мені здається, вони не повернуться. Зараз у місті залишилися ті, кому від життя багато не треба, або ті, у кого нема вибору.

А які причини тримають вас у окупованому місті?

— Так легко сказати: «Хто не згоден, нехай переїжджає!» Куди? Щоб отак зірватися з місця, треба багато грошей. А звідки ж вони візьмуться? До того ж, батькам важко буде без моєї підтримки. І, звичайно, шкода квартиру полишати. Роботи також нема: поки у сина гостюю, продивилася оголошення. По спеціальності знайшла тільки одне, та й там до тридцяти років медсестри потрібні.

А чи чули про який-небудь рух опору у окупованому місті?

— Партизанський рух, подейкують, є. Принаймні, про це пишуть у соцмережах. Але не дуже у це вірю. Якщо і є, то ніяк себе не проявляє. Уся українська частина Донецька вже давно чекає на наступ наших військ. Далеко не усім промили мізки, донеччани все одно вірять, що Донецьк ще буде українським.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.