35 років після трагедії. Спогади вінницьких ліквідаторів аварії на ЧАЕС

23 квітня 2021 р.
Дарина ДІДИК

Директорка музею Катерина Висоцька, Михайло Ястремський і Валерій Проценко

У Вінницькому обласному краєзнавчому музеї представили виставку «Чорнобильська трагедія. Післямова...».
Серед експонатів — особисті речі вінницьких ліквідаторів, спецодяг, фотографії, документи, старі газети й дозиметри.
На відкриття виставки прийшли й самі ліквідатори, які поділились спогадами про трагедію 35-річної давнини.

У малій виставковій залі краєзнавчого музею нова виставка. Її відкриття приурочили до річниці аварії на Чорнобильській АЕС і присвятили справжнім героям — вінницьким ліквідаторам, які безстрашно боролись із наслідками катастрофи.

Саме їхні особисті речі стали головними експонатами виставки.

Відео дня

Усім відомо, що спочатку інформацію про аварію замовчували й перекручували факти. Та коли «правляча верхівка» зрозуміла, що мовчати вже не вийде, почалась масова мобілізація до епіцентру лиха.

— Стало ясно, що без людей і людської праці не обійтися, — говорить завідувачка науково-дослідницького відділу природи Наталка Захарчук. — І саме з того моменту з’явилось слово «ліквідатор». Ліквідатори — це люди, які не шкодуючи своїх сил, здоров’я, часу, ліквідовували наслідки тієї страшної аварії. Почалася масова мобілізація і серед тисяч ліквідаторів були і наші вінничани. Їх було близько шести тисяч...шість тисяч людських доль…

Спогади очевидців

Дехто з них прийшов на відкриття експозиції. Бо, за їхніми словами, дуже важливо зберігати пам’ять про ту страшну дату.

Серед присутніх бачимо голову міської організації «Союз Чорнобиль України» Михайла Ястремського. Чоловік пригадує, як його зведений загін пожежників підняли по тривозі 22 травня і вони вирушили ліквідувати наслідки аварії.

— Ми приїхали у селище Іванків, там вже були житомиряни (ми з ними мінялися), — розповідає Михайло Ястремський. — Знаєте, тоді було багато невідомого, ми не все знали й були певні острахи.

Ситуацію рятувало те, що пожежники з інших загонів трохи ввели у курс справи й пояснили, як правильно себе поводити, чого варто боятися, а чого ні.

— Взагалі, наше завданням було таке: гасити лісові пожежі й пожежі в селах, щоб не поширювався вогонь і радіоактивний дим, — пояснює він. — Крім того, ще з ночі аварії під реактором залишились пожежні машини пожежників першої шеренги. Хлопців забрали в лікарні, а машини кинули, вони стали заважати спорудженню саркофагу і їх звідти потрібно було евакуювати.

Як розповідає Михайло Ястремський, пожежні машини майже місяць простояли під реактором. Від так вони були брудними й у радіоактивному попелі.

— За кермо ніхто не наважився сісти, тому їх «відбуксовували», — каже ліквідатор і додає, що особисто він пожежі не гасив. — Я був заступником начальника штабу й займався більше штабною роботою. До моїх обов’язків серед іншого входило інформувати людей: ми випускали стінгазети, листівки, щоб розповідати про ситуацію і подвиги ліквідаторів.

А взагалі, я маю сказати, що всі люди там були сповнені розуміння, що потрібно рятувати країну. Ніхто з мого загону не злякався, не втік чи щось таке. Ми всі серйозно до того поставилися.

Зазначимо, що Михайло Ястремський багато фотографував на території реактора та в зоні відчуження. На виставці є понад 30 його світлин і це, за словами вінничанина, далеко не все. Він зізнається, що відчував, що згодом його фото будуть потрібними.

— З собою мав два фотоапарати, але один в мене ледь не відібрали, — пригадує він.

Також багато фотографій передав до колекції музею голова Вінницького обласного об’єднання «Інваліди Чорнобиля» Валерій Проценко.

— Біля атомного реактора в мене було два автобуси — один брудний, інший чистий, — розповідає чоловік і показує на стенд зі світлинами позаду себе. — Я попросив людей швидко вибігти, сфотографуватися і повернутися в автобус — нам такого не дозволяли робити.

Та тоді, у червні 1986-го, під його керівництвом робітники й інженерні працівники тресту «Вінницяшляхбуд» створювали дорогу Зелений Мис-Чорнобиль.

— Ми збирали старий асфальт, щебінь і завозили новий, — розповідає Валерій Проценко. — Реактор весь час пульсував, навіть коли поклали фільтр, та радіація розходилася по території. І щоб цього не допустити, ми й стелили нову дорогу.

Чоловік розповідає, що їм не дозволяли працювати більше двох-трьох годин, але дотримуватись цього правила вдавалось не завжди. Проте він також говорить, що за безпекою слідкували уважно.

— Ми працювали у масках, так званих, «лепестках» і спецодязі, — каже вінницький ліквідатор. — Якщо ми обідали на території атомної станції, то обов’язково проходили через спеціальні японські апарати, заходили в бахілах, потім приймали душ і переодягалися. За цим серйозно слідкували.

Коли сталася Чорнобильська трагедія, чоловіку був лише 31 рік. Він навчався в інституті, але, як каже, «накази не обговорюються».

— Ми знали, що маємо ліквідувати катастрофу, — додає він. — А щодо здоров’я, то все проявлялось з роками…Проблем є багато, але навіщо їх загострювати і весь час скаржитися.

Прийшов на виставку і ліквідатор першої категорії Іван Арабський. Йому було 38 років, коли у вересні 1986-го, став ліквідатором.

— Тоді фактично вже йшло завершення будівництва саркофагу, — пригадує Іван Арабський. — Звичайно, ситуація була напруженою, особливо для перших ліквідаторів, було жахливо дивитися на пусті будинки, не бачити людей…. Та всі учасники ліквідації працювали злагоджено, не було такого, щоб хтось відмовився від роботи чи не хотів її виконувати.

Іван Арабський разом з іншими двома офіцерами кожного дня їздив проводити заміри, а ввечері передавав дані в штаб, щоб вже потім по них визначити рівень опромінення.

— Пам’ятаю, що стіна між третім і четвертим енергоблоком (біостіна) світилась у чотири рентгени, — каже він. — А люди там працювали. До того ж радіація невидима й багато хто не знав, що потрібно берегтися.

Чоловік додає, що на собі також відчув вплив радіації. У нього дерло в горлі, через тиждень перебування там підвищився артеріальний тиск...

— Але у складі нашої опергрупи були медики, які давали нам щовечора різні таблетки й нагадували, щоб ми їх пили, — говорить Іван Арабський. — Хто цього не робив, то вже за день-два починав гірше себе почувати. А ось люди, які були з початку, то мали і кровотечу, і непритомніли, і так далі — радіація свою роботу зробила…

Пропонуємо вам також подивитися відео зі спогадами пожежника Миколи Демчука, який був один із перших ліквідаторів. Чоловік входив до складу вінницького зведеного загону пожежників, які мали відкачувати «важку» воду між третім та четвертим блоком реактора.

Додамо, що серед великої кількості матеріалів можна побачити й речі вже померлих ліквідаторів: Миколи Харченка, Валентина Стемпіня, Констянтина Сафронова, Валерія Струтинського й інших.

Виставка «Чорнобильська трагедія. Післямова...» триватиме до 16 травня. А згодом ці експонати передадуть до майбутнього «Музею Мужніх».