Поранений на Майдані Микола Рудик: "Якби не травма, я був би у гарячій точці на сході. Тільки без зброї"

- У Києві мені одразу сказали: «Врятувати зір не вдасться», - розповів журналісту RIA Микола Рудик. – Якщо точніше, лікар відомої у столиці Олександрівської лікарні давав триста процентів гарантії, що саме так воно і буде. 

На щастя, він помилився. Після лікування у Варшаві, Микола бачить. Не зовсім добре, як у тумані, але все одно…

На відомого спортсмена ще чекає реабілітація. На це потрібен час. Поки що лікарі порадили обмежувати себе у рухах, не напружуватися, бо все це стоїть на заваді одужанню.

- Вчора у мене піднявся очний тиск, - каже пан Микола. – Переживаю за те, що робиться на Сході держави, ось і результат. Телевізор заборонено дивитися, але ж є радіо. Та й як без інформації… Якби не травма, повірте, я був би там, у гарячій точці. Тільки без зброї. Навіть якби дали автомат чи гвинтівку, ніколи не зміг би вистрелити у людину. Воював би словом. Воно інколи «стріляє» сильніше, ніж куля. 

Пан Микола жалкує, що не вдасться повернутися у спорт. Для нього, людини, яка брала участь і неодноразово перемагала у марафонських забігах у багатьох країнах світу, навіть подумки  непросто уявити, що спорт залишився у минулому. Тішить себе тим, що, можливо, з часом стане тренером, чи хоча б консультантом, щоб хоч так відчувати причетність до захоплюючого життя марафонця. 

Кулю діставали з допомогою лазера

У ніч з 18 на 19 лютого Микола Рудик виносив поранених з підпаленого Будинку профспілок. Він чергував на Майдані переважно вночі. За два дні до тих подій купив бронежилет. Ніби відчував, що цей предмет потрібен буде саме в той час. Коли вибухнула граната, осколки застрягли у бронежилеті. А ось зуби врятувати не вдалося. Три з них вибило тими ж осколками. Вони вп’ялися в обличчя й голову. На цьому його поранення не закінчилося. Куля пробила захисний шолом на голові, розтрощила скло, після чого страшенно запекло праве око. Втрачаючи свідомість, він намагався руками дістати з ока те, що пекло вогнем. Хтось поруч стримав його руку. Сказав не робити цього, щоб не занести інфекцію. Руки були брудні, в кіптяві. По обличчю текла кров. 

Автомобілем швидкої його доставили до Олександрівської лікарні Києва. Там надали першу допомогу. Тоді ж він почув страшні для себе слова, які згадували вище. Лікар виніс вердикт: око врятувати не вдасться.

Але в ті складні хвилини доля усміхнулася йому. Вже наступного дня Миколу разом з іншими важкопораненими майданівцями доправили в аеропорт. Через декілька годин літак приземлився у Варшаві. 

У Варшаві наш земляк переніс три складні операції. Кулю діставали з допомогою лазера. Лікарі казали, що виконали ювелірну роботу. Смертоносний метал застряг в голові за міліметри від клітин мозку. 

З Варшави до Вінниці доставили автомобілем

 Майданівців провідала в лікарні дружина Президента Польщі Анна Коморовська. 

- Коли вона пішла, ми з вікна спостерігали, як сідає в автомобіль, - каже пан Микола. – Найбільшим здивуванням було те, що приїхала на машині зовсім не «крутій», і охорони в неї не було.  А скільки у нас чиновники витрачають грошей на обслугу!

Згодом до пацієнтів з Києва приєдналися інші земляки. Це ті, кого спершу доставили на лікування в Ізраїль. Як пояснює співрозмовник, ізраїльтяни виставили такі великі рахунки за лікування, що наші, очевидно, не змогли оплатити, тому потерпілих забрали звідти. Одних перевезли у клініки Чехії, інших – Польщі.

