Сергій Рижук: «Я радий, що повернувся на Житомирщину»

Губернаторами не народжуються - ними стають. Вже чотири місяці нашою областю керує Сергій Рижук, колишній міністр аграрної політики, який велінням долі (і Президента) повернувся на Житомирщину після 17 років роботи в столиці Що важче - бути міністром чи губернатором? Як пережити президентські вибори? Що таке справжня комсомольська дружба? Про це та інше - в ексклюзивному інтерв’ю «RIA-Тижню» голови Житомирської обласної державної адміністрації Сергія Рижука. - Голову облдержадміністрації часто називають керівником області. Проте за Конституцією губернатори в усьому підконтрольні Президенту (він призначає та звільняє їх) та уряду. Чи відчуваєте ви на цій посаді достатньо повноважень, аби реально впливати на економічне та соціальне життя Житомирщини? - Важелів немало. І якщо їх освоїти, можна досить ефективно керувати і забезпечувати управління. Але, по-перше, люди звикли оцінювати кадри з позицій колишнього першого секретаря обкому партії - всемогутнього організатора, який бровою повів - і вже все робиться. Сьогодні ми живемо в значно більш демократизованому і демократичному суспільстві, і важелі адміністративного впливу дедалі важче сприймаються і є менш ефективними. По-друге, я вважаю, що саме у губернатора має бути найбільше повноважень. Погляньте на структуру управління - я не помилюсь, якщо скажу, що дві третини наших головних управлінь відносяться безпосередньо до центру або мають подвійне підпорядкування. І я здебільшого лише своїм власним авторитетом чи адміністративним тиском часом керую тим процесом. Це мені не подобається як мінімум, тому що в ряді питань, проблем ми керуємо кореляційно, а не напряму. По-третє, я ніколи не погоджуся з тими принципами (які дехто сповідує) адміністративної реформи, що потрібно скоротити кількість областей та районів. Що, не було вже у нас менше районів? Була у нас так звана Брусилівська зона. Тільки зробили район - пішли справи краще. Навіть краще, ніж в Коростишівському районі, де каміння крадуть направо й наліво. Тобто, з одного боку, сьогодні у мене функцій достатньо, а з іншого - Президент України Леонід Данилович Кучма якраз і наполягає на адміністративній реформі, щоб отримати таку систему, де суб’єктивний фактор, тобто «я», найменше міг впливати негативно, а лише з позитивного боку. - Яка «шапка Мономаха» важча: міністерська чи губернаторська? - Якщо на терези покласти ці шапки, інколи переважає міністерська, інколи - губернаторська. Вони, по суті, майже рівні. Але міністерська більш невдячна. Міністерства дедалі більше стають функціональними. Але мені було складно у наступному плані. Міністр - це керівник функціонального державного органу, але поряд із цим тебе весь час запитують, скільки виорано, скільки посіяно, яке насіння і так далі. А я маю інші функції. Ще одна складність міністерської роботи - коли тобі хочуть нав’язати, що у тебе, мовляв, 450 президентів (я маю на увазі народних депутатів). Зранку, в обід, серед ночі будь-хто з народних депутатів говорить тобі - зроби це, зроби те. І коли відчувається, що ці прохання носять присмак власних амбіцій чи якихось кланових інтересів - дуже важко працювати. Що стосується роботи на посаді губернатора, то важко суто у фізичному плані. Але я маю величезне моральне задоволення від того, що можу реалізовувати ті завдання, які переді мною ставлять Президент і уряд. І про це говорять показники першого кварталу. Я радий, що повернувся на Житомирщину. Житомирська область - не депресивна, як дехто говорить. Вона дуже перспективна, це стосується і сільського господарства, і промислового потенціалу. - Яка офіційна зарплата у голови облдержадміністрації? Чи вистачає вам її на життя? - Чесно кажучи, я ще й не розібрався. Мені дають відомість, і там стільки всього нараховано. Адже я маю найвищий перший ранг державного службовця - а це серйозні доплати. Як член-кореспондент Академії аграрних наук також отримую доплати. Крім цього, за наукову ступінь (нещодавно я захистив докторську дисертацію), за стаж... І ці надбавки мені дозволили в минулому році заробити десь в межах 45 тисяч гривень. Це досить таки нормально. І тому я та моя сім’я не відчуваємо в повсякденному житті нагальних потреб - що купити з їжі, одягу і таке інше. - Через півтора місяці розпочнеться президентська кампанія. Чи збираєтеся ви відкрито або приховано агітувати за кандидата від влади? Чи будете стояти збоку? - Не збираюся бути відстороненим. Адже я громадянин і маю ті ж самі права і обов’язки, як і всі інші громадяни. Більше того - я член Аграрної партії. Я хочу, щоб був глава держави, котрий став би наступником Леоніда Даниловича Кучми, якого я безмежно поважаю. Говорю це відверто, тому що працюю поряд з Президентом більше семи років. І я хотів би, щоб у мене був такий Президент, як Леонід Данилович Кучма, як би хто що там не казав і упереджено не ставився до глави нашої держави. Бо він навіть не з «нуля», а з «мінуса» почав будувати Україну, стільки нападок пережив і витримав. Я - за сильного Президента-центриста. Тому що один кандидат може бути промосковським, а хтось буде прозахідним. А так ми можемо розламати Україну! Боже борони! І нехай мені тисячу разів вибачить Віктор Андрійович, але я як громадянин зразу кажу, що голосувати за нього не буду! Чому? Тому що він собою не керує. І я знаю, хто навколо нього стоїть. - У разі перемоги опозиційного кандидата