«Кидала на підлогу, сідала та била по голові»: історія про Михайла, який вчиться жити по-новому

Під Вінницею волонтери допомагають колишнім безхатченкам повернутися до життя. Зараз там є потреба у холодильнику та морозильній камері, які коштують близько 26 тисяч гривень. На техніку немає грошей та волонтери просять читачів допомогти у покупці техніки. Наразі вже зібрали 2050 гривень та вінничанка віддала свій холодильник.

Під час закінчення проекту за зібрані гроші купимо необхідну техніку та викладемо публікацію-звіт про збір грошей. Долучайтеся до доброї справи. Кожна гривня допоможе змінити життя та перейти на той бік.

В селі Грижинці Тиврівського району є Будинок милосердя, в якому знайшли дах та прихисток колишні безхатченки. Будинок купили троє працівників Вінницької обласної психіатричної лікарні імені Ющенка та декілька друзів. Зараз там мешкає вісім чоловіків, більшість з яких колишні безхатченки. Минулого разу ми розповідали історію життя про 60-річного В’ячеслава, який 23 років прожив на залізничному вокзалі та втратив одну ногу і має психічні порушення.

• «По той бік життя»: історія В’ячеслава, який 23 роки кидався милицями на залізничному вокзалі

Історія про Михайла, який побачив багато горя

Михайлові 22 роки. Лікарі діагностували у хлопчика розумову відсталість та він має групу інвалідності.

Народився Михась в місті Полонне, що на Хмельниччині. Батько покинув сім’ю, коли Михайло був маленьким. Після цього матір почала заливати горе горілкою.

У 13 років у будинку сталася пожежа, під час якої загинула мама. Хлопчик теж постраждав у пожежі. Але, на щастя, його вдалось врятувати. Дитина отримала сильні опіки та його рятували у лікарні. 

Після довготривалого лікування у медзакладі Михайло та на рік менша сестра залишились жити з бабусею, яка теж любила оковиту.

Хлопець згадує, що п’яна бабуся знущалася над онуком.

— Вона кидала мене на підлогу, сідала на мене та била по голові. Також била й дерев’яною палицею по спині. Я частенько тікав з дому та мене шукала поліція, — розповідає журналісту колишній безхатченко.

За його словами, у 14 років його «здали у дурдом».

— Бабуся постійно казала мені, що я дебіл. Та я почав вірити в це та моє життя не мало ніякого сенсу. Я хотів померти. Так я знову опинився у дурдомі. Потім ще раз і ще, —  згадує хлопець та починає плакати.

Лікарі встановили діагноз «розумова відсталість» та дали третю групу інвалідності.  

Михайло прийшов пішки з Хмельницького у Вінницю

Цієї зими бабуся почала частіше заглядати у чарку та життя Михайла перетворилось у справжнє пекло. Він вирішив назавжди піти з дому. Деякий час жив у сестри та допомагав їй по господарству.

— Я не можу нічого поганого сказати про брата. Він мені допомагав носити воду та рубав дрова. Коли я щось робила, допомагав догляди однорічну доньку. Але повернувся мій чоловік з заробітків. А в нас лише одна кімната. Тож Міша не попередив та пішов від мене, — каже сестра Дарина.

Хлопець розповідає, що доїхав на попутці до Хмельницького, а потім пішов пішки у Вінницю. Каже, що йшов тиждень. По дорозі заходив на смітник та рився, щоб знайти собі їжу. Ночував у закинутих будинках.

У Вінниці почав жебракувати на ринку Урожай. Але через пару годин прийшли якісь чоловіки, побили та заборонили просити гроші. 

— Сказали, що це їхнє місце та якщо ще раз тут побачать, повідривають ноги, — розповідає Михайло.

Вчиться жити по-новому

Безхатченко познайомився з людьми, які розповіли, що по п’ятницях роздають безкоштовні обіди на Урожаї волонтери громадської організації “Полум'я надії”.

