«Я молилася, щоб у мене зникло відчуття голоду»: Настя Усатюк про анорексію

«Я молилася, щоб у мене зникло відчуття голоду»: Настя Усатюк про анорексію
  • Молода фотохудожниця Настя Усатюк експонувала серію своїх автопортретів у молодіжному центрі «Квадрат». Займатися фотографією її підштовхнула анорексія, якою вона перехворіла. Настя розповіла нам про думки, що оволодівають свідомістю під час хвороби, важливість підтримки з боку близьких та вплив фотографування на перебіг хвороби

 

Як, напевно, і всі, у дитинстві я мала комплекси. Мені хотілося досконалості. Особливо гостро це відчувалося у підлітковому віці. Мені здавалося, що я товста. Хоча, такою я не була. Мій максимум ваги складав 42 кілограми. Для 14-річної дівчини, це зовсім небагато. 

Плюс, мене ображали у школі. Я дуже важко це сприймала та переносила. Це підштовхнуло мене до змін. Так я сіла на дієту і почала займатися спортом. 

Приблизно тоді ж я вперше натрапила на інформацію про анорексію. Зрозуміла, що від неї страждають доволі багато дівчат. Але тоді я подумала, що зі мною такого не може статися. Я ж не дурна, щоб доводити себе до такого стану. 

За допомогою дієти, за шість днів я схудла на два кілограми. Я поділилася цією новиною зі старшою сестрою (тоді ми не дуже з нею товаришували), а вона сказала, що за цей час можна було скинути більше. Ці слова розпалили в мені бажання довести, що я здатна на більше. 

Я наче стала залежною, а моєю головною метою було тепер важити якомога менше. До кінця я не розуміла, навіщо мені це треба і до якої позначки маю схуднути, але відмовитися від цієї нав'язливої ідеї була вже не взмозі. 

Порції їжі ставали все менше. Весь мій раціон на день тоді складався зі жменьки пластівців з молоком, помідорів та огірків. Я навіть воду не пила. Якщо траплялося так, що їла більше, ніж сама собі дозволяла, я починала психологічно себе гнітити.

Анорексія, це, у першу чергу, внутрішня проблема. Тобто зовні людина ще виглядає нормально, а в її голові вже може розвиватися анорексія. 


Це перше фото, яке я зробила для цієї серії. На ньому я цілісна. Без подвійних та потрійних очей. Квітка, як символ життя. А життя – це радість

Мій ранок починався не з кави, а зі зважування. Закінчувався день, власне, так само. Майже завжди я відчувала слабкість в тілі, і постійно була понурою. З часом батьки почали помічати, що зі мною щось не так, я почала хворобливо виглядати. 

Вони говорили, що потрібно їсти. Я й сама це розуміла, але морально не могла на це піти. Думала, якщо стану бодай трішки більшою, це буде катастрофою. 

Шкіра була сіруватого кольору, волосся стало ламким, але це не завадило тому, щоб й надалі прагнути схуднути. Я собі дуже подобалася, а от батькам, ні. Вони привели мене до лікарні, де після обстежень нам сказали, що у мене анорексія.

Також у лікарні сказали, що мої внутрішні органи деформувалися, а шлунок сильно зменшився. Лікарі запропонували покласти мене у «псіхушку».

Батьки кричали на мене та плакали. Мене, до речі, так і не поклали у лікарню. Я пообіцяла взятися за своє здоров’я та почати їсти (це були початкові етапи анорексії, тому шанси подолати хворобу у мене були непогані).


Тут зображена моя боротьба. Я виставила руки вперед, ніби від чогось захищаюсь. На фото також присутня квітка. Тобто також є життя. Тут я вже розумію, що хочу вийти з депресії

Перше, що я зробила після повернення з лікарні, з’їла цілу пачку дієтичних хлібців та випила кефір. Потім ми сиділи з мамою, я заспокоювала її, обіцяла, що все буде добре. Батьки, наче, розслабилися після цього. Вони стикалися з анорексією вперше, тому у них не було підстав не довіряти мені. Я й сама тоді не думала, що зможу їм брехати. 

Я справді хотіла вилікуватися. Почала багато читати та дивитися передачі про анорексію. На той час я жила, наче, у двох різних світах. В одному всі навколо їдять, а мій мозок нормально працює. У другому, я майже нічого не їла, а все, що відбувається навколо, сприймається якось інакше. 

Вже наступного ранку, коли я прокинулася, подумала, що всі налаштовані проти мене. Мені здавалося, що близькі мене не розуміють, що вони намагаються зруйнувати мої плани, не хочуть, щоб я нормально виглядала. Тоді я вирішила брехати: всі будуть думати, що я їм, але насправді я цього робити не буду. 

Я клала їжу до рота, але не ковтала її. Під різними приводами уходила до своєї кімнати та випльовувала їжу у серветки. Одного разу це побачила мама. Вона одразу все зрозуміла, у першу чергу, що мені більше не можна довіряти. 

На мене почали психологічно тиснути, кричали, що я маю їсти. У нас постійно виникали конфлікти. Батьки стояли наді мною та дивилися, щоб я їла. 

Я і так була замкненою у собі, а з цим тиском взагалі не могла ні з ким поговорити про хворобу, порадитися. Мені здавалося, що батьки мали б розуміти, що мене не можна залишати з таким станом наодинці, що потрібно вислухати, а не кричати на мене. 

