Алмазов був добрий, як дитина... Поховали байкера, що помер в лікарні після аварії на ВПЗ

Поховали Валерія Алмазова у рідному селі на Черкащині — так просили батьки

«Азовці» називають побратимів за позивними. За справжніми прізвищами один одного не знають. Навіть запитувати про таке не прийнято. Так сказав під час розмови колишній командир другого батальйону Ігор на псевдо «Душман».

Розмовляли з ним про трагічну загибель «Легіонера» — Валерія Алмазова. 30 травня пізно увечері він їхав на мотоциклі «Honda». Дорога була слизька. Злетів з проїжджої частини, вдарився об бетонну загорожу. Мотоцикла загорівся. 

• Влетів у паркан та загорівся: про аварію з мотоциклістом на ВПЗ 

Через два дні після того, у вівторок, 1 червня, лікарі другої міської лікарні повідомили: «Ми все зробили, що могли зробити, але риска зупинилася». Сталося це приблизно о 20-й годині.

• Помер боєць полку «A3OB», який потрапив у ДТП на Батозькій

Своїми спогадами про Валерія поділилися також сестра загиблого пані Наталія і його давня знайома лікар-реаніматолог пані Ольга. Вона єдина, кому вдалося потрапити в реанімацію. Дотик руки Валерія пам’ятає дотепер.

Батьки просили привезти в село

З Валерієм Алмазовим прощалися у Свято-Преображенському кафедральному соборі.

— Не думала, що у нього стільки друзів і знайомих, — розповідає його сестра Наталія Алмазова. — Потім труну з тілом повезли у село. Ми родом з Черкащини. Мама й тато проживають у Маньківському районі, село Вікторівка. Там на цвинтарі могила Валерія.

Приїхали побратими з полку «Азов». Жінка каже, коли бійці підходили до труни, односельці ридма ридали.

— Це все за його доброти, — говорить Наталія. — Запам’ятала, як сусід сказав на кладовищі: «Валерій у моїй пам’яті залишиться безкінечно доброю дорослою дитиною».

Співрозмовниця каже, навіть війна не перетворила його серце на камінь. Не раз чула, що звідти повертаються такими, що не впізнати, — жорстокими, грубими. Валерій теж трохи змінився, але його душа не загрубіла.

Дуже цінував дружбу. Залишався веселим, щирим, непосидючим.

— Коли він йшов на ротацію на Світлодарську дугу, то розумів, що звідти може не повернутися, — продовжує розповідь сестра. — Казав, якщо мене уб’ють, поховай поруч з могилою Валіка. Це в нього друг був під час роботи на «Барлінеку». Загинув в аварії. Сталося це ще до того, як  Валерій пішов в АТО. Вже понад сім років відтоді, як того друга нема. Я його особисто не знала і не  знаю, де він похований. Але брат постійно виставляв його фотографії, щоб пам’ятали, щоб згадували. Валік не був байкером, як брат. Той чоловік загинув в автокатастрофі. Я теж думала, що поховаю Валерія  у Вінниці. Але ж батьки… Не стала їм перечити. А брат нехай уже вибачає.

Дівчатам такий не потрібен

Алмазов був красивий на вигляд. Це видно навіть на фотографії. Не палив, не зловживав спиртним. З пляшкою пива в руках його не можна було побачити.

— У брата з шкільних років був культ спорту, — говорить сестра Наталія. — Крім того, любив у всьому акуратність. Батькам говорили в селі, мовляв, як так може бути, що хлопець, а не п’є, не курить… На якусь з дівчат  чекає удача.. 

Запитую пані Наталію, чи мав брат сім’ю?

— Кому з дівчат потрібен чоловік з таким м’яким характером? — говорить вона. — У всьому поступливий. Жінкам треба, щоб відчувалася сила характеру, а в нього цього не було. Зосереджувався на різних заняттях. З парашутом вчився стрибати, а потім велосипеди-мотоцикли пішли. Як казав один наш односельчанин, колись та знайдеться дівчина з таким само м’яким характером. У нашому селі говорять, на кожен горщик є своя накривка. Але у Валерія так не склалося.

Дружив з дівчатами, спілкувався, та з жодною з них до весілля діло не дійшло. Ото він і залишався, як той відірваний листок.

Алмазов мав намір піти на службу у французький «Легіон». До речі, саме цим пояснюється його псевдо «Легіонер». Його мрія не здійснилася.

За словами сестри, фізично він був добре підготовлений. Відмовили через вік. Перевагу віддають тим, хто молодший. Валерій подався уже у 30 років, чи навіть трохи більше.