— Я прийшов та мене нагодували. Волонтери запропонували поїхати у Будинок милосердя. Я спочатку відмовився, але помикався тиждень та погодився. Зараз я маю дах над головою, чисту постіль та гарячу їжу. Мене не ображають та не обзивають. Я вчуся жити новим життям та хочу бути корисним. Я просто хочу бути комусь потрібним та мрію про справжню сім’ю. Про дружину, яку я буду любити, та дітей, яких ми будемо виховувати у любові, —  ділиться своїми мріями Михайло.

Керівник Будинку милосердя Ігор Бобрусь розповідає, що хлопець, хоча й має своєнравний характер, але піддається перевихованню.

— Просто він ніколи не знав, що таке виховання, та ніколи не бачив справжньої любові. Перший місяць ми разом з ним чистили зуби, застеляли ліжко, переодягались, прали речі та робили інші справи. Спочатку потрібно було заставляти, потім просто слідкувати. Бувають, звісно, моменти, що він нервує та ми відносимось до цього, як до дитячих пустощів. Адже Михайло просто велика дитина. Але він зможе жити без сторонньої допомоги, потрібно просто йому допомогти, — каже Ігор Бобрусь.

Бабуся не віддає паспорт

За словами керівника Будинку милосердя, хлопець в них вже четвертий місяць. Паспорт юнака знаходиться у бабусі. У неї також й його банківська картка, на яку надходять пенсійні виплати. Волонтери намагались вирішити цю проблему та просили бабусю віддати документи та картку. У відповідь почули катеригоричне «Ні» та навіть погрози. 

— Якби були документи, можна би було оформити Михайла на навчання у Вінницький регіональний центр реабілітації для людей з інвалідністю «Поділля» після закінчення карантину у зв’язку з коронавірусом. Там би хлопець мав змогу жити, харчуватися та отримати якусь професію. І все це безкоштовно. Але бабуся не йде на контакт. Тож ми вимушені звернутися до поліції за допомогою, — пояснює волонтер Юрій Вандзіляк.

Нове життя - нові мрії

Раніше Михайло не уявляв свого життя без цигарки та пива. Але зараз він повністю відмовився від алкоголю. Каже, надивився та напився вже. Хлопець має нових друзів, які стали справжньою родиною.

— Хоча я бачив, що горілка до добра не веде, та моя мама згоріла через цигарку. Якось сталось, що я й сам почав курити та випивати. У Будинку милосердя я дуже змінив свої погляди на життя. Я не хочу повторити шлях матері та відмовився від шкідливих звичок. Я хочу теж допомагати людям, як допомогли мені у найважчі дні. Якби не Ігор, Роман та Юра, я навіть не уявляю, що б зі мною було. Напевно десь замерз від холоду та мене поховали, — розповідає Михайло.

Волонтерів попросили гніванські ветерани Великої Вітчизняної війни допомогти відремонтувати приміщення «Спілки ветеранів». Михайло разом з іншими відгукнулися на допомогу. Вони весь тиждень зранку до вечора наводили лад у залі та зробили гарний ремонт.

— Я зрозумів, що не треба ритися у своєму минулому, не зважаючи на те, яке вона гірке було. Зараз я дуже щасливий, тому що у мене є добрі друзі та я комусь потрібен. А ще я розумію, що таке отримати радість від  того, що комусь допоможеш. Я мрію стати теж волонтером та когось навчити жити по-новому, — ділиться своїми думками хлопець.

Якщо вас торкнулась історія та ви бажаєте допомогти волонтерам у їхній праці, можете зателефонувати за номером 093-756-79-07.

Також триває збір 26 тисяч на холодильник та морозильник в рамках проекту «По той бік життя». Наразі наші читачі зібрали вже 2050 гривень. Волонтери дякують за кожну гривню, яка наближає до придбання техніки для Будинку милосердя, в якому вчаться жити по-новому колишні безхатченки.

Щоб приєднатися до збору грошей, натисніть кнопку «Допомогти» на початку публікації.