«Серед вінничан ще достатньо мотивованих»: велике інтерв'ю з бойовим медиком Андрієм Сіранчуком
- Десять років тому Андрій, він же друг Зельц, переїхав до Швеції, де отримав тамтешнє громадянство. Навчався у духовній семінарії та планував стати священником. Коли напала росія, хлопець поїхав боронити Батьківщину. Вступив до батальйону «Вовки да Вінчі», яким на той час командував легендарний Дмитро Коцюбайло.
- В інтерв'ю Андрій Сіранчук-Войцеховський розповів як став бойовим медиком і як тепер рятує поранених побратимів. Навіщо знову отримав українське громадянство і чи планує повертатися до богослів'я після перемоги. Поговорили ми й про те, яким насправді був комбат Да Вінчі та як побратими дізналися про його загибель.
Десять років тому Андрій, він же друг Зельц, переїхав до Швеції, де отримав тамтешнє громадянство. Навчався у духовній семінарії та планував стати священником. Коли напала росія, хлопець поїхав боронити Батьківщину. Вступив до батальйону «Вовки да Вінчі», яким на той час командував легендарний Дмитро Коцюбайло.
В інтерв'ю Андрій Сіранчук-Войцеховський розповів як став бойовим медиком і як тепер рятує поранених побратимів. Навіщо знову отримав українське громадянство і чи планує повертатися до богослів'я після перемоги. Поговорили ми й про те, яким насправді був комбат друг Да Вінчі та як побратими дізналися про його загибель.
Журналіст та автор цього матеріалу Михайло Курдюков створив YouTube-проєкт «Вони говорять». Під час своїх інтерв'ю він спілкується з помітними вінничанами та вінничанками, яким є що розповісти широкій аудиторії.
Розмова з сержантом Андрієм Сіранчуком-Войцеховським — це десятий випуск проєкту. Текстові версії інтерв'ю з іншими гостями виходять на сайті «20 хвилин». Розмови у форматі відео — на каналі «Вони говорять». Підпишіться, щоб нічого не пропустити.
Ти народився в Україні, але після школи переїхав до Швеції, де отримав громадянство. Розкажи, чому після 24 лютого ти вирішив повернутися в Україну?
— Якщо ми говоримо про повномасштабне вторгнення, яке, гадаю всім було зрозуміло, що воно назріває, то вибору у мене не було: я або йду, або я йду. Інших альтернатив не розглядав.
Ти міг би повернутися в Україну, щоб, скажімо, волонтерити, а не воювати. З твоїм громадянством, думаю, до тебе не було б питань.
— Спочатку я дійсно волонтерив, поки не знайшов собі місця в лавах свого підрозділу.
То якою все-таки була твоя мотивація повернутися в Україну?
— Бути при ділі. Я хотів брати безпосередню участь у війні. Завжди хотілося бути ближче до епіцентру бойових дій. Саме там твориться історія.
Ти довго шукав підрозділ?
— Як тільки я дізнався, що «Вовки да Вінчі» набирають людей, одразу подав заявку та поїхав.
Зараз ти знову громадянин України. Навіщо отримав паспорт вдруге?
— Коли тільки приїхав, то одразу пішов у ТЦК. Там сказали, що з моїм шведським паспортом нічим не можуть допомогти. Сказали йти в ТрО, але звідти мене назад відправили в ТЦК.
Думав про іноземний легіон, але контракт можна було підписати лише через посольство. Посольство Швеції на той час в Україні не працювало. Щоб мене не попросили покинути країну, я вирішив повернути українське громадянство. У паспортному столі вислухали мою історію і всіма силами сприяли. Потім я потрапив у «Вовки да Вінчі», про що ще жодного разу не пошкодував.
Якщо не помиляюся, колись ти був частиною організації «Патріот України», яка згодом переросла в азовський рух. Чому ж у такому разі ти не приєднався до «Азову»?
— На той момент я про це просто не задумувався.
Однією з активних бойових одиниць твого батальйону є підрозділ «Гонор». Його кістяк якраз складається з колишніх азовців, до яких, до слова, в самому «Азові» зараз доволі контроверсійне ставлення. Що ти можеш про них сказати? Як вони воюють? Бо якщо дивитися на них зі сторони, вони виглядають як справжні «рекси».
