«Завжди казав, що все буде добре». Більше сотні людей провели в останню путь 28-річного Сергія Жука

• У Вінниці попрощалися з 28-річним Захисником Сергієм Жуком з позивним «Прол». До приміщення реквієму прийшли понад сотня людей — рідні, друзі, побратими та сусіди. 
• Біля закритої домовини стояли мати Героя та його молода дружина-військовослужбовиця, а люди, приносячи квіти й торкаючись труни, востаннє дякували Сергію за його шлях, мужність і службу Україні.

Нещодавно стало відомо, що на щиті повертається ще один Захисник України із Вінниці — Сергій Жук. Він був бійцем 3-ї окремої штурмової бригади і загинув 27 листопада на Харківщині під час виконання бойового завдання. Чоловік пройшов одні з найгарячіших напрямків війни — від Запоріжжя до Бахмута та Андріївки. 

Вже сьогодні в приміщенні реквієму на вулиці Батозькій зібралися всі, хто знав чоловіка та його родину.

Біля закритої домовини стояли Ірина Жук, мати 28-річного Героя, та його молода дружина Вікторія, яка також несе службу у війську. До жінок увесь час підходили люди, обіймали їх і висловлювали співчуття.

Клали квіти загиблому Захиснику, і кожен легенько торкався труни, ніби востаннє торкаючись Сергія. Кожен зупиняв погляд і на нагородах воїна, а за життя він отримав їх чимало: Золотий Хрест, орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «За поранення» та полкову відзнаку «За особисту хоробрість в бою».

Одну з них він отримав із рук президента України. Його тодішній командир розповідав, що завдяки вогневій підтримці, яку забезпечував Прол з кулемета, вдалося вивести з ворожого оточення біля Бахмута щонайменше дві роти наших бійців.

Тому людей прийшло більше сотні, і приміщення реквієму здавалося ледь вміщувало всіх. Це були друзі, колеги, побратими та сусіди. Усі хотіли віддати шану Герою.

Справжній, світлий та наполегливий

Ірина Мохар знала Сергія з дитинства й пригадує його як дуже наполегливого.

— Один раз нам довелося з Ірою, його мамою, та з ним їхати на море. Він мені тоді запам’ятався дуже світлим хлопчиком. Наші сім’ї дружили. Ми разом працювали, разом проводили час. Я була наймолодша в компанії, але ми завжди трималися разом. Якось вибралися на гору; я ще казала: «Давайте не будемо йти, там така височенна гора». А він був дуже наполегливим ще з дитинства. І добре, що ми тоді піднялися — відкрився неймовірний краєвид. Він ще з дитинства підкорював вершини, — пригадує дівчина.

У своїй промові друг Олександр також зазначає, що особливістю захисника було те, що на всі «не можна» він казав: «І що?» — а потім робив те, що вважав за потрібне.

Побратими характеризували його одним словом: «Справжній. Він був справжній».

«Вона дійсно виховала чоловіка»

Багато людей пов’язують ці риси з вихованням. На прощання прийшли і ті, хто менше знав Сергія, але більше — його матір Ірину Жук, яка є ексредакторкою газети «Місто» та начальницею управління у справах медіа та комунікацій виконавчого апарату Вінницької обласної ради.

— Іра завжди відстоювала права людей. Попри те, що працювала головною редакторкою і часто доводилося бути «і нашим, і вашим», вона завжди залишалася на боці справедливості. І вона виховала свого сина таким самим — чесним, ідеалістом, — говорить товариш Андрій Ейсмонт. — Те, що вона написала у своєму дописі у Facebook, — це правда. Вона дійсно виховала чоловіка, який пішов за покликом серця захищати Україну.

Колеги-журналісти згадують, що Ірина завжди була принциповою, справедливою, чесною.

— Вона дуже важко переживала те, що він на фронті. Але ніколи ні вона, ні він нічого не просили, хоч можливості мали. Він просто пішов, бо так вважав правильним, — говорить чоловік.

Вплив матері на хлопця бачили й сусіди. Ольга Савлюк знала Сергія з дитинства, бачила, як він ріс.

— Знаєте, він був настільки світлим… У наш час рідко побачиш таке: зайдеш у двір із пакунками, а він одразу підбігав: «Тьотю Олю, вам допомогти?» Я казала, що сама донесу, а він: «Я вам допоможу». Такий був із малечку, — пригадує жінка. — Такий порядний, такий світлий… Його усмішка, його щирий погляд — це просто неможливо забути.

«Мам, у мене все добре»

Сергій Жук був єдиною дитиною у сім’ї. Він народився у Вінниці 17 лютого 1997 року. Навчався у ліцеї №2 та у технічному ліцеї. Опанував спеціальність радіотехніка у Вінницькому технічному фаховому коледжі. Закінчив Вінницький національний аграрний університет. Працював у Вінниці в компанії «BEZBRENDU». 

Як почалося повномасштабне вторгнення, то Сергій пішов захищати Україну — добровольцем.

«Він був не народжений для війни. Для чого завгодно, але точно не для цього. Бо я чітко знаю, що свого сина я народжувала не воювати. Підкорювати світ — так, бути вільною Людиною — так. У 2022 році він зробив свій вибір — пішов на фронт добровольцем», — писала мати Героя.

За ці роки війни, як пригадувала Ірина Жук, Сергій ніколи не скаржився і не нарікав.
«Нічого не просив. «Мам, у мене все добре» — це була його відповідь на мої питання», — згадувала Ірина.

Фразу «все добре» часто чула від чоловіка і сусідка Ольга, яка займається волонтерством.

— Я допомагала, чим могла, бо я волонтер. Коли були запити — завжди робила все, що могла. А він постійно відповідав одне: «Все добре, все добре». Маю дуже теплі останні спогади: коли він улітку після поранення приїхав додому, приміряв кікімору, я давала йому сітки… Завжди казав: «Все буде добре», — пригадує жінка.

Гине цвіт нації

Звістка про загибель Сергія Жука приголомшила всіх. Багато хто просто не міг говорити про втрату.

— Наче порожнеча всередині. Смертей багато, хлопці йдуть, і, як волонтер, я з цим стикаюся часто. Але коли це дуже близька людина, дитина, яка росла на твоїх очах, — це зовсім інший біль. Дуже важко змиритися з такою втратою. Він був людиною з великої літери, незважаючи на молодий вік, — говорять знайомі.

Старший солдат 120-ї бригади та колишній заступник редактора «33-го каналу» Роман Ковальський вдало підмітив, що на цій війні гине цвіт нації.

— Дуже боляче, що гинуть такі молоді хлопці. Це фактично наші діти. Моїй доньці 27 — і йому було приблизно стільки ж. На цій війні гине цвіт нації, наше молоде покоління. Але, з іншого боку, якби молодь не стала поруч із досвідченими воїнами, добровольцями, — не було б лінії фронту, не було б України і не було б майбутнього, — наголосив Захисник.

Читайте також:

Біль утрат і шана мужності: Вінниччина провела двох воїнів, що загинули на фронті

Три роки пекла полону. Додому повернувся оборонець із Красносілки Анатолій Ткачук

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.