«Автопортрет писав перед дзеркалом». Виставку картин фронтовика-довгожителя організувала внучка

«Останню картину дідусь написав у сто років», — каже онука Альона про Михайла Вороніна

Полковник у відставці Михайло Воронін прожив майже 102 роки! Його не стало торік 16 червня. 102-й день народження мав відзначити 19 вересня 2020-го. На жаль…

Серце дружини Вороніна пані Надії зупинилося нинішньої весни. «Бабусі не стало 27 березня», — розповіла внучка Альона Лєскова.

Одружилися у Берліні і прожили у парі 75 років!

З майбутньою дружиною Надією познайомилися у травні 1945-го у Берліні. Там і одружилися. Відтоді прожили у парі 75 літ. Об’їздили немало військових гарнізонів у різних місцях колишнього Союзу. Вона була українка з Харківщини, він росіянин. Місцем постійного проживання обрали Вінницю. Сталося це після закінчення служби в армії Михайла Вороніна.

Журналіст 20minut.ua зустрічався з ними напередодні 100-літнього ювілею Вороніна, у травні 2018-го. Їхній поважний вік видавав тільки зовнішній вигляд пана Михайла і пані Надії. Зате під час розмови вони сипали жартами, енергійно наввипередки розповідали про цікаві епізоди. Складалося враження, що ветеран забував про те, що він в інвалідному візку…

Прояв уваги один до одного, щирий погляд очей, коли вони дивилися одне на одного, — все це свідчило, що життя прожили у злагоді і любові. Та й на словах вони цього не приховували. Щасливих людей видно одразу, щастя не приховаєш.

Більшість картин присвятив коханій дружині

Всі кімнати і вітальня у їхній квартирі були прикрашені картинами. Пан Михайло з дитинства малював.

До нинішньої річниці Перемоги у війні внучка Альона Лєскова вирішила влаштувати виставку картин дідуся. Звернулася з пропозицією до міськради. Її підтримали. Каже, в організації допомагали працівники департаменту культури.

Розмістили роботи у холі міськради. Для показу відібрали 16 картин. Триватиме виставка до 14 травня.

Запитую пані Альону, яка з робіт їй найбільше подобається. Співрозмовниця відповідає без роздумів.

— Це автопортрет дідуся, — говорить вона. — Запитувала його, як він так детально передав своє зображення. Дідусь поділився секретом — писав роботу, сидячи перед дзеркалом.

Альона зізнається, що дуже любила дідуся й бабусю. Її серце дотепер оповите смутком втрати рідних дорогих людей. Дідусеві полотна нагадують про щасливі хвилини зустрічі з ними. Буває, від споглядання картин, в уяві зринають епізоди спілкування, інколи навіть голос чується тих, кого вже нема поруч.

Саме тому рідні Вороніних трепетно ставляться до залишеного спадку. На виставку відібрали роботи, присвячені Вінниці. На них упізнаємо наш центральний міст через Південний Буг з його арочними опорами, набережну річки, пам’ятник Михайлу Коцюбинському…  за словами пані Альони, більшість своїх робіт дідусь присвячував бабусі. Такому коханню, яке було у них, можна тільки позаздрити. По-доброму позаздрити.

Пропонуємо читачам згадати про зустріч журналіста 20minut.ua з колишніми фронтовиками Вороніними — Михайлом і Надією. Щоб «зарядитися» від них енергією. Нагадаю, спілкувалися з ними у 2018-му році.

Його фронтові дороги

— Перемога — це життя! — влучно висловився ветеран. — Найбільше, чого нам хотілося після війни, відбудувати те, що зруйнували вороги. Як бджоли,  всі працювали. З великим завзяттям ставали до роботи. Такої дружби між людьми, як тоді, не знаю.

Їхня квартира нагадує картинну галерею. Автор усіх цих полотен — пан Михайло. Каже, ще змалку йому подобалося малювання. Займався цим протягом усього життя.

— Свій автопортрет  дідусь писав перед дзеркалом, — розповідає внучка пані Альона. — Одну з його робіт із зображенням солдатів-переможців показували у Москві на виставці учасників війни.

У великій кімнаті вражає відоме полотно «Бахчисарайський фонтан». Ветеран пояснює, що це копія картини Брюлова. Йому вона дуже подобається, тому й взявся відтворити. А ось пейзажі – це особисті спостереження. Мольберт дотепер зберігається у квартирі. Ветеран показав, як працював за ним раніше. Тепер уже картини з-під його пензля не народжуються. Роки не ті.

Він міг стати художником, архітектором. Неспроста після закінчення школи поступив на навчання до архітектурного інституту. Війна не дала можливості закінчити навчальний заклад. У 1941  був на четвертому курсі інституту. Після нападу гітлерівців студента відправили до Ленінграда. Після короткотермінових курсів отримав звання офіцера і одразу на фронт. Його зарахували до військового підрозділу, який відновлював зруйновані ворогом аеродроми, мости. Логічно — в інституті набував спеціальність проектанта будівельних об’єктів.

— Книгу можна написати про те, як ми працювали, — розповідає фронтовик. — Це була робота під постійними обстрілами. Такт ми дійшли до Берліна.

