«Хочу потримати за горло людину, яка відповідає за мобілізацію»: велике інтерв'ю з Валерієм Сиверчуком

«Хочу потримати за горло людину, яка відповідає за мобілізацію»: велике інтерв'ю з Валерієм Сиверчуком
Валерій Сиверчук (ліворуч)
  • Валерій Сиверчук ресторатор та хірург. Підполковник медичної служби. У 2014 пішов добровольцем на війну. Був начмедом в одному з госпіталів. Потім повернувся до цивільного життя: відкрив туристичну фірму та близько десятка популярних ресторанів у нашому місті. 
  • На велику війну міг би і не йти через цукровий діабет і травми з першої воєнної кампанії. Але він все одно пішов й донедавна очолював медичну службу 4-ї окремої танкової бригади. У вересні демобілізувався через стан здоров'я. 
  • В інтерв'ю ми з Валерієм обговорюємо мобілізацію, нестачу медичних кадрів в ЗСУ та їхню підготовку, евакуацію поранених з поля бою та забезпечення, армійські харчі та ресторанну справу, розслаблене життя у тилових містах і споконвічну корупцію.

Журналіст та автор цього матеріалу Михайло Курдюков створив YouTube-проєкт «Вони говорять». Під час своїх інтерв'ю він спілкується з помітними вінничанами та вінничанками, яким є що розповісти широкій аудиторії.  

Розмова з Валерієм Сиверчуком — це восьмий випуск проєкту. Текстові версії інтерв'ю з іншими гостями виходять на сайті «20 хвилин». Розмови у форматі відео — на каналі «Вони говорять». Підпишіться, щоб нічого не пропустити. 

Розкажіть, чому комісований військовий, який став успішним підприємцем знову пішов на війну? Чому не приєдналися, як зараз популярно казати, до економічного фронту?

— Я думав, що росіяни все-таки дійдуть до Вінниці. З перших днів вони вже почали обходити Миколаїв. Рухалися на Умань. З Умані до Вінниці — це взагалі смішно. Також вони рухалися Житомирською трасою. Тому у перший день великої війни я пішов в ТрО, хоча й не знав, чи витримаю через стан здоров'я, який був не найкращим. 

Після Бучі, Гостомеля та всіх тих трагедій я пішов до військкомату. Там одразу зрозуміли, хто до них прийшов і сказали, що за півтори години будемо виїжджати. Я попросив, щоб на збори дали бодай день. 

В одному з інтерв'ю ви розповідали, що начмед — це менеджерська посада. Розкажіть, що входило у ваші обов'язки?

— Чистий менеджер. Нічим не відрізняється те, як ти керуєш ресторанами від того, як ти керуєш медичною службою. Бо й одне, й інше складається з людей, які мають свої почуття, думки, кожна людина, щось може, а чогось не може. Коли ти пропонуєш людині зробити щось, чого вона не може зробити, то, швидше за все, ти сам неадекват. Цього не можна вимагати. 

Ти маєш обмежені ресурси. Скажімо, стільки-то евакуаційних автомобілів, стільки людей, рацій, турнікетів тощо. У ресторанах аналогічно: така-то кількість кухарів, офіціантів, керуючі мають такі-то навички тощо. Моїм завданням був розподіл сил та засобів. Якщо робити це неправильно, то у підсумку ти відгрібатимеш. З ресторанами — в економічному плані, з військовими — у тебе можуть бути втрати.

Ви займалися питаннями забезпечення?

— Так. Забезпеченням 4-ї танкової бригади всім необхідним для функціонування медичної служби. На початку держава давала дуже мало. Дивлячись на те, що ми від неї отримували, хотілося плакати: протерміновані індивідуальні перев'язувальні матеріали та джгути Есмарха, які рвалися. Нам давали те, що було на складах. 

Серйозно держава включилася вже пізніше. До того нам потужно допомагали волонтери: якісні турнікети, оклюзійні наліпки, перев'язувальний матеріал, знеболювальні та багато іншого. Але головне — це машини. Бо автівки, які ми отримали під час формування бригади були з народного господарства. Дивлячись на стан тих авто, складалося враження, що до передачі нам їх планували утилізувати. 

Типу «буханок»?

— У тому числі. І «Газелі». Та інше лахміття. Коли ми виїхали ними на фронт, потрібно було робити перехід в кількасот кілометрів. Це був жах. Вони постійно ламалися. Ми просили людей у селах інструменти та якісь деталі, бо все рвалося й розвалювалося. 

А як вам вдалося отримати бронетехніку для евакуацій?

— Це було аж у 2023 році. 

Тобто рік великої війни ви вивозили поранених на волонтерських машинах?

— Так. Перша «броня» з'явилася у нас навіть не у Бахмуті, а вже після нього. До того були звичайні автомобілі. 

Підірвавшись на таких машинах, вижити практично неможливо. 

— Усе залежить від того, хто та як працює на передовій. Ще потрібно мати везіння. Насправді коли ти їдеш на броні, це нічого тобі не гарантує. Броня допомагає від дрібних уламків та стрілецької зброї. Міні чи протитанковому ракетному комплексу байдуже в кого влучати. Усе розлітається вщент однаково. Зі стрілецькими пораненнями на цьому етапі війни я стикався у співвідношенні приблизно 1:1000 з іншими пораненнями. 

Зазвичай були опіки?

— У танкістів бувають опіки, але зазвичай їх привозять з уламковими пораненнями. Все-таки багато чого на полі бою вирішує великий калібр. 

Пару місяців тому тодішня заступниця міністра оборони Ганна Маляр сказала, що близько 80% наших поранених упродовж так званої «золотої години» отримують належну допомогу медпрацівників. Ви погоджуєтеся з цим?

