«Йду Мотрю шукати…» Історія про те, як чоловік пішов визволяти дочку з німецької неволі

У селі Судилків на Хмельниччині у братській могилі поховано 11 фронтовиків минулої війни з Поребищенського району, у навколишніх селах на плитах братських могил нараховується майже сто прізвищ погребищан

Володимир Никитюк ніколи не бачив живим свого дідуся. Семен Виндюк,таке прізвище його діда по маминій лінії, загинув у 1944-му. Володимир з’явився на світ тільки через десять років після того.

Незважаючи на це, він  багато знає про діда Семена. Цікаво було слухати його розповідь. Відчувалося, як захоплюється дідусем. З ним журналіста20minut.ua познайомив наш постійний читач Валерій Старинчук.

Запитую у Никитюка (крайній праворуч) звідки у нього стільки інформації про Семена Виндюка? Каже,багато збереглося у пам’яті з почутого від бабусі. Малим сідав біля неї і просив: «Бабцю, розкажіть щось про діда». І вона розповідала... Наприклад, про те, як під час окупації гітлерівцями їхнього села Старостинці Погребищенського району дід змайстрував самотужки приймач. Вночі слухав повідомлення з фронту. Бувало, збиралася їхня рідня. Їм теж було цікаво дізнатися, що робиться на війні.  

Особливо вразив вчинок діда. Він дуже хотів визволити з неволі дочку Мотрю, яку вивезли на роботи в Німеччину.  

«У 1943-му, коли село звільнили від гітлерівців, дідові було вже 46 років, — розповідає Володимир. — Тоді брали в армію 20-річних, або трохи старших, чи молодших, і дід подався з ними. В селі говорили Семен пішов німців гнати  разом з молодими. Бабуся казала, він дуже хотів добратися до Німеччини, розшукати там доньку Мотрю і повернутися з нею в село».

Мотря найстарша з шести Семенових дітей. Її переховували від окупантів. Але тодішній сільський староста здав німцям. Так у неповні 18 років дівчина опинилася далеко від рідного дому в німецькій неволі. Як тільки село визволили червоноармійці, Семен одразу попросився йти з ними. «Дідусь дуже хотів повернути дочку додому», — розповідає Володимир.

Про роки рабської роботи Мотрі пан Володимир теж знає багато. Бо це - його мама. На жаль, її нема вже на цьому світі. Жінка померла у 1991 році. Але все те, що говорила мама про перебування в Німеччині, залишається у пам’яті, як і розповіді бабусі.

Фронтові листи знає напам’ять

Володимир Никитюк зберігає два фронтові листи свого дідуся. Скільки разів читав-перечитував! Вдивлявся у кожну літеру. Під час нашої розмови окремі фрагменти цитував їх напам’ять.

Адресувалися трикутники дружині Семена Анні Виндюк (листи з минулої війни надходили у формі трикутників).

Ганна Виндюк це бабуся мого співрозмовника, яку він просив у дитинстві розповідати про діда.  «Писано на новий год. Поздоровляю Вас з новим годом. Я зараз нахожуся у карапчіїв (Никитюк уточнює, що йдеться про село Великий Карабчіїв Ружинського району – Авт.). Гонят нас на заняття дают їсти кобили 2 або 3 рази коли як (кобили м'ясо конятини — уточнення Никитюка). Но ви знаєте як я його люблю.  Нас багато своїх хлопців василь вовк, юмень олекса, ісаків герасим, списін, щур андрій, щур омелько… і так дальше.

Як я за вами скучаю пишу і плачу несчасні ви мої  дівчатка і Мотря несчасна нехай мене там дочекається..

Бабуся й мама хотіли знайти могилу

Не дійшов Семен Виндюк до Німеччини. 3 березня 1944 загинув у бою. Похоронка про його загибель скроплена гіркими слізьми дружини Ганни і п’яти їхніх діток. Велике горе звалилося на велику родину. Донька Мотря у далекій Німеччині теж відчула, що вдома сталося щось недобре. Так їй було зле у той день 3 березня. І сон поганий бачила. На той час їй уже виповнився 21 рік. Розповідала про свої відчуття після повернулася з неволі. Як всі вони раділи зустрічі! Коли Мотря дізналася, що тато пішов її визволяти, зайшлася плачем. Радість від зустрічі засмутила згадка про загибель батька. Їхня невелика оселя знову наповнилася плачем.

Їх мама Ганна самотужки поставила на ноги всіх шістьох дітей. Нині у Семена й Ганни Виндюків 13 внуків. Один з них, Володимир Никитюк, не раз мав намір поїхати на місце загибелі діда. У похоронці значилося, що Семен Виндюк, боєць 15 стрілецького полку 147 стрілецької дивізії, загинув у селі Сошки Шепетівського району Хмельницької області, похований на сільському кладовищі.  

Життєві клопоти ставали на заваді поїздці. Вирішив спершу написати у село, що значилося у похоронці. «Нема у нас такої могили, — йшлося у відповіді з сільської ради села Велика Рішнівка, до якої належали Сошки. — Радимо вам звернутися у село Хролин нашого району, там велика братська могила. Можливо, там на плитах є прізвище вашого родича».