Його вбила «драндулетка»

Він працював на «Барлінеку», заочно закінчив Донецький університет. Здобув фах правознавця.

У 2015 році вирішив йти в АТО. Полк «Азов» вважав найбільш елітним. Побував у гарячих точках. Там кулі обминули бійця, а вдома…

— Його вбила ця драндулетка, — каже Наталія. — Як я не відмовляла, як не просила, не треба тобі той мотоцикл, але ж він дорослий, він воїн, а я тільки сестра, хоча й старша. Навіть не знала, де він тримає той байк. Вже потім чоловік, у гаражі якого стояв мотоцикл, сказав мені: «Якби ж то знаття, що таке горе станеться… Я б спалив його і сказав, що вкрали».

У середу, 9 червня, рідні поминатимуть Валерія. До  оселі його батьків прийдуть односельці. Наталія нині знаходиться в селі. Каже, після того ще трохи побуде разом з батьками, аби не залишати їх самотніми в такому горі.

— Як тільки приїду у Вінницю, попрошу слідчого, щоб показав мені те місце, де все це сталося, — говорить вона. — Хочу для себе зрозуміти, що це там за така дорога, на якій він не зміг справитися з мотоциклом.

У реанімації тримався за мою руку, як за останню надію

Лікар-реаніматолог пані Ольга була давно знайома з Валерієм Алмазовим. Вона єдина, кому вдалося пройти в реанімацію. Зуміла умовити колег, щоб пропустили. Каже, одягала захисний костюм, дотримала усіх вимог, бо ж сама працює у реанімації одного з лікарняних закладів Вінниці.

— Таких пацієнтів, у такому стані, в якому перебував Валерій, доводилося бачити не раз, — розповідає пані Олена. — Так, у нього були ушкодження, переломи, опіки. Але, як на мене, він мав шанси залишитися живий.

Співрозмовниця не стримує сліз. Дуже шкодує, що не змогла переконати колег, аби залишитися біля Валерія. За її словами, треба було наполягти на цьому. Тим більше, що наше законодавство дозволяє перебувати в реанімації з пацієнтом, стверджує вона.

Ще один варіант могли використати  — доправити пацієнта в опіковий центр «пироговки». Там спеціалізоване лікування.

Співрозмовниця не перестає картати себе, що не зробила те, що змогла зробити.

За її словами, Валерій тримався за її руку, як за останню надію. Не відпускав, ніби просив, щоб не залишала його. Вона пішла, точніше, її силоміць випровадили.

Два роки без «Максона»

Колишній комбат полку «Азов» пан Ігор не був знайомий з Алмазовим. Той прийшов у батальйон пізніше, коли Ігор уже звільнився. Але багато добрих слів чув на його адресу від побратимів. Комбат один з тих, хто залишався у лікарні до останнього.

— Коли до нас дійшов слух, що є певні неув’язки з лікуванням Алмазова, ми з групою «азовців» одразу поїхали в лікарню  вияснити ситуацію, — каже співрозмовник. — Валерій лежав на Київській, у другій лікарні. Розмовляли з керівником, із завідувачем реанімації. Дійсно, вони говорили, що наш побратим спочатку не здавався безнадійним. Навпаки. Оцінивши його травми, лікар вважали, що буде жити. Пізніше нам пояснили, що дала про себе знати хронічна хвороба. Вона загострилася під час лікування отриманих травм.

З «Душманом» розмовляли у понеділок, 7 червня. Пан Ігор попросив згадати у статті про ще одного бійця «Азову». Мова про хлопця з Козятина на псевдо «Максон», йдеться про Максима Олексюка.

Два роки тому саме цього числа він загинув під час обстрілу. Нагороджений орденом «За мужність» III  ступеня. Максиму було тільки 23 роки. Валерію Алмазову виповнилося 40. Третій  «азовець» наш земляк  на псевдо «Дюшес» Владислав Дюсов, загинув 31 травня 2015 року. Йому  був 21 рік, він родом з Могилева-Подільського.

Висловлюємо щирі почуття рідним, побратимам, друзям відважних «азовців» — Валерію Алмазову, Максиму Олексюку, Владиславу Дюсоу. Світла їм пам'ять.

Читайте також:

«Віддайте дитину!» Знайшлася жінка, яка покинула немовля у Гайсині в лікарні. І що далі?

«Мрії збуваються»: соціальний ресторан «Коцюбинський 220» отримав приміщення

У трамвай за 1,25 грн! Як зросла ціна проїзду у Вінниці за 10 років

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.