«Славко Чорновіл, з Черкащини», — представився однокурсникам. Спогад жмеринчанки про патріота

Ще одна сумна річниця в нашій історії — загибель В'ячеслава Чорновола. Голову Народного Руху України, великого патріота проводжали в останню путь 29 березня 1999 року, на четвертий день після трагічної загибелі. Попрощатися з ним прийшли понад 200 тисяч людей.

Кожен рік у Жмеринці патріоти збираються у такі дні біля пам’ятної дошки на честь Чорновола. Приходять вшанувати патріота також у день його народження 24 грудня. Нині біля меморіального спогаду лежать свіжі квіти. Чому саме у Жмеринці вшановують Чорновола?

Це було політичне убивство

Голова Народного Руху України два рази приїздив до міста залізничників. Перший раз це було у 1994-му, а другий приїзд став останнім. Зустріч зі жмеринчанами відбулася у 1998-му, за рік до його загибелі. Ще й досі остаточно не з’ясовано, чому вантажівка з причепом виїхала на трасу в той момент, коли по ній проїжджав автомобіль з В'ячеславом Чорноволом. Він загинув внаслідок зіткнення двох транспортних засобів.

Сталося це 25 березня 1999-го, напередодні чергових виборів Президента України. Чорновіл був конкурентом Леоніду Кучмі, кандидату у Президенти. Розслідування тільки почалося, а найвищий міліцейський чиновник заявив, що це був «нещасний випадок». Багато хто з патріотично налаштованих українців дотепер схильні до думки, що насправді мав місце факт політичного убивства.

До такої думки схиляється, зокрема, Василь Марчук, голова Жмеринської міськрайонної організації Нароlного Руху України. Каже, у час карантину люди по черзі приходять віддати шану Чорноволу. Не можна разом збирати велику групу. Щоразу під час таких зустрічей згадують В'ячеслава Максимовича, як щиру, відверту і доступну людину.

За словами співрозмовника, Чорновіл виступав у залі Будинку культури залізничників, а також у клубі вагоно-ремонтного заводу залізничної станції.

Саме на фасаді приміщення Будинку культури (нині це Будинок науки і техніки) встановили меморіальну дошку. Відкрили її у 2018 році. Одним з ініціаторів її відкриття була Марія Козловська (дівоче прізвище Храбан). Вона найбільше серед інших жмеринчан знала В'ячеслава Чорновола — разом з ним навчалася в університеті, була його однокурсницею.

Пані Марія працювала у Жмеринці в школі-інтернаті, тривалий час очолювала місцеве товариство «Просвіта». Родом з Погребищенського району. Студентські роки згадує з трепетом, як і кожен з нас, хто гриз граніт науки у виші. В університеті познайомилася з В’ячеславом Чорноволом. Ще й навчання не починалося, а студенти філфаку Шевченкового вузу (так тоді скорочено називали вищі учбові заклади) уже перезнайомилися між собою.

За 10 днів до початку навчального року новоспечених студентів відправили на роботу в колгосп. Там і дізналися, хто з них і звідки приїхав до Києва.

У світлому костюмі й капелюсі

Один з найбільш пам’ятних днів у житті Марії Храбан був той, коли вона побачила своє прізвище у списках зарахованих на навчання. У числі 25-ти вчорашніх абітурієнтів стала студенткою філологічного факультету Шевченкового університету.

— Нас зібрали біля аудиторії і повідомили, що маємо відпрацювати 10 днів у колгоспі на сільськогосподарських роботах, — розповідає Марія Іванівна. — Тоді це була звична практика для студентів усіх навчальних закладів. Вантажний автомобіль  довіз в одне з господарств Броварського району.

Розмістили у старій школі. Тоді й почали знайомитися. За словами співрозмовниці, уже через 2-3 дні їхня група зменшилася на п’ять людей. Діти київських бонз, не звиклі до сільського побуту, повернулися до столиці. Батьки знайшли можливість звільнити їх від відробітку.

— В'ячеслав уже тоді виділявся серед нас, — продовжує Марія Козловська. — Ще біля університету, коли розглядала списки, звернула увагу на хлопця у світлому лляному костюмі і в капелюсі. Під час роботи дізналася, як його звати і звідки він. Він був надто енергійний і балакучий. Високе чоло, сірі очі, середнього зросту…

— Славко Чорновіл, з Черкащини, так він відрекомендувався однокурсникам, — згадує пані Марія. — Розповів, що мріяв про навчання на факультеті журналістики. Але запізнився з документами. Тому групу уже набрали. В’ячеслав закінчив школу із золотою медаллю. Мав можливість бути зарахований без іспитів. Йому запропонували спробувати податися на філфак. Але на загальних підставах. Він погодився. Всі іспити склав на відмінно і став студентом.

Тільки один студент написав без помилок

В аудиторії для філологів стояли довгі столи замість парт. Пані Марія мала місце за другим столом. За ним, через декілька дівчат, бо на філфаці переважно навчалися дівчата, сидів також Чорновіл.

— У нас заняття відбувалися у другу зміну, з 14-ї години, — згадує співрозмовниця. — До початку занять і після їх закінчення В’ячеслава часто можна було побачити у студентській бібліотеці, або науковій, що через дорогу від університету. Відзначався гнучким розумом і великою старанністю. Багато знав.

— Пам’ятаю, наприкінці першого курсу писали диктант, нас попередили, що він складний, — продовжує Марія Іванівна. — Майже всі допустили помилки. На відмінно написав тільки один студент — Чорновіл неспроста отримував Ленінську стипендію.

Однокурсники тягнулися до такого студента. Простий у спілкуванні, вміє жартувати, завжди прийде на виручку. Але тільки тоді, коли знає, що це людина не з ледачих. Ледарів не терпів. Так само, як байдужих або тих, хто випадково став студентом.

