«Кістьми ляжу, але медаль візьму!» Вінничанин виборов «срібло» на чемпіонаті Європи з веслування

Дмитро Даниленко та його напарник Олег Кухарик в тандемі вибороли срібло на чемпіонаті Європи

Через тиждень йому буде 22 роки. На шляху до успіху Дмитро вже встиг здобути чимало нагород і здолати стільки ж перешкод. Отримавши на початку червня свою першу нагороду з чемпіонату Європи, амбіційний спортсмен вже готується почути гімн України на Олімпійських іграх в Парижі у 2024 році.

«Скільки вже можна Україні програвати?»

Дмитро Даниленко разом з полтавським спортсменом Олегом Кухариком принесли українській збірній першу медаль на змаганнях в Польщі. Дмитро розповідає, що незадовго до виграшного виступу в «двійці», хлопці веслували в команді ще з двома спортсменами і посіли тоді дев’яте місце. Такий результат дуже розлютив Дмитра, зізнається він.  

— Я ганяв з хлопцями в «четвірці», дистанція була 500 метрів. Ми потрапили в основний фінал, але потім програли, зайняли дев'яте місце. Я тоді був дуже злий, скільки можна вже Україні програвати?! З цим треба щось робити! І якраз на наступний день вирішив, що у «двійці» я кістьми ляжу, але медаль візьму. Напарник мене підтримав і ми пройшли свою гонку. Не налаштовувалися ні на кого, йшли так, як самі хотіли. Хай всі інші підлаштовуються, а не ми під когось, — розповідає спортсмен.

На фініш хлопці заїхали другими і зуміли випередити німецьку «двійку», на чолі якої був знаменитий веслувальник Макс Хофф. Різниця між командами була 1.31,101 проти 1.31,215.

— Там в човні був Макс Хофф, найтитулованіший спортсмен: олімпіади, світ, Європа, по дві-три золотих медалі. І дивовижно, що ще кілька років тому я дивився на нього по телевізору, а тепер стояв на п’єдесталі на вищому щаблі. Мене бере гордість за те, що я стояв поруч з такою людиною. Був дуже щасливий від цього, — зізнається Дмитро Даниленко і додає, що попри успіх, відчуття після фінішу нагадували маленьку смерть.

— Але це було настільки важко, що інколи відчувався контраст: класно-важко, класно-важко, — згадує він.

Це як наркотик

Греблею Дмитро Даниленко займається вже близько десяти років. До цього пробував свої сили в футболі, боксі, карате, ходив навіть у циркову студію.

— А потім мені захотілося спробувати щось ще і під руку підвернулася гребля. Ось і вже раз-два-три, тиждень, місяць, рік займаюся. А потім, після першої перемоги на чемпіонаті України в 2013 році я зрозумів, що це мій вид спорту, мені подобається бути першим, отримувати нагороди і з тих пір я зав’язнув в ньому по вуха, — згадує хлопець про перші кроки в цьому спорті.

Щодня Дмитро займається по кілька годин, інколи на один день випадає по два тренування, а якщо триває підготовка до змагань, роботи над собою додається ще більше.

Спортсмен згадує, що навіть через два роки після початку занять греблею, ще не до кінця усвідомлював всі тонкощі веслування та цінність перемоги на змаганнях.

— У 2013 році були перші серйозні змагання, тоді першість я отримав в одиночному забігу, здолав дистанцію в 200 метрів. За великим рахунком, тоді я ще не розумів, що таке гребля, що таке призові місця. В мене, щоправда, було вже кілька таких успіхів, але вони були незначні. А коли я виграв тих 200 метрів, то якось навіть не зрозумів, що відбулося, — зізнається Дмитро. — Мені дуже сподобалося, що всі бігли мене вітати, коли стояв на п’єдесталі на найвищій сходинці, мене охопила гордість за себе. Відчуття, коли ти виходиш з човна, тебе зустрічають, обіймають, цілують, проводять до п’єдесталу, вдягають на шию золоту медаль в останню чергу — цим всім насолоджуєшся. Я зрозумів, що я хочу відчувати це знову й знову, це наче наркотик для мене.  

«Зійти не можна, вигравати»

В ході розмови Дмитро поділився, що гребля — як не крути, командний вид спорту. І в разі, якщо пливеш в тандемі з іншими веслувальниками, і в одиночних забігах має бути злагодженість та «скатаність» — з напарниками та з самим човном.

