«Як окропом, обпекло ногу від осколків…» Фронтовик написав вірш про своє поранення

«Сестрі Вірі було пять років, коли мене забрали на війну», — каже Олексій Рожанський

Напередодні 76-ї річниці Перемоги над гітлерівцями до колишнього фронтовика завітали гості — заступник командира в/ч 3008 Нацгвардії України підполковник Олександр Волох і прес-офіцер старший лейтенант Анна Лазуренко. Вручили подарунки, поспілкувалися з ветераном. Він у свою чергу побажав їм дожити до його літ.

Колишній солдат про своє нинішнє життя сказав так: на війні бився з гітлерівцями, а тепер воює з болячками. На старості залишився один у квартирі, тому радий гостям.

— Сестра Віра приїде, наварить каструлю борщу на декілька днів, а тоді знов чекаю, поки знайде час навідатися, — розповідає Олексій Рожнянський. — Їй теж нелегко, уже 82 минуло. Син далеко. Він, як і я, був військовим. Служив у нашій 43-й ракетній армії у Вінниці. Потім перекинули в Росію, десь аж у Забайкалля. Там створив сім’ю, там і залишився.

Після завершення служби в армії Олексій Рожнянський продовжив її у Внутрішніх військах. Саме тому фронтовика взяли під опіку гвардійці в/ч 3008.

Під час нинішньої зустрічі попросили фронтовика згадати про фронтові дороги. Під час розмови у двері квартири подзвонили. На порозі з’явилася жінка. «Це моя сестра, Віра Ксенофонтівна, — сказав господар. — Це вона мені борщі варить».

Спочатку на фронт пішов батько, а потім і мене забрали

Під час розповіді пан Олексій дістав військовий білет. Показав запис у ньому: 17 березня його зарахували  у 436 артполк 112 стрілецької дивізії. Цей підрозділ входив до складу 13-ї армії Першого Українського фронту. Служив у розвідці.

— Я народився у селі Сосни Літинського району, — каже Рожнянський. — Звідти мене й забрали на війну. Спочатку батько пішов на фронт, як тільки почалася війна. Мама плакала, бо ж на руках залишалася з маленькою дитиною. Віра з 1939 року, скільки їй тоді було на початку війни, мабуть, ще тільки перші кроки зробила. Я багато допомагав мамі, а тоді у 1944-му і мене забрали. Коли прощався, пригадую, як міг, заспокоював маму, сльози витирав її. А Віра так вчепилася своїми рученятами за шию, що дотепер пам’ятаю…

— Дякувати Богу, і тато, і брат повернулися з фронту живими, — каже пані Віра. — Обидва були поранені, але не сильно. Якось їх обминула біда. Кулі не зачепили, а ось болячки вчепилися так, що не позбудешся.

Їхній підрозділ йшов з боями на Західну Україну. У Тернопільській області Рожанського поранило. Як саме це відбувалося, він описав у віршованій формі. Щоправда, не тоді, а вже після війни. Несподівано для гостей чоловік прочитав частину римованих рядків.

Так детально описав ситуацію, що уява стала малювати дорогу, по якій йшли бійці. Сталося це за селом у «надвечірній літній час». Праворуч від шляху виднілися копиці сіна, по ліву руку розташовувалося кладовище. Раптом почувся «шурхіт мін».

— Як окропом обпекло, ногу від осколків, — після цих слів фронтовик зупинився і про щось задумався. Про що саме, не складно було здогадатися.

Тишу порушила Віра Ксенофонтівна. Усміхнувшись, видала «таємницю». Сказала, що брат пише вірші. «Це було раніше, — уточнив пан Олексій. — тепер мені не до поезії».

Прага кричала про допомогу

Хто цікавиться історією, тому не треба нагадувати про те, як радянська армія відвойовувала у гітлерівців сандомирський плацдарм, як перед тим здійснювали п переправу через Віслу. Саме за участь у Львівсько-Сандомирській операції і боях за Сандомирський плацдарм Рожнянського нагородили орденом Слави III ступеня.

Фронтовик каже, що особливо жорстокі бої точилися після переправи через Віслу. Гітлерівці «зубами трималися за плацдарм», бо добре усвідомлювали, що це трамплін для подальшого наступу на Берлін. Так воно і сталося. 12 січня 1945-го саме з Сандомирського плацдарму розпочався наступ на лігво Гітлера у Берліні.

З розповіді фронтовика стає зрозуміло, що їхній підрозділ дійшов до Зеєлівських висот. Це місце стало ще одним міцним «горішком» для наступаючих військ. Звідти відкривалася дорога до німецької столиці.

— У цей час Прага криком кричала про допомогу, — розповідає ветеран. — Німецькі війська тримали столицю Чехословаччини у своїх руках. Нас спрямували на визволення міста. Ми дійшли до Бреслау. Так тоді називалося місто Вроцлав. Німці перетворили його на фортецю. Ввійти у місто вдалося тільки 6 травня. Саме у Бреслау Рожанський дізнався про капітуляцію Німеччини у війні.

На прохання гостей розповісти про найбільш пам’ятний епізод, фронтовик відповів, що їх було стільки, що книгу можна писати. Уже не у віршованій формі, а в прозі.

— Все наше життя в епізодах, — сказав він. — У кожного покоління вони свої.

Розмовляти йому трохи складно. Говорить з паузами. Незважаючи на це, згадав про ще одні бойові дії, в яких довелося взяти участь. Сталося це уже після війни.

Угорське повстання: знов на війну

Олексій Рожанський після війни продовжував службу. Став командиром відділення, потім командиром гармати. На початку 1950-го його призначили командиром взводу. У цій іпостасі він опинився в Угорщині.

У жовтні 1956-го в Угорщині виникло антикомуністичне повстання. Керівництво тодішнього Союзу не могло дозволити повстанцям взяти владу.

За інформацією істориків, на придушення виступів угорських патріотів Москва спрямувала 31,5 тисячі особового складу військ. В країну увійшли понад тисячу танків, сотні одиниць артилерії, іншого озброєння, задіяна була авіація.

Фронтовик Рожанський каже, що військові виконували наказ. Військові були переконані, що діють правильно. Що це повстанці намагаються знищити законно обране керівництво країни.

Він бачив загибель місцевих жителів так само, як і наших військових.

Нині чоловік розуміє, що насправді стояло за діями московського партійного керівництва, а тоді…

Невдовзі після Будапештських полій Рожанський звільнився з армії. Сталося це у 1958 році. Перейшов служити у Внутрішні війська. На початку 70-х залишив службу. Працював у низці установ і організацій.

Радів Перемозі 8 і 9 травня 

Раніше 9 травня він зустрічався з бойовими побратимами. Це була гарна традиція.

— Нині нас, фронтовиків, залишилося дуже мало, — говорить Олексій Рожанський. — У Вінниці є тільки п’ятеро тих, хто воював з гітлерівцями на війні.

У нього не запитували, звідки така інформація. Але вона відповідає дійсності.

Про те, який день вважати переможним 8, чи 9 травня, колишній фронтовик каже, що вони обидва пам’ятні. За його словами, союзники зафіксували дату капітуляції 8 травня, а Жуков підписав документ у ніч на 9 травня.

— Тоді, у 1945-му, я радів Перемозі і 8 і 9 травня, — говорить фронтовик. — Перемога для мене велике свято.

Читайте також:

Ціна перемоги й міф про Велику Вітчизняну: добірка відеороликів до Дня пам'яті та примирення

«На вулицю вийшов я, а за мною лише дим...» Як розвивались події під час пожежі на Бевза

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.