«Я вірю у перемогу, але вона настане нескоро»: велике інтерв'ю з сержантом Богданом Романенком
- Богдан Романенко сержант у легендарній 3-й штурмовій бригаді. На захист країни став 24 лютого 2022 року. Говорить, якби не стримали росіян перед Києвом, вся країна перетворилася б на одну велику Бучу.
- Після столиці брав участь у спробі деблокади Маріуполя, звільняв Херсон, отримав поранення на Запорізькому напрямку і врешті Бахмут та його околиці, де вінничанин воює досі.
- В інтерв'ю ми говоримо з Богданом про молодих українців, яких під час відпустки він зустрів у Європі і які не планують повертатися в Україну. Про цивільних, які забули про війну та думають, що вона сама собою виграється. Про дружбу та підтримку в батальйоні. Небажання їхати в Крим після деокупації. Й перемогу, яка буде, але десь в далекому майбутньому.
Журналіст та автор цього матеріалу Михайло Курдюков створив YouTube-проєкт «Вони говорять». Під час своїх інтерв'ю він спілкується з помітними вінничанами та вінничанками, яким є що розповісти широкій аудиторії.
Розмова з Богданом Романенком — це дев'ятий випуск проєкту. Текстові версії інтерв'ю з іншими гостями виходять на сайті «20 хвилин». Розмови у форматі відео — на каналі «Вони говорять». Підпишіться, щоб нічого не пропустити.
Бодя, ти щойно повернувся з-за кордону, де був у відпустці. Які враження маєш від мирних країн?
— Одразу після перетину кордону було враження, ніби потрапив в інший світ. Там усе спокійно. Люди відпочивають. У них немає війни. Було ніяково. Там швидко перезавантажуєшся.
Зустрів там багатьох молодих українців. Спілкувався з ними, хоча було некомфортно. Вони не знають, що у нас тут відбувається. Я запитував: «А коли ти повернешся?» Він подумав й каже: «Роки за три-чотири».
Ти говорив, що ти військовий і звідки саме приїхав?
— Дехто з них знав, що я військовий. Зокрема росіяни і білоруси, яких я зустрів у Німеччині. Про армію та війну ми з ними не говорили. Вони виїхали з росії років шість тому. Пропонували навіть свою допомогу, мовляв, якщо щось потрібно буде, то звертайся. Але я такий, та ні, дякую, вашої допомоги не потребую.
Не знаю чи ти бачив, але в ЗМІ зараз активно обговорюють законопроєкт, у разі прийняття якого всі чоловіки отримають можливість виїжджати за кордон. Умова проста — маєш на банківському рахунку 13 тисяч гривень — можеш їхати. Плюс за кожен місяць перебування за кордоном маєш докидати по 1300 на карту. Як тобі ініціатива?
— Це маячня. Якщо люди отримають таку можливість, вони одразу нею скористаються. Багато людей опиниться за кордоном. Вони почнуть ходити там на роботу, будуть платити ці 1300, але назад в Україну вже не повернуться.
Я вже згадав про відпустку. Чи реально взагалі відновитися та відпочити від війни за десяток днів чи навіть місяць?
— Реально. Вже на другий-третій день починаєш розуміти, що ти не на війні. В голові все перемикається. На фронті тебе оточують майже самі лише військові, а тут дружина, друзі, цивільні. Якщо їдеш далі на захід, то взагалі все стає інакшим.
Це добре, що у тилових містах немає відчуття війни?
— На заході України є міста, де люди взагалі про війну не знають. У них там все добре. До прикладу, Буковель. У ньому немає ніякої війни. Тривога там раз на місяць. Однак там можна відпочити.
Ти сам по собі хлопець дуже «двіжовий»: активний учасник навколофутбольного руху, вуличні акції, троща залів з нелегальними гральними автоматами. Чому ти всім цим займався?
— Коли у 2019 році була масштабна вулична акція «Свинарчуків за ґрати», я щойно лише повернувся з-за кордону. Прийшов в наш офіс, а хлопці кажуть, що буде «двіж». Я захотів взяти в ньому участь. Я також був ультрас, тому ходив на сектор на домашніх матчах вінницької «Ниви» та їздив на виїзні матчі. А з приводу гральних автоматів, то таких закладів у нашому місті бути немає.
Як на твою непосидючість та пригоди реагували рідні?
— Я завжди був бунтівником. Займався у підліткові роки різними неприємними справами, чого б зараз точно не робив. Батьки бачили, що Бодя «двіжує», бере участь в різних акціях, то що їм було робити? Батько знав всіх хлопців. Бачив, з ким я. Казав, щоб був обережним. А мама постійно хвилювалася. Просила не ходити, не їздити, питала, а що ти там їси, з ким ти.
