«Картопля по-уланівськи» прославила Вінниччину

«Картоплю по-уланівськи» сьогодні можна знайти у меню ресторанів усього світу. Її їдять в Америці, Ізраїлі, Канаді… Ніби нічого складного: порізана начетверо велика картопля обсмажена у великій кількості олії (1 кг картоплі на 500 г олії) і полита соусом – потовчений часник, олія і сіль. І все. Але саме за цей рецепт п’ятого листопада 1965 року вінничанку Глафіру Василівну Дорош нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Слава до кулінарної майстрині з Вінниччини прийшла настільки раптово, що тепер про це ходять легенди. Їх героїня - Глафіра Василівна залишилися у своєму рідному селі Уланові, а не переїхала до Москви, куди її запрошували працювати в ресторани… „Известия” і обід трактористів Як усе було насправді, вже мало хто знає. Розповідають, що з Москви прислали журналіста газети «Известия» із партійним завданням – написати критичний матеріал про Вінницьку область. Тоді погане слово у центральній пресі було рівноцінне звільненню. Розуміло це і вінницьке керівництво, тож від того, як зустрінуть столичного журналіста, залежала їх кар’єра. Начальство постаралося – гостя зустріли так, що він навіть не пам’ятав як. Потім повезли у показовий колгосп в Уланів, неподалік від курортного Хмільника, де газетяра і пригощала Глафіра Дорош. Тепер кажуть, що це, напевно, було єдиним яскравим спогадом журналіста… В «Известиях» про Вінниччину вийшла тільки невелика замітка про «картоплю по-уланівськи», але наскільки вона змінить життя сільської кухарки і самого Уланова, тоді ніхто не здогадувався... Чим ще, крім картоплі, пригощали кореспондента, Глафіра Василівна сьогодні не пам’ятає: - Стільки років пройшло… Мені вже стільки, що навіть встидно казати – 86 років, стажу – 55… Ось подивіться, скільки про мене писали, бачте, як я ціную вашу роботу: всі статті зберігаю... Про Глафіру Василівну писали справді багато. Але вона вважає, що насправді прославив Уланів тодішній голова селища - Мечислав Білоус, каже, якби до нього не приїжджали люди, зацікавлені його новаціями, то ніхто не знав би їхньої фірмової картоплі. Коли вона востаннє її готувала, легендарна бабуся не згадала, але розповіла, як було вперше: - Це було після війни. В їдальні готувала фаршировану м’ясом картоплю, але фаршу не вистачило, то кинула в олію смажити картоплю, а потім вирішила полити часниковим соусом для пиріжків із горохом. Таку страву возили трактористам у поле, бо картопля ріжеться величенькими шматочками, які швидко не вистигали… Возили до Глафіри Дорош - шеф-кухаря в уланівському кафе «Українка» поважних гостей. Вона не запитувала: «Що будете їсти?». Цікавилася тільки: «Скільки вас?» і «Що будете пити?» Після того офіціанти приносили домашню ковбасу, буженину, свіжину, засмажену курку, коропів, фаршированих рисом із родзинками, молочних поросят, кров’янку… і обов’язково «картоплю по-уланівськи». Як номенклатурні гості у сільському кафе пережили «сухий закон», Глафіра Василівна не каже, мовляв, її справа – кухня. Вона і сьогодні не одразу наважилася сказати, що «на книжці» у неї «згоріло» 20 тисяч рублів. Попри все це, життя в Радянському Союзі згадує із задоволенням. Як їздила на виставки в Москву, в Київ, як її портрет прикрашав Дошку пошани у Вінниці… - А скільки мені писали – зі всього Союзу, просили вислати рецепт. Я не встигала всім відписувати, просила в селі надрукувати мені по 150 рецептів. У відповідь присилали відрізи тканини, сувеніри… Та подарунків мені не треба – досить спасибі від людей. «Картопля по-німецьки» «Картоплю по-уланівськи» Глафіра Василівна у ресторані жодного разу не їла. Хоча й переконана: «Всяк готує, як знає». Уланівська кухарка придумала чимало рецептів, їх свого часу публікували у журналах, календарях… Про таке вона не мріяла у 14 років, коли пішла на роботу в колгосп. У 1937 році заарештували батька – «ворога народу». Потім була війна. Глафіру вивезли у Німеччину – працювати на військовому заводі… На все життя залишився у пам’яті Глафіри Василівни один рецепт приготування – «картопля по-німецьки». Вона розповідала про нього в інтерв’ю одній газеті: - Серед німкень було багато милосердних – вони покрадьки носили нам бараболю. Контроль на військовому заводі був пильним настільки, що нас при вході роздягали догола – нічого з собою не пронесеш. То німкені віддавали картоплю французам, до яких варта ставилася лояльно, і вони могли пронести. А потім цю картоплю на мотузках опускали на перший поверх. Кожна з нас мала при собі якусь ганчірку на дротику чи ниточці, зав’язували картоплину, опускали її в котел із кип’ячою водою, перш ніж у неї завантажували наш одяг для виварювання. Це була «картопля по-німецьки», яка врятувала мені здоров’я. До речі, про здоров’я. Наступний 2008 рік ООН оголосила Міжнародним роком картоплі, тим самим звертаючи увагу світових держав на цей шанований українцями овоч, багатий вітаміном С. На думку Генасамблеї, картопля відіграє велику роль у забезпечені продовольчої безпеки - масове вживання продукту сприятиме викоріненню бідності. Можливо, наступного року про Глафіру Василівну Дорош згадають більше, ніж цього, і нарешті проведуть в Уланові фестиваль картоплі (кажуть, уже є бажаючі його організувати). Цього разу легендарну землячку згадали до 75-річчя Вінницької області. Утім, жодної нагороди незалежна Україна їй не дала, всі відзнаки родом із СРСР. Але тішить Глафіру Василівну нині зовсім інше – її правнуки. - У мене зять – педагог, але любить сам готувати. І поїсти теж. - А Ви самі що любите? - Картоплю в мундирах! Оксана ПУСТОВІТ

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.