— Напарники мають підходити одне одному психологічно, якщо один готовий йти до кінця, то й інший теж має бути налаштований на перемогу. Важливі й технічні моменти в човні, щоб було не криво, щоб не «зарулювалося»… Ой, там стільки нюансів, що дня не вистачить, аби все перерахувати. Так само і в одиночній греблі, — каже співрозмовник.

Хоч партнер Олег Кухарик з іншого міста, але спортсмени добре знайомі, разом тренувалися, поки проживали на спільних зборах збірної України.  

— Ми обидва члени команди збірної України, тому часто буваємо на спільних зборах. Наприклад, є база в Київській області, в Обухові. Там ми разом проживаємо, є доступ до води, човни, ми спілкуємося і тренуємося разом. До чемпіонату Європи ми взяли золото на чемпіонаті України в «двійці» і ще раніше ми були третіми на перших міжнародних змаганнях в цьому році, на етапі Кубку світу, — розповідає він.

Дмитро Даниленко стверджує, що на змаганнях ані він, ані його партнер не мали навіть думки, щоб зійти з дистанції, як би важко не було.  

— Коли ти в трійці лідерів, є тільки думки про перемогу. Ну, і тим паче з партнером завжди все треба обговорювати, контакт дуже важливий. Бувало таке, що ми вигадували техніку за кілька хвилин до гонки, бувало, що обговорювали це з тренерами напередодні, а бувало, що вже на воді доводилося імпровізувати, — каже він.

А вже в процесі гонки спілкуватися з напарником особливо не доводиться. Дмитро пояснює, що на дистанції це важко хоча б тому, що розмови відволікають, це «додаткові витрати кисню та сил».

— А якщо бачиш, що хтось випереджає, то моя задача, як вигрібного, не допустити цього або йти по запланованій раніше тактиці і вже на фініші «схавати» суперника. А задача Олега, який сидів позаду — підтримати моє рішення, — зазначає веслувальник.

З водою так само, як з людиною

Перед змаганнями Дмитро обов’язково бадьориться — приймає ранковий душ. А перш, ніж вийти на воду, він з нею… говорить.

— Вода жива і має свій характер та поведінку, може впливати на тебе. Я не прошу в неї, щоб було легко, я прошу сил, щоб було чим боротися. Так водиш по воді рукою, гладиш її, спілкуєшся, як з живою людиною. Це мій хороший знайомий мені розповів про такий ритуал, але це не від веслувальників пішло, — зауважує спортсмен.

Рятувальний круг  

Дмитро Даниленко поділився цікавим лайфхаком для концентрації уваги, який вони з напарником використали на чемпіонаті в Європі.

— Щоб Олег дивився чітко на мене і працював, на потилиці в мене був намальований хрестик — це була концентрація його уваги на мені, аби не було поглядів вліво чи вправо, а тільки на фінішну пряму. Це був не ритуал, а рятувальний круг для нас. Я ж дивлюся просто на фініш, очима, звісно, оцінюю обстановку зліва та справа, але крутити головою не можна, це дезорієнтує, — пояснює спортсмен.

Чому не потрапив на змагання в Токіо?

Попри всі попередні перемоги, на олімпіаду в Токіо цього року Дмитро все ж не потрапить. Причиною стало четверте місце на відборі чемпіонату України, який відбувся ще в квітні.

— Ті 200 метрів виграв мій напарник Олег Кухарик. І він поїхав на Кубок світу на європейський добір брати ліцензію. Там потрібно було бути першим-другим, а він приїхав чи третім, чи четвертим. Але всім дали ще один шанс, в Барнаулі був другий етап кубку світу і той, хто першим здолає 200 метрів, поїде на Олімпіаду. Але Олег там прийшов на фініш другим. І саме тому вийшло так, що не тільки я, а й вся Україна залишилася без ліцензії на чоловічу байдарку цього року, — пояснює веслувальник.

В майбутньому Дмитро хоче почути гімн України в Парижі в 2024 році.

— Стільки років і вже треба до цього прийти. Спорт дозволяє бути в тонусі, на життя своє я не скаржуся. Олімпійським чемпіоном можна стати і в 36 років, як один з норвезьких спортсменів. Це вже справа пріоритетів, — зазначає Дмитро Даниленко.

Фото надав Дмитро Даниленко

Читайте також:

Діти, куди вас подіти? Склали список спортивних секцій для дітей та підлітків у Вінниці

«Скоро про нас заговорить Європа». Секрети успіху від граючої тренерки з флаг-футболу Катерини Тетерук

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.