Депресивний стан перетворився на буденність. Мені постійно було погано. Хвороба сиділа в голові і ніяк не хотіла звідти йти. Я постійно відчувала сильний голод. З часом я взагалі вже ні про що не думала, крім як про їжу. Але я все одно не могла дозволити собі їсти більше тих маленьких порцій, що сама собі вигадала. 


Такою я бачила свою поразку перед внутрішньою боротьбою

Був момент, коли я почала молитися та просити Бога, щоб у мене зникло відчуття голоду. Дійшло до того, що я не могла заснути, так все боліло. Я усвідомлювала, що поступово сама себе знищую. 

Гірше за все було взимку. У мене майже не було підшкірного жиру, тому до болей додався ще й нестерпний холод. Я постійно мерзла, навіть коли тепло одягалася. 

Від такого стану дуже втомлюєшся, і одного разу я вирішила з’їсти більше, ніж зазвичай. Після цього я раптом зрозуміла одну цілком банальну, але важливу для себе річ: коли я не голодна, я перестаю думати про їжу, депресивний стан проходить, і з’являється бажання та сили малювати і фотографувати. Тобто займатися тим, що мені подобається.

Я і так паралельно себе фотографувала, роздягалася та знімала себе на відео. Мені хотілося знати, як я виглядаю зі сторони. Але, якщо подивитися на ті фото і відео, видно, що мої очі завжди червоні та затерті від сліз. На тих кадрах я виглядаю дуже змученою. 

Коли я почала їсти, це пройшло. І я остаточно вирішила, що хочу вийти з цього стану. Але зробити це, було не так легко. Не можна просто захотіти нормально їсти і одразу почати цьому слідувати. У мене в голові був психологічний бар’єр. У мені точилася боротьба, коли одна частина мозку продовжувала відстоювати наміри схуднути, а інша намагалася покінчити з цим та вилікуватися. 

На жаль, мені ніхто не допомагав здолати хворобу, і час від часу я поверталася до стану, коли знову починала худнути. Іноді я натякала батькам, що мені потрібен психолог (чи як називається той фахівець, який працює з такими випадками?) 

Я розуміла, що у будь-який момент мене може накрити і я опинюся на вихідній. Батьки чи то не вірили мені, чи то у них не було фінансової змоги, але психолога у мене так і не з’явилося. 


Чим більше відгалужень, тим більше боротьби. Наче мене дві, три і навіть більше. Кожна з них бореться за щось своє, доводить щось своє, перемагає за щось своє 

Саме під час анорексії я почала фотографувати себе та аналізувати свій стан через фотографію. Коли я брала до рук фотоапарат, він допомагав мені відволіктися від хвороби. Цей процес повертав мене до життя. 

Зараз у мене вже все добре. Я нормально їм та продовжую фотографувати. Цією серією автопортретів я хотіла передати свої почуття, зафіксувати свій внутрішній стан. Ці автопортрети не про хворобу. Вони про емоції, коли раптом мене накриває. 

Ці фото – це мій діалог зі своїм внутрішнім «Я». Роботи доволі похмурі, з меланхолійними кольорами. Але на них є заклик до чогось хорошого. Там є боротьба. Принаймні, я її бачу. Вона зображена червоним кольором. Можливо не всі зрозуміють про що ті фото, але це те, що я відчувала.


Я ніби розсипаюсь і не можу зібрати все до купи. У мене можуть змінюватися погляди на одне й те саме. І знову червоний, як символ того, що варто продовжувати боротьбу

 

Коментарі (1)
  • Natalka Melnyk

    під час хворіння - новояз?
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Вінниці за сьогодні

15:03 В «Авангарді» стартував Кубок України зі спортивної акробатики 13:59 Потрійна ДТП на Гніванському шосе: водій Touareg не дочекався копів (Відео зіткнення) 13:02 «Монстр зі Сходу»: метеорологи попередили про циклон, який накриє взимку 12:58 Репортаж з призначення Скальського: обіцянки, чвари і «сліпий» Зеленський photo_camera Від читача 15:27 Старт на Вінниччині роботи мобільного додатку My Pol 12:35 П’яний вінничанин на горищі зґвалтував 12-річну доньку. Подробиці жахіття 12:21 Акція «Одна кров»: у Вінниці на станцію переливання крові потрібні донори. 11:32 Мітинг під ОДА: що вимагають та проти кого акція? Фото та відео репортаж play_circle_filled photo_camera 11:00 Зник безвісти 39-річний Юрій. Поліція оприлюднила фото та просить допомоги 10:20 Курс валют НБУ на 19 вересня. За скільки сьогодні продають євро? 09:44 Сьогодні представлять голову Вінницької ОДА. Що відомо про Скальського? play_circle_filled photo_camera 09:42 Триває реєстрація учасниць на фестиваль «Міні Міс та Міні Модель Вінниця 2019» (Новини компаній) 09:09 Як працює електронний квиток у вінницькому транспорті play_circle_filled 08:30 Сьогодні – архангела Михаїла. Що не можна робити та відео з сильною молитвою 08:10 «Нива» приймає чернівецьку «Буковину» 07:34 Прогноз погоди в Вінниці на сьогодні, 19 вересня 2019 року 20:59 ДТП біля Приборівки: не розминулися «ВАЗ 2107» та Renault Meganе. Є постраждалі 19:37 Підозрювані у вбивстві подружжя Тарасових планували втечу. На суді прозвучали докази photo_camera 19:28 Нічне обмеження руху: на Замостянській будуватимуть тепломережу 18:35 Навіщо тепловики розсилають гарантійні листи вінничанам
Дивитись ще keyboard_arrow_right
Афіша та квитки на Moemisto.ua Афіша:
keyboard_arrow_up