ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ. Тетяна Поліщук: Я ледь не стала жертвою японського ніндзя

ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ. Тетяна Поліщук: Я ледь не стала жертвою японського ніндзя
Якби вправний голлівудський режисер зняв фільм про те, що відбувалося з вінничанкою Тетяною Поліщук між її 18-ти та 23-річчям, то вийшов би справжній блокбастер. Тут і стрілянина, і рукопашна, і екстремальний досвід керування, втеча від японських ніндзя і кохання з дуже-дуже гарним хлопцем. Головне те, що все це - правда

- Якось вночі напилися зі струмка, вода мала якийсь присмак, - каже вінничанка Тетяна Поліщук. - На ранок глянь – а вода червона, перемішана з кров’ю. Десь вище по течії був бій, кров убитих потекла донизу. Від побаченого один з наших враз посивів. Став білий, як сніг.

Це лише одна із десятків жахливих, вражаючих історій, які розповіла журналісту RIA пані Тетяна. Її екстремальний шлях зайняв п’ять років. Пішла під кулі у 1941, зняла погони у 46-тому. Коли закінчилася війна майбутній вінничанці було 23 роки.  

Хто батьки - не знає

Змалку вона пам’ятає себе в дитбудинку. Було це на Полтавщині. 

- Як я там опинилася, ніхто мені не казав, - розповідає пані Тетяна. – Хто мої батьки,  не знаю дотепер. Якби не війна, може б допиталася в людей, а так…

Коли почалася війна, вона навчалася у медичній школі в Харкові. 

- Нас вчили не тільки медицині, була ще й військова підготовка, - розповідає ветеран. – І стріляти вміла, навіть знала прийоми рукопашного бою. Тоді всю молодь так тренували. Знали, що буде війна.

На Харків впали перші бомби. Тетяна пішла проситися на фронт. У військкоматі з недовірою подивилися на худеньку, невисоку на зріст дівчину. Та коли дізналися, що вона медсестра, одразу записали у санітарний підрозділ. Через день поїзд віз їх туди, де гриміли бої. Було це на початку липня 1941-го. А закінчилися фронтові дороги пані Тетяни тільки у травні 1946. 

Старшина розстріляв капітана

У Брянських лісах їхній підрозділ потрапив в оточення. Фашисти  ударами з повітря розбомбили поїзд. Рятуючись, солдати кинулися до лісу. 

- Нас  зібралося немало, - каже фронтовичка. –  Куди не підемо - скрізь нариваємося на ворогів. Тоді якраз фашисти рвалися до Москви. Повзли, як мурахи. Ми пробували кілька разів прорватися, вступали у бій. Багато солдатів загинуло, дехто здався у полон. Врешті-решт, залишилося не більше сотні чоловік.  Харчі скінчилися, їсти не було що.  Щоб не впасти з голоду, гризли кору. Дотепер пригадую смак березової кори. Не витримували нерви. Капітан, він серед нас мав найвище звання, прийняв рішення: здаватися в полон. Пояснював, що це єдиний шанс врятуватися. Мовляв, наші поженуть німців і тоді й нас визволять з полону, а так пропадемо. Одні підтримали його, інші були проти. Капітан комуніст. Дістав з кишені партбілет. Викопав під деревом схованку. Поклав туди документ. Зірвав з петлиць кубики і теж поклав їх поруч, а тоді вже засипав ямку. До німців він не пішов. Його розстріляв старшина. 

- Він підійшов до капітана тоді, коли той зірвав петлиці, - розповідає Тетяна Поліщук. - На той час звання офіцерів визначали по кубиках на петлицях. При всіх голосно заявив, що перед нами – зрадник батьківщини. Ми моментально замовкли. Старшина наказав вишикуватися  у стрій. А тоді сам прийняв рішення – розстріляти капітана. Я не вірила, що він зможе це зробити. До того моменту ми  разом стільки пережили, а тут – зрадник.

Старшина  об’явив, що за зраду батьківщині передбачена вища міра покарання. Сам же  випустив кулю в капітана. Після цього оголосив себе нашим командиром. З ним підрозділ вибрався з оточення.

Як у фільмі - орден врятував

Після виходу з оточення медсестру розподілили в інший підрозділ. І завдання доручили інше – доставляти кров у похідні госпіталі, які розгортали поруч з місцями бойових дій. У них надавали першу допомогу пораненим.   

- Кров здавали донори у селах, містах, - каже Тетяна. – Ми отримували її чи то у Москві, чи в інших містах, і доставляли в госпіталі. Зберігали у гранчастих півлітрових пляшках, зараз нема таких. Упаковували у ящик, куди вміщалося шість літрів. До ящика кріпилися шлейки, щоб на плечах зручно нести.

