ДОВІЧНИКИ: Один з останніх смертників України сидить у Вінниці

Вікно камери Матухна виходить на залізничний міст, що на Привокзальній площі. Їздять машини, ходять люди. Але в'язань ніколи не підходить до вікна. Бо може "зірвати дах".

Віталій не може забути, як колись біля вікна ридали гіркими слізьми малолітні засуджені.

- Перший раз я загримів на шість років за сірникову коробку конопель, - каже 43-річний Віталій. – Було тоді мені 16 з хвостиком. У нас ті коноплі скрізь росли. Але взяли саме мене. Вікно камери виходило на головну вулицю. Малолітки, як мухи, прилипали до вікна. Плакали і кричали від того, що їм хотілося на волю. Та картина не йде з голови. Тому про вікно не згадую. 

Бачив сина лише раз у житті

Журналіст RIA зустрівся з довічником у кімнаті вінницької тюрми на Островського. Розмовляли через грати. На руках у  Матухна кайдани.  Коли його привели, руки тримав за спиною. Кайдани зняли і знову начепили, тепер вже на витягнуті вперед руки. На вигляд значно молодший своїх років. Сам він каже, що не зістарився тільки в душі. «Довічник» часто усміхається. Його усмішка приємна, відкрита. Охочий до спілкування. Відчувається, що має від цього задоволення. Багато говорить про Бога. Під час розмови обходиться без блатних слів.

Родом Віталій Матухно з Мелітополя, що в Запорізькій області. Там проживають мати, старший  брат, колишня дружина і син. Син Віталія народився тоді, коли батько вже був за гратами. Артурові, так звати сина, нині 18. Він закінчив військовий ліцей. Батько бачив його один раз у житті. Було це на засіданні суду в Луцьку. Смертний вирок Матухну виніс Волинський обласний суд. У залі суду була дружина. Незважаючи на далеку дорогу, приїхала з немовлям, хлопчику тоді ще не виповнилося й десяти місяців. Після оголошення вироку про присудження вищої міри покарання засудженому надали останнє слово. Він попросив дозволу потримати на руках сина. Йому надали таку можливість. Але кайдани з рук не зняли. І з-за грат не випустили. Дитину тримав, пропустивши руки у кайданах крізь металеві прути.

- Це тривало недовго, - каже Віталій. - Але я дотепер пам’ятаю очі дитини. Чи стримав сльози? Ні. Сказав тоді дитині, що це сльози від того, що піщинка попала в очі. Мені тоді здалося, що він усе розуміє. Реагував очима на мої слова. Я йому намагався щось пояснити. Він живе у тому ж під’їзді, що й моя мама. Мама каже, щоразу допомагає збирати для мене посилки. Чому не приїжджає? Не так це близько. Гроші потрібні. У ліцеї свій розпорядок, своя дисципліна. Дуже хотілося б побачитися. Я йому пишу листи. І він мені пише. 

Дружину знайшов і втратив у тюрмі

У дружини, за словами співрозмовника, своє життя.

- Я просто відпустив її з свого серця, як прийняв, так і відпустив, - каже Віталій. – Вона ж ні в чому не винна, це я поламав їхнє життя. У неї тепер своя сім’я. Але вона у гарних стосунках з моєю мамою.

Віталій каже, що дружина в нього «заочниця». Познайомився з нею через листування. Було це, за його словами, під час другої «відсидки». Чотири місяці писали одне одному. А тоді розписалися. Вона приїхала на побачення і їм надали таку можливість стати подружжям. Після того ще рік залишалося до кінця строку.

Рідний брат жодного разу не приїжджав у Вінницю до Віталія.

- У нього діти, внуки, робота, коли йому роз’їжджати? – каже засуджений. – Не можна чогось вимагати. Він мій брат, я його люблю. 

Віталій каже, що в камері кожного дня робить фізичні вправи.

- Зарядка - це обов'язково. Щоб не скрипіти кістками. Але фізична сила поступається духовній, - каже в'язень.

Під духовною силою розумію віру в Бога

- Людським судом мене засудили до розстрілу, але суд Божий помилував, - каже Віталій Матухно. – Значить, у Всевишнього на мене є ще плани, без його допомоги я б не вийшов з камери смертників. Це означає, що Господь простив мої гріхи. Молюся і вірю, що ще буду на волі, побачу сина, маму, брата, колишню дружину. Знайду другу половинку.

Біблію на прохання в'язня приніс його адвокат. Ще тоді, коли на горизонті маячив реальний смертний вирок.

- Я йому кажу: "Зайдіть в будь-який храм і скажіть, що смертник хоче мати Біблію. Думаю, не відкажуть». Наступного дня адвокат прийшов із Святим Письмом. У храм він не ходив, приніс свою.