- Поляки з нас копійки не взяли, - розповідає пан Микола. – Такої уваги до себе я, здається, ще ніколи не відчував, як це було у Варшавській клініці. Приходили зовсім чужі люди і запитували, що нам потрібно. Гроші на лікування збирали у костьолах та монастирях, пожертви приносили зовсім незнайомі і невідомі нам мешканці польської столиці. Особливо раділи, коли провідували українці, які проживають у Варшаві.  

Після лікування дехто з пацієнтів мав ще проходити процес реабілітації під наглядом лікарів. Для таких знайшли місце в готелях. Оплачувала проживання місцева влада. 

Микола Рудик обрав для себе інше місце – в одному з монастирів святих отців. Каже, дуже багато часу проводив у молитві. Молився по чотири рази на день. Священики застерігали його, що пан не повинен стільки разів це робити, бо щоразу потрібно було нахилятися, а йому це заборонено лікарями. 

Повертатися додому літаком йому заборонили. Перепади тиску могли звести нанівець процес лікування. Не рекомендували також їхати потягом. Трясучка, що відчувається на деяких перегонах, також зашкодила б пацієнту. Залишався автомобіль.

- Ви не повірите, мене з Варшави до Вінниці доставили автомобілем, не взявши за це жодної копійки, – каже Микола  Рудик. – По польських дорогах їхати було одне задоволення, вони там гладенькі, як стіл, а вже по наших довелося терпіти. У чистий четвер перед Великоднем, було це 23 квітня, я переступив поріг квартири  у будинку на Вишеньці.

Протест під Ейфелевою вежею

На Майдан Микола Рудик приїхав із Франції. Раніше він деякий час там проживав. А в листопаді  минулого року проходив у Парижі курси з підвищення кваліфікації реабілітологів. Така професія у нашого земляка. Вранці 1 грудня дізнався, що на Майдані міліція побила студентів. Після цього не знаходив собі  місця. 

- Я став телефонувати у Парижі знайомим, в першу чергу з української діаспори, дуже швидко ми організувалися, знайшли український прапор і вийшли на акцію, - розповідає Микола.

Співрозмовник стверджує, що це була перша акція у Франції на підтримку Майдану. Провели її біля символу Парижа – Ейфелевої вежі.

- Там завжди багато туристів, тому про наш протест через них дізналися в інших країнах світу.

Пан Микола тоді так і не закінчив курс навчання, зібрав речі і повернувся в Київ. Каже, одразу пішов на Майдан. Увечері сів на поїзд і приїхав у Вінницю. Перевдягнувся, зібрав речі – і знов на Київ. Ні дружина, ні шестикласниця донечка не перечили його поїздкам до столиці. Додому приїжджав на короткий час. Через день-другий знов їхав на вокзал, брав квиток на поїзд до Києва. 20 грудня 2013 разом з друзями-майданівцями відзначив своє 40-річчя. Каже, святкування було скромним. Спиртного майже не вживає. Хіба що вино, і то лише французьке. Оцінив напій під час проживання у Франції. Та й на Майдані панував «сухий» закон. Але щирість друзів запам’яталася на все життя. Бо це був перший день народження у таких умовах.

Довідка

Микола Рудик родом з Житомирської області. Після закінчення школи навчався в технікумі фізкультури в Івано-Франківську. Вищу освіту здобув у Київському інституті фізкультури і спорту. За фахом реабілітолог. Працює в Центрі реабілітації дітей, хворих на ДЦП, що знаходиться в одному з райцентрів Київської області.

Майстер спорту міжнародного класу з марафону. Переможець багатьох змагань, про що свідчать нагороди, яким тісно у квартирі пана Миколи. Його власний рекорд  на марафонській дистанції, що становить 92 кілометри 193 метри, - 2 години 12 хвилин і 29 с секунд. Встановив його на міжнародних змаганнях у французькому місті Ліон. За словами спортсмена, цей час перевищує норматив майстра спорту міжнародного класу.