Одного разу під час боїв у Білорусії треба було терміново доставити кров на передову. За вантажем полетіли літаком.  Разом з Тетяною летіла ще одна жінка, майор медичної служби. Співрозмовниця дотепер пам’ятає її прізвище – Ніна Котельникова. На зворотному шляху літак обстріляли. На щастя, кулі не влучили у двигун, і льотчику вдалося посадити машину. Ніна й Тетяна взяли ящики на плечі, у руки і добралися до шосе. Там їх підібрав водій вантажівки. По дорозі знов потрапили під обстріл. Машина зупинилася. Осколок влучив у голову водієві і він помер на місці.  

- Ми довго тиснули на всі важілі й педалі, бо не знали, як зрушити машину з місця, - каже пані Тетяна. – Нарешті нам це вдалося.  Тоді я перший і останній раз сама керувала машиною. Правда, їхала вона чомусь повільно. Добре, що нас наздогнала інша вантажівка. Її водій роз’яснив, як правильно керувати, і ми поїхали швидше.

Дорогоцінний вантаж все-таки доставили в госпіталь. За такий вчинок Тетяну Пилипівну нагородили орденом Червоної Зірки. Зараз на одному з кінців цього ордена помітна щербинка і здерте покриття.  

- Осколком зачепило, - каже пані Тетяна. – Якби не орден, попало б в груди. 

Поранення вона все одно не уникла. Снаряд влучив у голову. Довго лікувалася. Після того їй пропонували залишатися в тилу. Відмовилася. 

- Соромно було ховатися за спинами, - каже пані Тетяна. – Таких на фронті зневажали, називали тилові щурі. Не хотіла такого чути на свою адресу.

Відважній медсестрі присвоїли звання лейтенанта медичної служби і призначили начальником бази відділення переливання крові. 

- Якщо починали копати землянки, то першу не для начальства, а для мене, бо знали, що зберігаю те, що може в будь-яку мить знадобитися для врятування життя. Якось довелося повзти з ящиком на спині. Кругом кулі свистять, як солов’ї- розбійники, а я боюся, але маю виконати завдання.  Раптом бачу - мої пальці в крові, по шиї теж щось тече. Думаю, поранили. Поклала голову на руки, лежу тихенько. Підбігли санітари. Пояснюю, що поранило. Принесли в землянку, дивляться, а це кров з розбитої пляшки витекла. Потім ще сміялися з мене: «Дивись, поранена йде!».

Японець проліз крізь стіну

- Японців я боялася більше, ніж фашистів, - каже фронтовичка. – Ті самураї мало не зарізали.  Страх дотепер залишився. Японці багато робили нишком. Дуже мітко цілили фінками. Підстерігали навіть тоді, коли  хтось йшов у вбиральню. Найчастіше брали на приціл офіцерів. У Маньчжурії,  де ми стояли, кругом сопки. По них зверху до низу труби прокладені. Дивишся,  солдат  стоїть чи проходить біля труби – і вмить не стало, тільки голова майнула, потягли в трубу. Японці кидали мотузку з петлею і так забирали жертву.

Пані Тетяна каже, що японські солдати дуже спритні. Могли лазити по деревах, як ті мавпи, забиратися на дах будинку. Одного разу нас розмістили у казармах, де раніше були японські солдати. Для мого багажу завжди виділяли окреме приміщення. Так було й тоді – поруч з великим приміщенням, де готувалися до сну солдати, знаходилася кімнатка. Там я розташувалася зі своїм багажем. За стіною шум, гамір. Я вмостилася спати, поклала поруч пістолет, фінку, нам теж усім видали такі ножі, хоча користуватися ними ніхто не вмів. Поки сон не зморив, задумалася про своє. Найбільше мучило, куди я подамся після армії. Коли чую, у кутку кімнати на стелі щось ворушиться. Білий квадратик раптом став чорним і звідти потягло вітерцем. Я вмить опинилася біля дверей, вибігла перелякана в казарму, кажу, там японець. Одні сміються: «Лейтенанту японець приснився». А ті, що зайшли в кімнату, побачили діру в стелі. Піднялися на горище, а там зв’язка протитанкових гранат і мотузка. Почали шукати нападника скрізь – і на горищі, і на вулиці. Все - знайшли. Він прикинувся мертвим. «Ожив» тільки тоді, коли його кинули у розпалене багаття. Зірвався і став тікати. Спіймали.

На її хлопця усі зглядалися

З Японської війни поверталася разом з чоловіком-танкістом. Познайомилася з ним під час визволення Білорусії, у 1944-му. А потім разом опинилися у Маньчжурії.

- Це доля, - каже співрозмовниця. – Від неї не сховаєшся. Ми знов зустрілися після того, як пройшли тисячі кілометрів. Де Білорусія, а де Далекий Схід!  Він був дуже красивий.  Йому  дівчата-телефоністки, та й мої з медсанбату, проходу не давали. А він, чомусь, вибрав мене, ходив  слідом по п’ятах, як той кіт. 

