Катерина Чумаченко:“Чоловік захищає мене і родину від бруду української політики”

Одного разу в літаку вона зустріла свою долю — Віктора Ющенка. Вийшла заміж у тридцять років. Сьогодні вона — мати двох доньок: чотирирічної Софійки та дворічної Христинки. Катерина Чумаченко-Ющенко ні про що не жалкує. Щаслива дружина і мати переконана в тому, що благополуччя її родини залежить від того, яким буде завтрашній день українців. — Катерино Михайлівно, Віктора Ющенко вважають фаворитом наступних президентських виборів. А ви хочете, щоб ваш чоловік був Президентом? — Вірите чи ні, — ніколи про це не думаю. Я знаю, що Віктор дуже переживає за долю України, він відчуває покликання зробити наш народ щасливим. Він буде боротися за майбутнє України, а якою буде його роль, — вирішить Бог і доля. — Однак політик повинен мати честолюбство, хотіти влади. Інакше навіщо він узагалі займається політикою? — В Україні є люди, котрі хочуть влади і грошей. Вони називають себе політиками. Однак стандарти політики демократичних суспільств відрізняються від українських. На Заході влада для політиків — не мета, а засіб. Саме так владу розуміє і Віктор. Вона потрібна для того, щоб змінити життя кожного українця. Поруч із Віктором люди, що мають такі ж переконання. — Катерино Михайлівно, коли вже зайшла мова про Захід, то чи правда, що Віктор Ющенко їздив в Америку за підтримкою на президентських виборах? Ви використовували свої зв’язки, щоб улаштувати зустрічі Вікторові Андрійовичу? — Це так наївно думати, що я можу влаштувати зустріч Віктора з віце-президентом США. Я працювала в Америці на більш низьких рівнях і не знайома з людьми, з якими зустрічався мій чоловік. Віктор познайомився з американськими урядовцями, ще коли був головою Національного банку і прем’єр-міністром. Ще тоді Захід бачив, що він — та людина, котра хоче, щоб Україна пішла демократичним шляхом. Зараз весь світ занепокоєний ситуацією в Україні. І Америка хотіла почути від Віктора Ющенка його бачення майбутнього нашої країни. Втім, я не можу розповісти вам якихось подробиць візиту, бо, як і всі українці, довідалася про них із газет. — Ви хочете сказати, що чоловік не обговорює з вами свої справи? — Ніколи. У нас є багато інших речей, про які ми говоримо вдома. Він дуже втомлюється і не хоче переживати всі події дня знову, розповідаючи мені. Іноді буває, що з кимсь із гостей Віктор розмовляє, і я довідаюся щось. З іншого боку, чоловік захищає мене і родину від бруду української політики. Віктор говорить: “Навіщо тобі це знати? Щоб ти теж не спала?”. — Катерино Михайлівно, як Віктор Андрійович переніс вихід із блоку “Наша Україна” декількох народних депутатів? — Віктор дуже переживав, але зрозумів, чому це відбулося. Його залишили не через переконання, на всіх цих людей тиснули, а кожна людина має свою межу. Мені здається, що Віктора подібні речі загартовують. Мій чоловік не захоплюється великими успіхами, але він і не розгублюється, втрачаючи щось у дорозі. Він знає свою справу і дуже раціонально, розумно і рішуче крокує до мети. А як це висвітлює преса, відомо. І чому так відбувається, зрозуміло. Адже преса в цій країні належить не народу, а опонентам мого чоловіка. — Вас часом ображає те, що написано в газетних публікаціях? — Мені іноді дуже боляче, а буває і просто смішно. Скажімо, коли пишуть, ніби-то я співпрацюю з іноземною розвідкою, а мій батько був агентом ЦРУ. Він був електриком і навіть англійської як слід не знав! — В одному з інтерв’ю ви говорили, що у вас були дуже теплі стосунки з батьком... — Це правда. Тато народився в маленькому селі на Донбасі. Коли почалася Друга світова, батько пішов на війну, потрапив у полон. Мама жила під Києвом, її вивезли в Німеччину на роботу. Там вони і познайомилися. У 45-му народилася моя сестра Ліда, а батькові далося взнаки перебування в концтаборі: він захворів на туберкульоз. Він вісім років пролежав у лікарні! Зароблених грошей мамі вистачало тільки на його ліки, сестра жила