Відтоді, з 1995-го, Матухно не припиняє читати Святе Письмо. Напам’ять цитує окремі фрагменти тексту. Ходить у храм, який є на території в’язниці. На запитання, за кого ставить свічки, не без здивування перепитує: «А для чого?»

Матухно каже, що двері у камері смертників були під електричною напругою. Торкнешся – вдарить. Саме в таких умовах він народився вдруге, переосмисливши своє життя.

- У моїй свідомості все круто змінилося, - каже в'язень. -  Мене навіть рідна мама не впізнала, настільки я змінився. 20 червня вона приїжджала до мене на побачення. Ніяк не може повірити, що перед нею той самий син, але думки його зовсім інші, не такі, як були колись. Такий стан душі може мати кожна людина, якщо вона довіриться Всевишньому. Я впустив Господа у своє серце тоді, коли залишився один у камері смертників. У будь-який момент могли відчинитися двері і мене повели б на виконання вироку.

В’язень каже, що віра рятує його від одинокості.

- У мене багато  духовних  братів і сестер, - каже Віталій. – Один брат з Івано-Франківська приїжджає на побачення уже десять років. І не тільки він один. А ще вартовий, який у 1995-му супроводжував мене у камеру смертників, після закінчення служби, почав служити Господу. Зараз він священик. 

Пише на помилування - відхиляють

На майбутнє Матухно багато не загадує.

- Завтрашній день покаже, що буде, - каже він журналісту. - Я ж не планував  зустріч з вами, а вона відбулася. Ви дивитеся на мене як на людину, а не звіра в клітці і мені від того приємно, я усміхаюся.

Вже більше десяти разів засуджений звертався з проханням про перегляд справи і про помилування. Та їх щоразу відхиляли. Але він не втрачає надії, що колись настане той самий день, коли опиниться на волі. Про скоєне розкаюється.

- Дуже хочу попросити вибачення перед тими людьми, яким завдав болю, - каже в’язень. - І якщо настане така можливість, обов’язково це зроблю.

Вбив у 1995: "Наша розмова тривала лічені секунди"

Перший раз замість шести років за гратами, визначеними судом, Віталій провів у в’язниці 3,5 року. Другий раз відсидів чотири роки. За що саме, не став розповідати. Третій раз попав за грати у 1995 році. Обласний суд Волинської області  встановив йому вищу міру покарання за навмисне вбивство.

- Я покарав того чоловіка за тими законами, за якими жив у той час, - каже засуджений. – Якби я не прийшов до нього, він зробив би це першим. Перед тим він підняв руку на мою маму, вдарив вагітну дружину. Я такого не міг пробачити. Там були ще люди. Ніхто з них навіть подряпини не отримав. Постраждав тільки один, той, хто образив рідних мені людей і мав намір це ще зробити. Наша розмова з ним тривала лічені секунди. Правда, після того, я міг отримати дві кулі в лоб, але отримав «вишку». Заарештували мене у Хмельницькій області. Судили на Волині. Загалом у цій системі я вже 25 років, у Вінниці – з 2001-го.

Страчувати в Україні перестали у 1995 році

Відсутність смертної кари є обов'язковою умовою для перебування держави в Раді Європи. Це стало однією з причин скасування смертної кари в Україні, де мораторій на виконання смертних вироків уперше почав діяти в 1995 році, незадовго до вступу в цю міжнародну організацію. Проте через кілька місяців смертні вироки знову продовжили виконувати, дійшовши висновку, що рішення про мораторій було прийняте без дотримання належної процедури. Такий стан речей міг призвести до виключення України з Ради Європи, але в 1997 році мораторій на виконання смертних вироків знову почав діяти, і з тих пір в Україні вже ніколи нікого не страчували. 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим остаточно закрив шлях до її відновлення. У зв'язку з цим, у 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального кодексу України, якими остаточно вилучила поняття «смертна кара» з офіційного списку кримінальних покарань України.

Видом смертної кари, який застосовувався раніше в новітній Україні, завжди був розстріл, як і в усіх інших державах, що утворились у результаті розпаду СРСР.

Розповіддю про Віталія Матухна RIA  розпочинає серію публікацій про довічно засуджених. Понад 400 з них утримується у згаданій в’язниці. Про що думають, знаючи, що тюремна камера – їх дім до кінця життя? Що змінилося у їхній свідомості за час перебування у в’язниці? За що отримали таке жорстоке покарання і чи розкаюються у скоєному? З якими мріями і бажаннями зустрічають і проводжають дні за гратами?..

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.