Твої рідні дізналися, що ти на війні не одразу. Чому ти їм не розповідав?
— Коли росія пішла у великий наступ, ми зустрілися з хлопцями на офісі. Обговорили ситуацію і вирішили, що якщо у Вінниці нічого не почнеться, то ввечері їдемо до Києва. Я розповів про це нареченій, що може бути так, що поїду того ж дня, мовляв, будь готова до такого сценарію.
До столиці ми виїхали ввечері 24 лютого. Пам'ятаю ще, як в напрямку Києва одна смуга з машинами, а звідти п'ять тягнулися. Всі тікали від війни. Я був за кермом. Зв'язку майже не було. Зловити його вдалося десь на Житомирській трасі. Набрав наречену й сказав, що в дорозі. Вона все зрозуміла. Сказала, щоб був обережним і про всяк випадок запитала, з яким я. Батьки, думаю, також здогадувалися, що ми поїдемо. Сказали лише, щоб беріг себе.
Чому ти пішов на війну?
— Ми розуміли, якщо росіяни візьмуть Київ, то підуть далі. Спочатку на Житомир, а звідти на Вінницю. Нам потрібно було їх стримати. Ми це зробили, тому далі воно не пішло. Інша причина в рідних та близьких людях. Я б не хотів, щоб у Вінниці було те саме, що й в містах навколо Києва.
Я так розумію, на початку у тебе не було ніякого спорядження?
— На війну я поїхав у спортивному костюмі, куртці, шапці, кросівках і з сумочкою через плече. Нам видали автомати і по чотири магазини. Магазини я носив у вже згаданій сумочці. Каску та бронежилет отримав на другий чи третій день. Там зібралися здебільшого хлопці з навколофутбольного руху, то ніхто з нас не жалівся на умови.
«Тяжко — іди. Не можеш — іди», — це твої слова. А було таке, що хотілося дати задню?
— Таких думок не виникало жодного разу. За мною були друзі, рідні, наречена. Як би я їм після цього в очі дивився?
Ти брав участь в багатьох операціях, як на Київщині, так і у звільненні Херсонщині. На спробі деблокади Маріуполя ти також був. Було і Запоріжжя, де ти отримав поранення. Тепер майже рік Бахмут та околиці. Звідки маєш найбільш яскраві спогади?
— Насправді з кожного міста потроху. Але найбільше я звик до Донецького напрямку, оскільки там ми воюємо 11 місяців.
Розкажи про поранення.
— Це сталося у травні. Ми їхали з побратимами на завдання на пікапах та бусах. Вони не були броньованими. Вийшло так, що всю дорогу нас супроводжував ворожий безпілотник. Ми про це не знали, бо мали поганий зв'язок.
Коли приїхали у потрібне місце, то швидко розвантажили боєкомплект та інші речі. Розосередилися і коли вже мали просуватися на позиції, по нам почав працювати танк. Потім приєднався ворожий міномет. Одна з мін впала і розірвалася біля мене.
Ми розуміли, що нас викрили. Якщо просуватися далі, по нам ще більше гатитимуть. Вирішили повертатися й готувати інший план. Коли ми приїхали, мені стало погано. Командир сказав, що мій стан схожий на контузію. Я заперечив, але він наполіг та відправив у госпіталь. Там підтвердили, що це контузія.
При цьому всьому у тебе є й кумедні історії. Якось тебе тупо забули у «сірій» зоні під Мощуном. Було таке?
— Мене забули на постійному пункті дислокації. Під час боїв на Київщині часто траплялося так, що на збори відводили лише кілька хвилин. Я пішов на кухню поїсти, поїв, а коли повернувся, то хлопців вже не було. Їм надійшла команда і вони поїхали на завдання. Мене не взяли. Було сумно.
Була ще історія з нічийним козенятком, якого ви знайшли. Ти носився з ним, вигодовував його.
— Ми заселилися у покинуту хату. Почали дивитися, чи у всіх приміщеннях безпечно. Зайшли в сарай, а там коза та козенятко. Ми вивели їх на вулицю, прив'язали, щоб вони паслися, дали води. Телевізора там не було, світла також, телефони в режимі польоту, то хоч з тваринкою можна було погратися.
Ну, а якщо серйозно, то днями я попросив твого командира схарактеризувати тебе, як бійця. Він сказав: «Бодя надійний, сміливий. На нього можна покластись». Тобі приємно це чути?
— Приємно. На війні таке ставлення потрібно заслужити. Якщо дають наказ — ти маєш його виконувати. Тоді буде повага та довіра.