— У мене і, думаю, ні в кого іншого, не може бути сумнівів у «Гонорі», як у бойовій одиниці та побратимах. Можливо, їхній конфлікт з «Азовом», скажімо так, юрисдикційний або ідеологічний. І не більше.
Батальйон «Вовки да Вінчі» — це перш за все артилерія та штурмовики. Ти штурмовик і бойовий медик роти водночас. Я правильно зрозумів?
— Більше медик.
Ти сам визвався чи тобі запропонували цю посаду?
— У штурмову роту я переводився за власним бажанням, маючи на руках сертифікат з курсів медика. Мене запитали, чи хочу я бути саме медиком, чи мене влаштує будь-яка роль. На що я відповів, що якщо у них вільна посада стрільця-гімночиста, то значить я буду стріляти й чистити гімно.
Яке уявлення про медицину у тебе було до того?
— Ще у Вінниці я навчався у школі з хіміко-біологічним ухилом, більшість учнів якої потім вступали до медичного університету. Я не є виключенням, але я швидко забрав документи з уже відомої причини. З того часу у мене був сертифікат молодшої медичної сестри. Ось це, власне, було моїм єдиним стосунком до медицини.
Пам'ятаєш, коли тобі вперше у бойових умовах довелося надавати медичну допомогу?
— Таке не забувається. На той момент я був командиром нашої групи евакуації. До виходу на перші завдання ротний наказав тренуватися. Ми практикувалися на побратимові, який важив кілограмів десь 120. Ми його вивантажували з евакуаційного транспорту і вантажили назад.
Згодом він одним з перших потрапив в окопи. За іронією долі саме його нам довелося першого евакуйовувати. Тепер у нього було справжнє поранення і зробити це було дуже важко. Коли в тилу, де нічого не бахкало і не гуділо, ми могли евакуювати його вдвох, то тут ми виносили його вшістьох.
Яких помилок найчастіше припускаються військові, які на домедичному етапі надають одне одному допомогу, або інші бойові медики?
— Недостатньо уваги приділяють визначенню конкретного місця поранення. Ми проводили евакуацію побратима, який мав кровотечу. До того йому наклали турнікет на ділянку кінцівки вище вірогідного місця поранення. Ніби все правильно зроблено, але коли ми зняли турнікет і розрізали штани, то виявили, що поранення насправді було вище місця, на яке наклали турнікет. Йому пощастило, що в нього не було артеріальної кровотечі і він не витік. Це про те, що поранення треба шукати ретельно. Недарма кажуть, що поранену частину тіла треба оголювати.
Інша помилка — це відсутність контролю та повторної перевірки доцільності застосування первинних засобів. Іноді турнікет накладають, коли він не потрібен. Це може мати негативні наслідки, як ось ампутацію кінцівки.
Минулого року «Вовки да Вінчі» звільняли Куп'янськ та Ізюм. Пригадую, що тоді навколо цих подій було багато уваги: репортажі та інші сюжети в ЗМІ. Однак влітку вже цього року на цьому самому напрямку також велися запеклі бої, але про них не говорили. Розкажи, що там відбувалося тоді і що там зараз, адже ви досі там стоїте
— Ми воюємо з тими, хто до 1 мая або 23 фєвраля відправляє на штурм якоїсь висоти десятки тисяч людей. Цим вони намагаються задовольнити нав'язаний їм їхніми ж вождями символізм. Влітку вони хотіли собі щось довести, прив'язуючи свої атаки до нашого Дня Незалежності. Про це дійсно майже ніхто не говорив, хоча вони проводили щоденні штурми.
Які ворожі підрозділи там були?
— Ми чули за «шторм-z», їхнє вдв, контрактників та регулярні частини. Можна сказати, що вони кидали туди всіх, кого тільки могли. Спад інтенсивності їхніх атак почав затихати одразу після Дня Незалежності.
Ти служиш у батальйоні, названим іменем дійсно легендарного українця Дмитра Коцюбайла. Я не можу не запитати тебе про Да Вінчі. Яким ти його пам'ятаєш?