яким ви бачите своє політичне майбутнє? - Свого часу, коли я був безробітний і незабаром сам собі створив робоче місце, і крісло, і кабінет, - поклявся, що не піду до влади просити посади, тобто з великим задоволенням відійшов від політики. Але тільки я трохи розкрутився в бізнесі, то добре відчув, що політика - це така штучка, яка, якщо ти нею не займаєшся, негайно займається тобою. І мені довелося повернутися і зрозуміти, що поки не побудуєш цивілізованої держави - в кущах не відсидишся. Якщо восени до влади прийде той Президент, який мене не бачить у своїй команді, то у мене знайдеться робота. Передусім - в Аграрній партії, я їй не зраджу. Друге - я з великим задоволенням присвятив би себе науці і дуже цього хочу. Все-таки член-кореспондент, доктор сільськогосподарських наук, причому захищав дисертацію на екологічну тему. Так що місця вистачить. Аби вистачило здоров’я, а також аби було бажання суспільства використати мій досвід. - Ви повернулися на Житомирщину після 17 років київського життя. Тут у вас залишилося багато старих друзів, серед них - не останні в області люди. З ким із них ви залишилися на «ти»? - Зі мною на «ти» більшість колишніх комсомольців, які, слава Богу, сьогодні працюють в державних органах, в радах народних депутатів, в бізнесі, в громадських об’єднаннях. Нещодавно близько 250 моїх комсомольців зібралися в одному з ресторанів. Приїхали до мене ввечері, забрали від паперів і сказали: «Сергію, ми зібралися, і ми тебе чекаємо». І я поїхав до ресторану. Було дуже приємно, ми згадали минуле, випили по чарці, поспівали. І мені дуже сподобалося, коли більшість виступаючих казали: «Сергей, ты только свистни, что надо сделать, - и мы все сделаем. Ты только скажи, кто тебя обижает, - мы тебя защитим». І я вірю, що це так. Так що це моя добра опора і гарний резерв кадрів. Хоча я хочу сказати, що це не перша ознака, за якою я добираю кадри керівників і спеціалістів. Перша ознака - це професіоналізм, справді відданість справі. І якщо це державний службовець, то він має не по формі, а по суті підтримувати і розуміти політику Президента України. Це я підкреслюю жирним шрифтом. - Тил кожного керівника - його сім’я. Розкажіть детальніше про свою родину. - Мені вже зараз якось ніяково казати, що моя сім’я складається з мене і моєї дружини - так швидко час пролетів. Діти вже мають свої сім’ї. Сину Володі 31 рік, він працює директором Макарівського держлісгоспу на Київщині. Йому дуже подобається ця робота. Має прекрасну дружину Танюшу (я її безмежно люблю) і двох дітей (моїх онуків) - п’ятирічну Аннушку і дев’ятимісячного Сергійка. Дочка моя Оля менше року тому також створила свою сім’ю, і з усього видно, що вони теж чекають первістка, а я - наступного онука чи онучку. - А чим займається ваша дружина? - Людмила Андріївна працювала в Міністерстві сільського господарства, а потім - зі мною у бізнесі. А зараз вона більше домогосподарка. І я безмежно радий, що вона дозволяє мені не турбуватися про домашні справи. - Чи підшукали ви житло в Житомирі? - Підшукав. Але, знаєте, тут ще була проблема. Я скільки просив і міську владу, і обласну - підшукайте мені житло. То шукають дво-, триповерхові особняки. І я не можу переконати (чесне слово!), що не треба мені особняка! Що, я там буду котів ганяти?! Ну, їй-Богу, не треба мені того особняка! Мені хочеться десь, можливо, в Зарічанах, якусь просту хатину, навіть з хлівом. І я вже ніби підібрав таку собі. Квартира у мене є в Києві, а в Житомирі хочу жити у невеличкому будиночку. - Наприкінці розмови дозвольте невеликий бліц. Назвіть свої улюблені книгу, пісню, кінофільм та вислів. - Улюблений кінофільм - «В бой идут одни «старики». Висловів знаю багато, тому що я їх записую вже десь років тридцять. От Стефаник сказав: «Розум - велике діло, але його треба мати». Гарно сказано, чи не так? Або ще. Колись Василь Михайлович Кавун сказав на пленумі одному виступаючому, який «зарапортувався»: «Скроил выступление ты хорошо, однако мода уже устарела». Словом, у мене є своєрідна колекція цікавих висловів. Щодо музики - дуже люблю українські пісні. Навіть сьогодні вранці їхав у машині, поставив касету нашого поліського ансамблю «Льонок»: «Казав мені батько, щоб я оженився», «Ой, хмелю, мій хмелю...». Люблю ось такі патетичні, патріотичні українські пісні. А з сучасних співаків важко когось назвати. Бо навіть якщо і голос прекрасний, і мелодія до толку - але якщо повторюється одне слово сто разів, вбивається у мозок, і ти потім ходиш з бажанням звільнитися від того і не можеш - то це, по-моєму, не пісня. А сам я з раннього дитинства граю на гармошці, на семиструнній гітарі, двох балалайках, мандоліні і на акордеоні. Колись і вам зіграю, хоча зараз уже рідко це роблю, оскільки дуже мало часу. Що стосується улюблених книжок, то я дедалі більше люблю нашу класику. А особливо мені до вподоби співомовки і оптимізм нашого вінницького земляка Степана Руданського: «Гей, гей, бики! Зерно поспіє, Обіллє золотом поля, І потече ізнову медом і молоком свята земля. І все мине, що гірко було, Настануть дивнії роки. Чого ви стали, мої діти? Пора настала! Гей, бики!». І я б хотів, щоб ми до «биків» - наших кадрів, казали: хлопці, тільки ми самі побудуємо добре життя й благополуччя, надійність і затишок - все те невелике, що потрібно людині, щоб не страждати в цьому житті, а жити щасливо і весело.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.