Після смерті дружини чоловік знайшов її вірші й підготував збірку. Про що розкажуть «Сестри»?

Меланія Шимановська довгий час писала вірші «в стіл»

Меланія Шимановська та Микола Шкрабалюк прожили в щасливому шлюбі майже 47 років, виховали двох донечок, багато подорожували й завжди підтримували один одного.

Та цього всього могло б і не бути, якби у далекому 1973 році чоловік не прочитав в одній з газет вірша «Пам’ятник воїну».

— Я, тоді ще юнак-солдат, був вражений щирістю почуттів, любов’ю та повагою до героїв, патріотизмом, — пригадує Микола Шкрабалюк. — Під віршем було написано, що автор — вчителька з Вороновиці. Трохи подумавши, поїхав її шукати, зайшов в школу, розпитав учнів, чи справді у них така працює, потім підійшов познайомитись...Так і зустрів кохання всього життя — Меланію.

Рік позустрічавшись, пара вирішила побратися і, за словами чоловіка, всі 46 років вони прожили душа в душу, бо дуже вдало доповнювали один одного.

— Моя дружина в молодості писала вірші, їй навіть пропонували працювати журналісткою у кількох вінницьких редакціях, але вона завжди мріяла бути вчителькою, спілкуватися з дітьми, — продовжує розповідати чоловік. — Взагалі, вона народилась у бідній сім’ї, тому мама вимушена була направити її до Ситковецької школи-інтернату. Потім Меланія навчалась у Вінницькому педагогічному інституті, де й отримала професію вчителя української мови та літератури. Працювала в школах у Мельниківці та Вороновиці. Згодом я забрав її до Вінниці, вона стала методисткою будинку піонерів та школярів Вінницького району. А після народження доньок ще трохи працювала вихователькою в дитячому садочку й знову вчителькою в школі.

Через роботу, жінка перестала писати й публікувати свої вірші. І, на жаль, на сьогодні збереглася лише одна її стара поезія.

 Писала в стіл

Як розповів Микола Шкрабалюк, творчість у життя його дружини повернулась у 90-х.

— Це був складний період, наші донечки виросли й поїхали в Європу, бо тут тоді не було жодної роботи, і дружина, переживаючи за них, знову повернулась до писання, — говорить він. — Але я про це навіть не здогадувався, вона нічого не говорила, а мені доводилось дуже багато працювати, часто їздити у відрядження...

Та Меланія Шимановська справді багато творила, у своїх віршах поетеса ділилась хвилюваннями і турботами, виплескувала римованими рядками весь біль і тугу, а також розповідала про потаємне — своє щастя.

— Усі її вірші дуже особисті й навіяні різними життєвими обставинами, — пояснює Микола Шкрабалюк. — Вона писала про переїзд молодшої донечки в Німеччину й вітала віршем старшу з Днем народження, писала про свого братика, який переїхав до Казахстану, писала про школу, про спогади, про різні пори року, природу й кохання.

Чоловік зізнається, що деякі з віршів і досі викликають у нього сльози, особливо ті, що присвячені донькам, які вже багато років зі своїми сім’ями живуть у Швеції.

— Вона взагалі не писала про щось погане, про якусь політику. Ні! Вся її поезія про любов, добро й щирість, — ділиться чоловік враженнями. — Саме тому вони так беруть за душу. Вона була дуже-дуже талановитою! 

Збірка «Сестри»

У Меланії Шимановської крім брата ще була молодша сестра Марія. Вона, за словами Миколи Шкрабалюка, теж була розумною і талановитою.

— На жаль, в неї виявили онкологію і вона померла досить молодою — їй було лише 54 роки, — говорить він. — Та саме під час хвороби в неї проявився хист до складання віршів. Марія казала, що бувало серед ночі прокидалась, брала олівець і писала-писала-писала. Особливо багато писала про рідне село...

Після її смерті, Меланія зберегла сестрині рукописи.

— А коли в серпні 2020-го не стало вже і моєї Мілочки, так я її завжди називав, перебирав її речі, знайшов ті рукописи й зрозумів, що серед них є і вірші моєї дружини, — пригадує чоловік. — Ми поховали її у Швеції, де наші діти, й куди я сам рано чи пізно переїду, а вже коли трохи відійшов від її смерті, почав знайомитись з творчістю сестер і вирішив, що маю про них розповісти! 

Микола Шкрабалюк подумав, що буде справедливо об’єднати вірші двох сестричок в одну збірку «Сестри».

— У цих віршах розкривається не тільки їхній великий поетичний дар, але й щирість, мудрість, доброта, любов до життя, до дітей, до Батьківщини, віра в Бога й вірність у коханні, — із захватом говорить він. — Я дуже хочу виконати такий останній обов’язок перед Мілочкою і щоб більше людей дізнались, якою талановитою вона була і як сильно любила нашу Вінницю.

Чоловік додає, що вони з дружиною обожнювали подорожувати й крім України побували в Польщі, Угорщині, Чехії, Швеції та Фінляндії.

— Розумієте, коли людина творча, то вона просто потребує нових вражень, їй важливо весь час розширювати свій кругозір і рухатися вперед, — переконаний Микола Шкрабалюк. — Але понад все вона любила Вінницю, Меланії тут дуже подобалось.

«Хочу, щоб про її талант дізналися»

— Коли дружини не стало, у мене все життя зруйнувалося, — зізнається він. — Тому я дуже хочу зробити ще щось для неї — показати Вінниці й Вінниччині її поезію! 

Спочатку чоловік випустив 40 примірників збірки й передав їх школам, де колись вчителювала Меланія Шимановська, та у деякі вінницькі бібліотеки. 

— Мене підтримали у Тімірязєвці й запропонували підготувати ще примірники, щоб поширити їх по районних бібліотеках. Також одну книгу подарував місту і її передали до фонду «Вінницької міської централізованої бібліотечної системи», — ділиться Микола Шкрабалюк. — Зараз я замовив ще 100 примірників, щоб далі дарувати їх у бібліотеки. 

А також чоловік планує передати один примірник до музею.

— А ще мені б хотілося, щоб і шкільні бібліотеки мали в себе збірку «Сестри». Там насправді дуже багато віршів, які сподобаються учням, — додає наш співрозмовник. — Це безкоштовно, тому якщо якась бібліотека чи школа міста або району захоче примірник, я з радістю замовлю ще необхідний тираж.

Крім того,  Микола Шкрабалюк планує познайомити з творчою спадщиною дружини не тільки Вінницю, але й Стокгольм.

— Швеція — дуже демократична країна, і їхні бібліотеки беруть книги із великим задоволенням. Щобільше, у Швеції є українська діаспора, а в бібліотеках — багато спеціальних відділів для книг іншими мовами. На жаль, серед слов’янських найбільше книг російською, а мені б хотілось додати трохи української, — наостанок каже він. — Мені важливо зберегти пам’ять про свою розумну, талановиту, порядку й дуже красиву дружину. У неї був справжній дар, тому не можна допустити, щоб він просто зник. 

Фото надав Микола Шкрабалюк

Читайте також:

«Pray for Ukraine»: Костянтин Ревуцький створює новий соціальний фотопроєкт

«Хочу розфарбовувати буденність яскравими барвами»: про що пише вінницька поетеса?

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.