Її фронтові дороги

Надія Кащенко, таким було дівоче прізвище пані Надії, згадує про свою Харківщину.

— Міша родом з Росії, а я хохлушка, — каже, усміхаючись. —  Почалася війна,  пішла працювати на чавуно-ливарний завод. Робота не для жінок, тим більше таких молоденьких, якою тоді була. Справа чоловіча. Але ж чоловіків забрали на фронт. Їх замінили жінки й дівчата. Ливарне — це справжнє пекло.

Рік відпрацювала вчорашня школярка на заводі. У 1942-му її викликали у військкомат. Вручили повістку на фронт.

— Що я могла там робити, уяви не мала, — розповідає пані Надія. — Нас навчили на курсах стрільців. Вчили стріляти. Пізніше зрозуміла для чого. Відправили охороняти  склади з боєприпасами й авіаційними бомбами. Так ми супроводжували наші війська.

Найстрашніше було під Сталінградом. Не всім вдавалося побороти страх. Пані Надія з сумом згадує, як одна з її подруг, застрелилася. Сталося це безпосередньо на посту. Їхній підрозділ також дійшов до Берліна. Михайла і Надію доля вела різними дорогами до столиці тодішньої фашистської Німеччини. Саме там їм судилося зустрітися.

У театрі сиділа поруч з французом

День Перемоги обоє зустріли у Берліні. Як каже пані Надія, всі,хто став очевидцем закінчення війни, намагалися добратися до  рейхстагу, де, за її словами, сидів той гад,  Гітлер. Людей було повсюди, як бджіл у вулику. Звучали різні мови – англійська, французька, німецька, російська. Зрозумілим для всіх  було слово «перемога».

— Німці з пересторогою ставилися до нас, — розповідає пані Надія. — Кажу те, що сама відчула на собі. Їм втовкмачили в голови, що ми якісь не такі люди, з рогами на голові. Коли ти до них по-людськи, то й вони відповідали тим само.

Під час розмови з ветеранами журналіст не порушував тему знущань радянських солдатів над місцевим німецьким населенням. Про це багато написано. Цікаво було б почути, що їм відомо з цього приводу. Не хотілося турбувати людей у такому віці непростим питанням. Пані Надія говорила, що мала німецьку блузу, коли йшла розписуватися з майбутнім чоловіком. Одягла її під гімнастерку.

— А пам’ятаєш, які в тебе гарні були чобітки, — перепитував дружину чоловік.

Одного разу вона почула, що в місті працює театр. На той час ще не була знайома з Михайлом. Молодій дівчині захотілося показатися на люди. Вона пішла на виставу. Вже не пригадує, що показували у той день. Зате запам’яталися глядачі. Їх було багато. Звучала різна мова.

— Поруч зі мною сидів французький солдат, — каже пані Надія. — Чи не пропонував руку й серце? Ні, ми ж з ним перший раз бачилися.

Згодом вона познайомилася зі старшим лейтенантом Вороніним. На той час пані Надії надали роботу в їдальні для офіцерів. Там і звернув увагу на неї її майбутній суджений. Розписали їх у військовій частин, де служив Воронін. Командир привітав їх, вручив свідоцтво про одруження. Військовим підрозділам тоді було надано право видавати такі документи.

— Чи сильно любили одне одного? — перепитує пані Надія. — А так сильно, що через кожні півтора-два роки народжувалася дитина.

Пройшла війну, а не фронтовичка?

Їхнє свідоцтво про одруження — єдиний документ, що підтверджує перебування Вороніних у Берліні у 1945-му. Документи пані Надії вкрали. Була серед них і медаль «За оборону Сталінграда». У 1948 році вони повернулися в тодішній Союз. Михайло продовжував службу. За ним з гарнізону в гарнізон переїжджала дружина. Про відновлення документів учасника війни якось не думалося. З часом цим питанням перейнялася внучка Альона.

— Куди я тільки не зверталася, — каже вона. — Спочатку до військкомату, з якого призивали бабусю, там порадили написати в Центральний архів у Москву. Вимагають одне — вказати частину, в якій служила бабуся. А вона не пам’ятає. Коли згадую про медаль, просять номер. А де його взяти? Не розумію, чого не можна на підставі свідоцтва про одруження віднайти документи, що підтверджують її участь у війні? Мова не йде про пільги. Їх отримує дідусь. Мова — про справедливість.

Пані Альона надзвичайно пишається своїми дідусем і бабусею. Вони для неї — авторитет у всьому.

— Моя позиція така — діти мають бути поруч з батьками, — ділиться думками співрозмовниця. — Можна і треба їхати на навчання, на службу, але потім обов’язково повертатися до батьків. Бути поруч з ними. Як це у нас. Думаю, що наші спільні радощі і турботи, наші щоденні взаємини, стосунки — це те, що теж продовжує життя людини.

Читайте також:

Чим багаті ректори вінницьких вишів? Огляд декларацій

Усі вінницькі діти повертаються на навчання у школи. ОПИТУВАННЯ

«Обоє живі, обоє в свідомості». Нова інформація про аварію з мотоциклом на Стрілецькій

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.