У Крим у товарному потязі

Другий курс знову розпочався з роботи. Тільки цього разу майбутніх філологів відправили аж у Крим. Дехто за власною ініціативою поїхав ще далі — у Казахстан, тоді якраз почалося освоєння цілинних земель.

— У Крим їхали у товарному потязі, — згадує співрозмовниця. — З вокзалу нас привезли у Сакський район. Працювали у селі з гарною назвою, яку навряд чи можна забути, — Журавлі. Село було майже безлюдне. Здебільшого переселенці. Адже татар депортували. Хоча частина з них все-таки залишилася, але дуже  мало.

Студентам доручили збирати кукурудзу. Кожному відвели по вісім рядків. Довгих, як день без хліба. Мені пощастило працювати поруч з В’ячеславом. Багато розмовляли. Ще більше переконалася, наскільки він комунікабельна, щира людина. Потім я допомагала кухарям на кухні.

З роботи щодня поверталися стомлені. Так проминули два місяці.

Наприкінці жовтня наші муки закінчилися. Нас знову зустрів Київ. Почалися звичні лекції, семінарські заняття.

В один з днів Чорновіл повідомив, що залишає нас. Хоча йому шкода, бо вже звик до всіх, але переходить на журналістику, на той факультет, про навчання на якому мріяв з дитинства. Йому вдалося добитися переводу. Для цього мав всі дані — гарно навчався в університеті, золотий  медаліст у школі...

Все одно він не поривав зв’язків з нами, особливо з Миколою Сингаївським, Василем Діденком. Пізніше вони стали відомими майстрами слова. До них у гості приїздив Євгеній Євтушенко. У стінах гуртожитку Євтушенко прочитав свого вірша «Хотят ли лусские войни», поему «Братская ГЕС».

Про перший арешт дізналася з радіо «Свобода»

— З дипломами Шевченкового університету на Володимирській гірці ми давали клятву служити Україні, — продовжує розповідь пані Марія. — Тоді ж дізналася, що Чорновіл отримав направлення на роботу  на Львівщину.

Пізніше, у 70-х, для мене стало великою несподіванкою повідомлення, що прозвучало в ефірі радіо «Свобода», до речі, забороненого на той час. Йшлося про арешт Чорновола.

— За що? — мимоволі вирвалося з грудей. — Адже він ніколи не критикував  тодішню владу. Принаймні я особисто не чула від нього, хоча півтора роки сиділи за одним столом на заняттях. Далі була тюрма. Після відбуття покарання новий арешт. 15 років провів за ґратами мій однокурсник.

«Маріє, а ти що тут робиш?»

— Наша зустріч з Чорноволом у Жмеринці була короткою, але приємною, радісною, — говорить Марія Іванівна. — Знала, що В’ячеслав, уже В’ячеслав Максимович, приїде для спілкування зі жмеринчанами. Послухати його виступ прийшло багато-багато людей. Пригадую, Чорновіл виступав емоційно, як він це вмів, говорив переконливо, відверто. Незважаючи на провокаторів, їхні вигуки, поводився достойно. Відповідав гідно.

Після його виступу підійшла ближче, привіталася.

— Маріє, а ти що тут робиш? — так само емоційно вигукнув В’ячеслав Максимович.

Відповіла, що очолюю місцеву «Просвіту». Сказала, що непросто це робити у зрусифікованому місті. В’ячеслав Максимович пообіцяв, що розповість про мене Павлові Мовчану, він тоді керував всеукраїнською «Просвітою». Попросить, аби приїхав у Жмеринку, допоміг організувати низку патріотичних заходів. Та зустріч стала для мене поверненням у студентські роки, у нашу молодість. Дотепер згадую її. Не думалося, що вона буде остання.

Через рік Україну облетіла сумна звістка: загинув Чорновіл.

— І тоді, і дотепер люди говорили по-іншому: «Чорновола вбили!». Прибрали у такий спосіб конкурента на майбутніх виборах Президента. Одна з вулиць носить ім’я борця за незалежність України.

Як загинув Чорновіл?

Автомобіль «Тойота» врізався у КамАЗ з причепом. Сталося це на п’ятому кілометрі траси Бориспіль-Золотоноша.

25 березня голова «Народного Руху України» В’ячеслав Чорновіл повертався з Кіровограда. За кермом був водій. На задньому сидінні прес-секретар. Чорновіл спереду на місці пасажира. Несподівано на автотрасі з’явився КамАЗ з причепом, який здійснював розворот. Тим само перекрив дорогу. Водій і Чорновіл загинули на місці. Хоча прес-секратар, якого з важкими травмами доставили до лікарні, стверджував, що політик помер не одразу, ще залишався живий. На той час йому було 62 роки. Народні депутати України, «рухівці» Ярослав Кендзьор та Іван Стойко заявляли, що в ході слідства було встановлено факт травм на голові від ударів кастетом. 

А що ж водій КамАЗу? Його вину довели і засудили. Але відпустили по амністії. Потім з’явилася інформація міліції, нібито він помер. Насправді чоловік був живий. Тільки змінив місце проживання. Пасажир вантажівки помер від серцевого нападу.

Син Чорновола Тарас, його соратники, а також патріотично налаштована громадськість вважають смерть В’ячеслава Максимовича політичним убивством, скоєним напередодні виборів президента. До речі, у 1991 році на виборах глави держави Чорновіл здобув друге місце. І це в той час, коли ще були надто сильна позиція Компартії.
 

Читайте також:

«Безвіз» в СРСР. Як 100 конгресменів США вимагали дозволити вінничанину виїхати за кордон

Як вінницькі чекісти затримували двох диверсантів, закинутих з літака. Відкриваємо архіви

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.