Петро Краснопольський живе один в безлюдному селі вже дев’ять років

-Забирайтеся звідси геть із своїми фотоапаратами, інакше собак спущу! - так «гостинно» зустрів журналіста «20 хвилин» єдиний мешканець безлюдного села Гулі.

Два пси тим часом зчинили такий гавкіт, що його було чути на протилежному березі Південного Бугу, там уже Хмельницька область. Хата пана Краснопольського на пагорбі, звідки видно і річку і сусіднє село. Після сказаного, чоловік заховався у глибині подвір’я. Перед тим, їхати до нього, спілкувався у сільраді (вона за вісім кілометрів) з с секретарем Тетяною Лукашук. Зателефонував їй. Через деякий час до воріт підійшов господар будинку, тримаючи біля вуха мобілку.

-Не направляйте більше до мене журналістів, фотографують небритого,  виставляють у своїх Інтернетах, а потім діти й внуки сміються, – говорить сердитим голосом у слухавку. - Я що просив, щоб мене показували і всі бачили?..

Впустити на своє обійстя пан Петро відмовився навіть після розмови з секретарем сільради. Не погодився провести по селу. Гнів на милість змінив тільки після того, як почав розповідати, як сталінські «опричники» познущалися над його земляками.

Людей силою витягували з будинків і возами везли на вокзал

-Змалку пам’ятаю, яке гарне було наше село, - розповідає співрозмовник. – Невелике, понад сто дворів, але люди жили дружно, працювали в колгоспі, діти ходили в школу. І раптом у березні 1952-го, як шуліки, налетіли на Гулі сталінські «опричники». Обійшли всі хати. Мені тоді було дев’ять років. Ми з хлопцями ходили слідом за ними, дослуховувалися, про що говорять. Чого приїжджали, стало зрозуміло згодом.

Чоловік каже, що спочатку його односельцям пропонували переселення. В одному з сіл Одеської області пропадало господарство. Там проживали етнічні німці. Їх виселили після війни. Комусь треба було працювати на їхньому місці. Звозили людей звідусіль.

-Звичайно, ніхто не погоджувався зриватися з насидженого місця і їхати світ за очі, - продовжує пан Петро. – Тому наступного разу у село нагрянули підводи з міліцією. Людей силою витягували з будинків. Садили на воза і везли на залізничну станцію. У селі стояв крик, плач, голосіння, бо як не голосити, коли тебе викидають з рідної хати!

У матері пана Петра було шестеро дітей і всі неповнолітні. Тому їх не вивезли. Які з них робітники? В селі залишилося приблизно двадцять сімей. Після того Гулі вже не відродилися. Дев’ять років тому пішло з життя подружжя пенсіонерів і Краснопольський залишився один на все село. Дотепер один.

Недобудований ресторан

-Балачки про те, що, можливо, хтось колись наважиться оселитися у Гулях, і в село знову з’являться люди, це пусті розмови, - стверджує дід Петро. – Ніхто сюди вже не приїде. Не стане мене – не стане села. Зітруть з карти, як стерлася табличка при в’їзді. Бачили, як вона покрилася іржею?

Жодної букви не залишилося на табличці з написом села - сховалися під іржею. Сюди ж не доїхати, дорога – яма на ямі. Поля навкруг в оренді. Всі соняшником засіяли, бо дає добру копійку.  Розбивають дороги великими машинами, а ремонтувати нема кому.

Співрозмовник згадує, як один з підприємців, наближений до депутата, взявся будувати на околиці ресторан. Показує вимурувані стіни, підвал. Внизу долина, тече Буг. Місце справді красиве. Далі «коробки» роботи не пішли. Мабуть, власник зрозумів, що клієнт по такій дорозі сюди не добереться.

-Зимою тут стільки снігу намітає, що з хати неможливо вийти, - продовжує розповідь пан Петро. – Та й коли дощить, не під’їдеш. Може, він хотів до ресторану ще й дорогу, тоді інше діло…

Як дід виходить з ситуації? Має воза на колесах з гумою, бричку з колесами на металевих ободах. До сусіднього села Думенки Хмільницького району шість кілометрів, на кілометр ближче - до Новокостянтинівки, це вже Хмельницька область. Але туди треба добиратися полями. У цих селах купує хліб і до хліба. До села Лозова, де їхня сільрада, ще дальше, приблизно вісім кілометрів. Електрика в його будинку подається з Хмельниччини - дроти тягнуться через Південний Буг. Тому за світло сплачує у сусідню область.