А як ти можеш схарактеризувати людей, які тебе там оточують?
— Це надійні люди. Ми як одна велика родина. Якщо комусь щось потрібно, то йому неодмінно допоможуть. Якось ми поверталися з відпустки і в нас поламалася автівка. Я подзвонив побратиму. Саня, кажу, можеш привезти нам палива й трос? Він приїхав і привіз усе необхідне. Проблеми з машиною виявилися більш серйозними, то він нас ще 30-40 кілометрів тягнув. А це було о четвертій ранку.
Як думаєш, чому бійці 3-ї штурмової бригади такі вмотивовані?
— Бо до нас не приходять через повістку. Ми добровольці. Треба також розуміти, що для того, аби до нас потрапити, потрібно пройти курс молодого бійця. Там величезні навантаження, які можуть витримати далеко не всі. Тут і підготовка, і мотивація, і характер потрібно мати.
Це правда, що в тебе є мрія збити російський літак?
— Була така, але раніше. Зараз я хочу «віджати» якусь ворожу техніку, наприклад, їхній «невразливий» танк «Прорив».
Ти слідкуєш за тим, що відбувається в тилу?
— Коли маю час, то можу почитати новини. Та здебільшого читаю те, що стосується ситуації на фронті та локацій, де ми воюємо.
Напередодні нашого з тобою інтерв'ю сталася дуже прикра ситуація у Києві. На форум Young Business Club запросили представників патронатної служби «Азову», які мали там виступати. Однак до них підійшла координаторка форуму й попросила покинути захід, бо присутніх молодих бізнесменів лякає військова форма. Це ганебна ситуація. І, на жаль, на момент виходу нашого інтерв'ю більшість людей вже забудуть про цей випадок…
— Ще і як пам'ятатимуть. Патронатну службу «Азову» знають всі. «Гайка» (Олена Толкачова — керівниця служби, — авт.) всіх лікує. Вона ж прийшла туди не заради себе, а заради поранених та їхніх сімей. Ось побачиш, буде ще купа вибачень від тих організаторів. Хлопці не дадуть забути ситуацію.
Вони вже перепросили і відхрестилися від тієї людини, яка попросила вийти азовців. Та я говорю зараз про цю ситуацію тому, що надалі їх лише більшатиме. Цивільні відмежовуватимуться від війни та людей у формі. Ти згоден зі мною?
— Якщо згадати перші дні війни, то цивільних у тому самому Києві майже не було. Вони або на захід країни виїхали, або за кордон потікали. У Києві залишилися ті, хто був готовий його захищати. Тепер про цих людей забули.
У Вінниці була схожа ситуація. До прильоту по площі Перемоги на війну майже не зважали, а після ракетного обстрілу всі згуртувалися й почали одне одному допомагати.
Чув таку думку, що для того, аби люди знову мобілізувалися, потрібний повторний наступ на Київ. Тоді люди прокинуться.
— Прокинуться однозначно. Краще буде, якщо люди без того пам'ятатимуть про війну і будуть допомагати армії.
Цивільні постійно говорять про перемогу. А ти, як військовий, який постійно знаходиться на фронті, віриш у перемогу?
— Коли вони щось говорять, то звідкись про це знають. А звідки? З телевізора та інтернету. Це неправильно. Для того, щоб перемога настала, кожен має щось робити.
Насправді на цій війні потрібно для початку вижити. Бо прилетіти може будь-куди і будь-коли. Особисто я вірю у перемогу, але вона настане нескоро.
Бодя, ти простий хлопець з сектору, який несеться зараз в авангарді боротьби за людські права та гідність. Коли наші воріженьки нарешті згинуть, як роса на сонці, куди ти направиш свій запал та енергію?
— Після закінчення війни і коли все в країні буде спокійно, хочу на деякий час поїхати за кордон на море. Може на тижні півтора. Потім я повернуся і буду будувати своє життя в Україні.
Не хочеш поїхати на море у звільнений від окупантів Крим?
— Там ще деякий час буде неспокійно. Не загинути на війні, а натомість загинути на відпочинку, коли лежиш і засмагаєш? Якось не хочеться. Думаю, там буде спротив. Залишиться чимало російської агентури, яку потрібно буде або ліквідовувати, або відправляти на росію.
Читайте також:
«Перемога України — це також перемога Грузії»: велике інтерв'ю з Герою Луїдзе
«До поранених військових державі немає діла»: велике інтерв'ю з морпіхом Веніаміном Бондарчуком
«Усе моє життя, всі мої професії — готували мене до цієї війни». Велике інтерв'ю з Юлією Приймак
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