Після демобілізації разом приїхали до нього в село на Хмельниччину. Чоловік-фронтовик не раз був поранений, зазнав контузії, тому рано пішов з життя. Тетяна Поліщук працювала у сільському дитсадку. У Вінницю приїхала заради доньки. Вона закінчила  педінститут. Не хотіла повертатися додому. Так сталося, що і в доньки чоловік не довго прожив на світі. 

- Тепер нас залишилося три танкісти у спідницях, - жартує фронтовичка. – Маю ще внучку, яка дуже любить мене, а я ще більше горнуся до неї. Вона кандидат наук, працює у Києві викладачем. На День Перемоги телефонує, а я не впізнала голосу, чи, може, так вміло змінила його, щоб розіграти бабу. Каже, Місто-Герой Київ поздоровляє Місто-Герой Вінницю. Я хотіла покласти  слухавку. А вона: «Бабусю, не кладіть, це ж я, Наташа…»
{photo_gallery id=898|}

Прийшла в Будинок офіцерів, а там: “Ви ж померли”... 

Тетяну Поліщук була у списках міської організації інвалідів війни. І раптом фронтовчику перестали вітати з Днем Перемоги. Рік, два, три не отримувала навіть листівки. Вона вирішила з’ясувати, чим не догодила начальству з їхньої організації.

- Прийшла я в Будинок офіцерів, там знаходиться наша організація, - каже Тетяна Пилипівна. – Запитую, а чому ви про мене забули? Вони дістають список і кажуть, а як ви прийшли, вас нема, ви ж померли, ану покажіть документи. Так мене це зачепило за живе, що я сказала, щоб раз і назавжди викреслили із списків. Наполягла,  і вони це зробили. Про це розповіла по телебаченню, мене знімали для передачі. Скільки після того було образ із згаданої організації! Викликали до себе і по телефону дзвонили,  казали, що помилилися, то хіба треба це на люди виносити.

Зараз Тетяну Поліщук прийняли на облік в організацію ветеранів Ленінського району. 

- Зате тепер до мене ставляться дуже уважно, - каже вона. - Там золоті люди.
Інші історії вінницьких ветеранів читайте в рубриці:
"Вінницькі ветерани"

Коментарі (4)
  • Anonymous

    Спасибо за Победу!!!
  • Anonymous

    Фото з "реконструкцією"-кадр з американського фільму(здається з Д.Лундгреном) і там(а сюжетом) зображені китайці.
  • Anonymous

    Не тільки "кубики" і не тільки офіцерів...
  • Anonymous

    було 100 а вибралсиь?
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Вінниці за сьогодні

21:01 Вінничанин вкрав молоковоз, який залишили з ключами у замку запалювання 20:01 Вінничани привезли дві золоті медалі з міжнародного турніру зі дзюдо 19:47 Вінничанка про життя у ретро-стилі: «Комусь подобається опера та балет, а комусь гоп-ца-ца» 19:11 Зник валютний депозит в «Ідея Банку». Клієнта послали в поліцію, замість віддати гроші Від читача 18:27 Юліко: пташка української сцени 18:02 Вінничани можуть отримати монетизовану субсидію у 34 банках (Перелік) 17:01 Скоро 1 вересня: поради, як правильно обрати шкільний одяг та взуття 16:03 ДТП на Соборній: вагітна водійка БМВ потрапила у лікарню. Відео за понеділок 15:14 Інтерв'ю з онкологом. Видалити родимку чи лікувати рак — що обираєте? 15:01 Тепло і з помірними опадами: синоптики розповіли про погоду в вересні 14:55 Анонси спортивного тижня: шахи, футбол, хокей на траві 14:09 Шукають Павла Олійника, який зник ще на початку липня. Допоможіть у пошуках 13:00 Як вибрати автошколу? (Новини компаній) 12:47 Вибухи на Київській: перші подробиці загорання автівок подружжя вінничан play_circle_filled 12:46 Розкішний готель з туалетом на вулиці. Як жили у домі Райхера photo_camera 11:58 Вінничани заборгували за опалення понад 105 мільйонів гривень (Рейтинг боржників) 10:59 Біля Гнівані п’яний водій перекинувся на мопеді. Постраждала 11-річна донька 10:22 Вибухи на Київській: загорілися дві автівки. Вогонь ледь не перекинувся на третю play_circle_filled 10:10 Хто такий PM? (Новини компаній) 09:59 Залишив речі у автобусі та зник. Не повернувся з заробітків Василь Барбарош
Дивитись ще keyboard_arrow_right
Афіша та квитки на Moemisto.ua Афіша:
keyboard_arrow_up