Було це у 2010 році. Невдовзі після отримання відповіді на роботі у Никитюка виникла необхідність їхати у відрядження у Шепетівку. Володимир попросив у керівника підприємства відправити його у поїздку. Каже, той запитав, чому так напрошується. «Я все розповів і директор зрозумів мене, одразу погодився, підписав відрядження на моє прізвище, — каже Володимир Никитюк. — Взяв з собою молодшого сина Юрія. Він перший побачив табличку Хролин при в’їзді в село. Вирішили, що зупинимося на зворотному шляху.

«Прізвище з помилкою, але це він»

У центрі Хролина церква, школа і пам’ятник загиблим у війні. Співрозмовник каже, нарахували 27 меморіальних плит на кожній з яких по 15 прізвищ. Від прочитання одного з них у чоловіка стрепенулося серце: «Виндзюк Семен Флорович».   

«Здавалося б, це не дідове прізвище, бо в нього не було літери «з», — розповідає Володимир Никитюк. — Але всі інші дані співпадають:  і рік народження, і рік загибелі. Ми з сином поклали квіти, помовчали. Потім переглянули всі прізвища. Мій дід серед загиблих був найстарший».

Місцеві розповіли, що це братська могила. Тут перепоховали загиблих з декількох навколишніх сіл. Зробили це у післявоєнний час. Староста села говорила, що Хролин під час звільнення декілька разів переходив від радянських до німецьких солдатів. Те саме було й в інших селах. А Шепетівку визволяли п’ять разів.  

Завдання для молодих пошуковців

Никитюк майже кожен рік приїздить  у Хролин. Володимир був разом з дружиною, дітьми, родичами. Об’їздив навколишні села. У кожному з них виписував знайомі прізвища земляків. Загалом їх нараховується майже сотня. А скільки імен ще не встановлено!

«Разом з нашим дідом пішов на війну  з села Старостинці Євмен Матвійович Андрійчук, його дочка весь час просить мене при зустрічі, чи не допоміг би знайти могилу батька, — каже Никитюк. — Їй уже за 80, а все одно хоче знати. Так само хотіла дізнатися і моя мама та бабуся про нашого Семена Виндюка. Їм це не вдалося, вони не були на місці загибелі, чи там, де лежать останки у братській могилі, нам, молодшим, це вдалося. Діти знають, будуть приїжджати, внукам покажемо…»

Співрозмовник перлопатив багато матеріалу в Інтернеті. Знайшов інформацію про підрозділ, в якому воював дід. А ось знайти що-небудь про Євмена Андрійчука поки не вдалося. Чому б не долучитися до цієї роботи молодому поколінню? Учням, студентам… Ось вам конретне прізвище - Євмен Матвійович Андрійчук, родом з села Старостинці, пішов на війну наприкінці 1943-го. Донька не знає, де і коли загинув, де похований.

 «Володимир Никитюк подає приклад для інших, як треба берегти пам'ять свого роду,  — розповідає головний спеціаліст міськради Валерій Старинчук.  — Питання вшанування пам’яті загиблих він порушив перед керівництвом міської ради. Якщо чимало наших земляків поклали голови у Шепетівському районі і там є їхні прізвища на братських могилах, то чому не організувати поїздки у ці місця?

Побували у семи селах

У День скорботи 22 червня представники Погребищенського району побували на Хмельниччині. Їздили вшанувати пам'ять загиблих земляків. Очолював делегацію міський голова Сергій Волинський. Серед учасників поїздки були його заступник Ігор Гордійчук, керівник відділу культури Сергій Єфімовський, головний спеціаліст міськради Валерій Старинчук, староста села Гопчиця Роман Прилуцький, а також два депутати міськради —Володимир Никитюк і Микола Тарасюк.

Вони побували у восьми селах Шепетівського району. У кожному з них у братських могилах поховані земляки-погребищани.

Сергій Волинський вручив подяки керівникам населених пунктів за те, що доглядають могили.У селі Судилків разом з гостями участь в імпровізованій акції взяли представники місцевої ОТГ. Скрізь погребищами залишили корзини і букети квітів.

У селі Хролин художній керівник Будинку культури Наталія Кошкіна розповіла, що на площі біля пам’ятника загиблим односельці проводять більшість своїх патріотичних заходів. Володимир Никитюк знайшов у цьому селі людей,я кі знають історію його діда. Спілкується з ними по телефону, цікавиться новинами села. Його манить це місце, бо приїздить сюди щоразу з думкою про дорогу для нього людину.

«Маю намір ще раз побувати у Сошках (на знімку), — ділиться думками Никитюк. — Хочеться дізнатися, де саме тривали бої за це село. Мені відомо, що за цей невеликий населений пункт поклали голови 50 бійців. Один з них мій дід Семен. Можливо, хтось пам’ятає місце поховання на сільському цвинтарі. Дуже сильно прив’язаний у пам’яті до свого дідуся. Не можу це передати словами…»

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.