— Друг Да Вінчі був унікальною людиною. У своїй щирості. Не було такого, що він щось подумав і не сказав, або, що сказав не подумавши. Завжди лише правду і лише в очі. І тими словами, якими вважав за потрібне.
Ще цікаво, що оскільки командир був з Франківщини, то він неіронічно не знав російської мови. Іноді, коли читав якийсь російський текст, міг розуміти його десь на тому самому рівні, що я, наприклад, словенську мову. Читає й каже, хлопці, а сєнтябрь, то який місяць?
Як ти дізнався про загибель Да Вінчі?
— Того дня я був після наряду. Відпочивав. Пам'ятаю, як у кімнаті раптом почався якийсь двіж. Я прокинувся. Запитав, що там сталося. Заклопотана маса відповіла, що командира поранено. Сну вже не було. Ми всі сиділи перед рацією і слухали, що нам передадуть. Один з наших згодом сказав, що командир загинув.
На кілька хвилин запала мовчанка. Коли я тільки почув, що його поранено, думав, що з ним все буде добре, адже таке з ним не вперше і він точно це переживе. Думав, що потім буде розповідати про цей випадок якусь смішну історію. Я взагалі вважав, що загинути може будь-хто з нас, але тільки не він. Ми були максимально неготовими до цього.
Чи молився ти, коли дізнався про його поранення? Я запитую, тому що до початку великої війни ти навчався у духовній семінарії у Швеції. Ти мав стати дияконом або священником.
— Через військовий побут, часу на регулярне молитовне життя залишається не так багато. Інша ситуація у кризових моментах, коли, наприклад, їдеш на евакуацію, а навколо все гуде та вибухає. У таких випадках рот повторює: «Нас в**буть! Нас в**буть!», натомість розум повторює: «Господи Ісус Христос наш Боже, помилуй нас грішних! Господи Ісус Христос наш Боже, помилуй нас грішних!» Це відбувається паралельно. У тій ситуації було так само, бо нічого іншого до голови не приходило.
Ти плануєш після війни повертатися до семінарії?
— Якщо говорити про священнослужіння, то, думаю, шлях до цього мені закритий. Православна Церква висовує досить суворі вимоги до своїх кліриків і є чимало канонічних перешкод на шляху до служіння. Однак не це заважає мені після перемоги повернутися та отримати свій богословський диплом.
Ти приїхав зараз до Вінниці у ролі, скажімо так, батальйонного військкома. Що це означає?
— Я б назва себе рекрутером. Мета мого приїзду — набір людей у наш батальйон. Коли відбувається масштабування, то потрібно багато нових кадрів. Думаю, що серед вінничан залишилося достатньо мотивованих людей, які захочуть бути частиною нашої зграї.
Які посади відкриті у вашому батальйоні?
— Піхота, артилерія, розвідка, танки, зв'язок, забезпечення. Насправді усі мотивовані люди знайдуть собі спеціальність.
На що можуть розраховувати люди, які долучаться до вашого батальйону?
— Ми маємо покладатися на людей, які прийдуть. З ними ми пліч-о-пліч будемо виконувати завдання. Відповідно ми маємо бути певними в них, в їхній компетенції, навичках та вмотивованості. Тому ми займатимемося їхнім довчанням або перенавчанням, щоб вони вміли все.
Ми знаємо, що рівень підготовки дає впевненість у собі, тому ми потурбуємося, щоб кожна людина була готовою виконувати завдання. Ви будете багато стріляти. Опануєте всі види піхотного озброєння. Навчитеся кидати гранати. Пройдете підготовку з «інженерки» та «медички». Отримаєте речове, продуктове та грошове забезпечення, згідно зі стандартами ЗСУ.
Наостанок скажи майбутнім рекрутам, в чому сила вашої вовчої зграї?
— Коли вовки разом — вони є зграєю. Вони непереможні. Вони можуть долати всі труднощі та ефективно виконувати бойові завдання. Це те кредо, яке несе наш батальйон.
Читайте також:
«Я вірю у перемогу, але вона настане нескоро»: велике інтерв'ю з сержантом Богданом Романенком
«Перемога України — це також перемога Грузії»: велике інтерв'ю з Герою Луїдзе
«До поранених військових державі немає діла»: велике інтерв'ю з морпіхом Веніаміном Бондарчуком
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