в монастирях, у чужих людей... Батько вижив після тяжкої операції! Потім, вже в п’ятдесятих, повертатися в СРСР було не можна, і моя родина емігрувала в Америку. Там їм теж довелося несолодко: грошей не було, роботи — теж. Тато зміг влаштуватися електриком і ціле життя ним пропрацював. Я народилася, коли вони прожили в США п’ять років, купили маленьку квартирку. Сестрі було шістнадцять, і батько вклав у мене все те, що не зміг дати у свій час їй. — Як ви опинилися в Україні? — Я з дитинства хотіла повернутися і жити на землі батьків. Мені завжди здавалося, що за кордоном ми тимчасово... Увесь час шукала можливості, щоб повернутися. Навіть вступила до дипломатичної академії, щоб приїхати в Україну як дипломат. Але один мій колега сказав: “Ти що? Тебе ніколи не пустять у країну, де в тебе повно родичів. Такого не буває!”. І я перевелася на факультет економіки. Думала: “Не можна дипломатом, приїзду в Україну фінансистом...”. — Так і сталося? — Так. Я працювала в представництві на Україні міжнародної фінансової компанії. Ми і з Віктором познайомилися по роботі. Я працювала тут з організацією “Друзі дітей”, що допомагала сиротам. І звернулася до Віктора Андрійовича як до глави Національного банку з проханням привернути увагу українських банкірів до цих дітей. Ми їздили разом у табір для сиріт, і я тоді зрозуміла, що він не просто професіонал і розумна людина, а добра людина. А потім якось ми сиділи за великим столом, і Віктор розповідав про свого батька. Так, начебто мої почуття передавав. — Як Віктор Андрійович відпочиває від роботи? — Дуже рідко він приходить раніше дев’ятої-десятої вечора. І намагається більше уваги приділити дітям. Буває, я їх вкладу, а він розбудить і влаштовує ігри. Віктор, як на мене, дітей занадто балує. Може дозволити не піти в садок, не чистити зуби, наїстися шоколаду... — Віктор Ющенко продовжує займатися малюванням, бджільництвом? На дачі часто буваєте? — Живописом і скульптурою останнім часом Віктор майже не займається. І часу не вистачає, та й настрій не той... А от бджоли стали дуже важливою частиною його життя. Багато людей у Верховній Раді мають свій бізнес. Віктор не може працювати зараз у банку чи ще десь. Його бізнес — це його бджоли. От весна прийде — і знову будемо кожні вихідні проводити на дачі. Віктор любить, щоб і діти, і я туди їздили. І, якщо чесно, я б і по-іншому час проводила, на який-небудь концерт сходила. Ми нечасто десь буваємо. Недавно були у Львові на концерті Оксани Білозір, потім довго сиділи в кав’ярні, розмовляли. Це мені на кілька місяців “культурна програма” (сміється)... — У вашому домі часто бувають гості? — Дуже часто. Бували випадки, я вже в нічній сорочці, а на порозі — народні артисти. Я дуже переживала: “Чим пригощати?”. Але я в захваті від таких от імпровізованих зустрічей. І дуже люблю, коли приходять родичі. Брат Віктора, Петро Андрійович, майже щовечора у нас. — Катерино Михайлівно, що вас дратує в чоловікові? Можливо, якісь його звички? — (сміється) Мені не подобається, що навіть у холод він ходить розстебнутий. Я кажу: “Надягни шарф і рукавички”. Але Вікторові батько якось сказав, що козак не носить шапки. І він це сприйняв дуже серйозно. Мінус десять, а він — щира душа. Кажу: “Який же ти козак, якщо зараз занедужаєш?”. — Про що мріє Катерина Чумаченко? — Про здоров’я чоловіка і дітей. І про те, щоб Україна була такою, якою я її уявляла, коли їхала сюди, на початку 90-х. Думала, що за п’ять років житиму в українському Парижі. Сподівалася, що країна буде розвиватися такими швидкими темпами. Що буде демократія, що бідності не буде... — Ваші стосунки з чоловіком романтичні? — (сміється) Напевно, так. Віктор дуже ніжний і уважний. Ідучи з дому, він завжди цілує мене і дітей. З будь-якої поїздки привозить сувеніри. Я здогадуюся, що часто він купує їх вже в Києві, але не це головне: адже не забуває! — Ви хочете ще дітей? — Дуже хочемо. Молю про це Бога.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.