Сумуй – не побачать, кричи – не почують

Петро Краснопольський проживає у батьківській хаті. Каже, її  будували ще його дід з бабою. Мама тут провела свій вік. Пішла з життя у 92 роки. Він народився, виріс, тому не збирається нікуди перебиратися. Разом з ним була дружина. Після того, як захворіла, переїхала до доньки. У Краснопольських дві дочки. З гордістю каже, що має вже шестеро внуків. Всі умовляють його покидати Гулі і їхати до них.

-Нащо я їм там потрібний? Кутки обтирати? – сердито відповідає на те, чому не пристає на пропозицію рідних про переїзд. – Тут я сам собі пан-господар, а в чужій хаті буду квартирант. Не хочу квартирантом.

Чоловік він надзвичайно працьовитий. Коней взяв ще у колгоспі в рахунок зарплати. Вони допомагають у роботі - город обробляти, сіно перевозити. Показує город, на якому вже підросла картопля, буряки. Буряки для коней і свинки, картопля – для господаря. Запитую, чи не сумно одному.

-Сумуй не сумуй все одно ніхто не побачить, будеш плакати – не почують, - каже у відповідь. - Та й ніколи сумувати, роботи багато. Вдень працюю, увечері дивлюся телевізор. Маю мобільний, мені дзвонять, я дзвоню.

Прошу одягнути сорочку, щоб сфотографувати в одязі. Можливо, є вишиванка…

-Нащо мені сорочка? – перепитує. – Я ж голий народився.  Вишиванки не маю, бо на концерти не ходжу.

-Як щось заболить, куди йдете?

-Нікуди, сиджу дома.

Пенсію в Гулі йому ніхто не приносить. Каже, її діти забирають.  Грошей потроху дають, щоб було на хліб і до хліба. Раніше в село частенько навідувалися люди з металошукачами. Але ця пошесть вже минулася. Більшість будинків розвалені. Розтягувати нема що. «Гастролерів» поменшало. З сільської ради не часто навідуються, приходили перед виборами. Голосувати їздив у сусідні Думенки.

-Я дитина війни, чув, що для таких є пільги, - каже пан Петро. – Але мені з того нічого не перепадає. Може, й субсидії які мав би отримувати, теж нічого не даюють.

Після цих слів журналіст знов зателефонував секретарю сільської ради. Пані Тетяна каже, що пільги передбачені на електрику. Але це треба узгодити з сусідньою областю, де сплачує за світло. І з субсидіями обіцяла з’ясувати. Запросила Краснопольського прийти з документами, в тому числі квитанціями за сплачену електрику, у сільраду. Чоловікові мало віриться, що йому допоможуть. Все-таки киває головою, що поїде з’ясовувати, які пільги мав би отримувати.

Діда прославили в кіно, а він образився

Про Петра Краснопольського зняли десятихвилинну кінострічку «Втрачений рай». Незважаючи на те, що її знімала аматорська кіностудія з Хмільника «Гіпаніс», картина здобула вже два призові місця на міжнародних кінофестивалях.  У 2013 році її презентували на «Кінокіммерії», фестиваль відбувався у Херсоні. Журі присудило стрічці третє місце.

Торік картину визнали переможцем на фестивалі екранних мистецтв «Дніпро-сінема» імені Данила Сахненка ( у номінації «Документальне кіно»), що відбувся у Дніпропетровську.

Примусове переселення – «почерк» тоталітаризму

Завідувач кафедри історії України Вінницького державного педагогічного університету, доктор історичних наук Іван Романюк:

- Радянська влад масово переселяла людей, - каже Іван Романюк. – Було це в різні періоди, як довоєнні, так і післявоєнні роки. Наприклад, у 1932 році повністю переселили все село Микулинці Літинського району. На його місці створили полігон для військових. Коли фашисти окупували район, дозволили частині людей повернутися. Завершилося повернення до рідного села у 50-х роках. Село довелося будувати заново, бо колишні будинки зруйнували.

У 1948 році тодішня Президія ВР Радянського Союзу видала постанову «Про виселення селян, які ухиляються від суспільно-корисної праці і ведуть паразитичний спосіб життя». На підставі такого документа у нашій області переселили у віддалені райони тодішнього Союзу тисячі родин. Першими потрапляли ті, хто повернувся з фронту. Побачивши, як люди живуть в Європі, вони висловлювали думки про те, що не обов’язково всіх заганяти в колгосп, вимагали паспортів, сільським жителям їх не видавали.

Переселенню підлягали також села, в яких проживали етнічні німці. В одне з них вимушені були виїхати, знову таки, силоміць, мешканці згаданого у тексті села Гулі.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.