Пожежа у соборі Паризької Богоматері знищила його унікальний внутрішній дизайн та оздоблення. Боляче було дивитися на фото і відео в інтернеті, як палає 850-річна архітектурна пам’ятка. Восени минулого року відвідував святиню з сім'єю і зробив багато фото з середини. Розумію тих французів, які стали на коліна перед палаючим собором, шедевром світової архітектури.

Я відчуваю за них гордість, тому що серед них є люди, які ладні віддати власні кошти на порятунок собору, які готові вкласти гроші в його збереження для майбутніх поколінь. Вчинок однієї з найбагатших родин Франції, Піно та Арно, які виділили 100 мільйонів євро на відбудову Нотр-Дам де Парі, є показовим і для українців, які ховаються за олігархічними статками, які безбожно крадуть з бюджету, які будують маєтки-палаци та їдять золотими виделками…

Соромно за наших олігархів, котрі, їздячи по світу і милуючись архітектурними пам’ятками, забули про архітектурну спадщину свого народу. Соромно і за владу, яка й досі керується Законом України «Про охорону культурної спадщини», який є не чим іншим, як відтворенням механізмів радянського суспільства і який роками не змінювався.

Яка влада, така й культура.

Гроші на утримання 450 нардепів у бюджеті є, гроші на зарплати керівництву «Нафтогазу», «Укрпошти», «Укрзалізниці», «Укравтодору» є, а на збереження, реставрацію архітектурної спадщини немає. Добре, що хоч навчилися шукати за кордоном далеких родичів, власників тих маєтків, від яких ще щось залишилося в Україні, аби залучити їх до відновлення архітектурного надбання. Але це поодинокі випадки. Не помилюсь, якщо скажу, що сьогодні Україна стоїть у руїнах архітектурних пам’яток, і не важливо, чи присвоїли їм статус національних, державних чи обласного значення - важливо, що про них не хочуть дбати.

І не потрібно далеко ходити, візьмемо хоча б Вінниччину, яка за кількістю об’єктів культурної спадщини посідає шосте місце в Україні. Ми маємо 4 302 таких об’єкти, з них 138 мають загальнодержавне значення. Якщо на утримання таких відомих об’єктів, як палац Потоцьких у Тульчині, Лядівський скельний чоловічий монастир, палац фон Мекків у Браїлові, палац і музей авіації імені Можайського у Вороновиці, Літинський краєзнавчий музей імені Устима Кармалюка, Браїлівський Свято-Троїцький жіночий монастир, Бушанський скельний храм ще знаходять якісь гроші та залучають меценатів, то решту об’єктів кинули напризволяще. Добре, якщо з місцевих бюджетів “перепадають” якісь копійки на їх охорону: вікна, двері дошками позабивати, а так – стоять історичні руїни країни, які могли б стати Меккою світового туризму.

Одне радує - що і серед наших земляків ще залишилися такі люди, як, наприклад, Микола Мотузюк, фермер із Малої Ростівки, який власним коштом і власними силами взявся реставрувати унікальну дерев’яну козацьку церкву Святої Покрови, споруджену у XVIII столітті. Але це крапля в морі.

Всім українцям треба навчитися тієї любові до власної землі, до власної історії та збереження спадщини. Сподіваюся, що нова влада візьме до уваги необхідність належного фінансування з державного бюджету (до 2%), відновлення та реставрації всіх архітектурних об’єктів незалежно від їхнього статусу.

Той, хто не цінує свого минулого, не має свого майбутнього...