— Насправді це правда, але її треба розкрити. Правда така, що нам кажуть: «У цій лікарні середня температура пацієнтів 36,6». Насправді ж, кілька пацієнтів там мають температуру 30 градусів, бо вже померли, а в кількох 42 градуси — гарячка. Але в середньому 36,6. 80% — це не класна цифра. 

Я взагалі сильно сумніваюся в тому, що вона сказала.

— Тут потрібно зважати, про які бригади ми говоримо. Якщо мова про штурмовиків, як ось 3 штурмова бригада, то до них взагалі ніхто не може під'їхати. Вони і є вочевидь тими 20%, яким не надають вчасно медичну допомогу. Однак саме вони є нашими найбільш боєздатними підрозділами. А ті 80%, яких вдається вивозити з поля бою — це, мабуть, ті, хто стоїть в обороні. В обороні надавати медичну допомогу значно простіше, бо в тебе є стабільний зв'язок, точка збору поранених, налагоджені шляхи евакуації. 

Коли людина отримує серйозне поранення, їй потрібно надати допомогу впродовж вже згаданої «золотої години». Якщо допомога надається пізніше, то відсоток виживання дуже маленький. 

Я взагалі не розумію, чому високопосадовці можуть дозволяти собі озвучувати такі цифри. Бачив не один обурений коментар бойових медиків з цього приводу, коли вони говорять, що насправді за весь час війни «золота година» не дотримувалася у них жодного разу: бо щільні обстріли, бо поранених не вивозять з поля бою на гелікоптерах, як це мало б бути в ідеалі, бо розбиті дороги.

— Є брехня. Є серйозна брехня. А є статистика. Ті 80% — це статистика. Вона не відображає реального стану справ на фронті. Медаль на груди через таку статистику я б не чіпляв. 

Тобто це пропаганда?

— Так, це вона. У нас люблять розказувати, що у ворога все погано, а у нас все добре. Не знаю, наскільки це розумне рішення. Ще раз повторюся, що 20%, яким не встигають надати допомогу — це наші найбільш боєздатні люди. Їхня втрата — це велика біда. Саме їх потрібно рятувати у першу чергу. Потрібно задумуватися саме над тим, щоб вони виживали. 

У вас була нестача медичних кадрів у бригаді?

— У мене з 18 офіцерських посад в медроті 15 були вакантними.

А хто працював?

— У мене була купа людей, які ніколи не працювали медичними працівниками після інститутів. Або взяти мою ситуацію. У 2014-му я пішов на війну, але до того я вже вісім років не працював лікарем. Рік прослужив і демобілізувався. Після цього знову вісім років не працював лікарем. Тобто у мене декваліфікація, як лікаря, — 16 років. Натомість у мене хороші менеджерські якості та розуміння, як функціонує польова хірургія й військова медицина. 

Я був менеджером, але у мене була купа підлеглих без досвіду роботи медиками. Натомість вони могли бути бойовими медиками, працювали в евакуаційних бригадах чи медротах. Багато чого нам потрібно було надолужувати прямо на місці. Медики — це найбільш дефіцитна професія в усіх бригадах. Їх досі неможливо набрати, бо люди не хочуть туди йти. 

Взагалі у мене багато питань до нашої мобілізації. Хочу потримати за горло людину, яка за неї відповідає. Через неї у нас суцільна плутанина та справжнє пекло. У нас незрозуміло кого призивали. Я говорю навіть не про медиків, а про ті ж самі стрілецькі посади. Я б міг дати мінімум з десяток порад, як правильно проводити мобілізацію. 

Наприклад?

— Багато кого можна було б мобілізувати навіть на добровольчих засадах, якби у нас запровадили короткострокові контракти. Коли я йшов служити у 2014 році, я знав, що через рік мене демобілізують, а зараз такого немає. 

У нас багато людей ще досі не служили, водночас найбільш мотивовані, які пішли у перші дні, вже півтора року в окопах та підвалах. Вони ж також мріють повернутися додому. Якби у них був контракт, вони б могли відпочити 3-4 місяці. Після цього, думаю, багато хто хотів би повернутися, бо не знайшли б себе в цивільному житті. 

Людина не може жити війною, якій немає кінця та краю. Це психологічно неправильно. Потрібно давати бодай нормальні відпустки, а не десять днів. Скажу відверто, дуже багато було тих, хто з'їхав з глузду. Деякі пішли в самоволки — їх досі шукають. Були й такі, хто покінчив з життям самостійно. Це наслідки недолугої мобілізації. 

Зараз кажуть, що вище керівництво держави знало про майбутній напад за більш ніж пів року до його початку. За цей час стільки всього можна було зробити для нормальної мобілізації. 

Це ще довго буде позначатися на всіх нас. 

— Я взагалі не знаю, до чого це призведе. У нас в тилу всі махають прапорами перемоги, якої ще навіть не видно. Ворога у нас обзивають у кращому випадку орками і всім здається, що вони погано воюють. Це неправда. Насправді ми почали більш-менш нормально з ними справлятися, мабуть, десь після Харківської операції. Тоді ми самі в себе повірили. До того ми дуже сильно вигрібали. Зараз, думаю, у нас рівна ситуація. Зрозуміло, що ми переможемо, але коли це буде, який вигляд матиме ця перемога і яку ціну ми за неї заплатимо — сьогодні у цій країні нікому невідомо. 

Нещодавно бойовим медикам дозволили робити переливання крові на догоспітальному етапі. Як це може вплинути на шанси одужання та відновлення поранених? 

— Я скептично до цього ставлюся. По-перше, ти ніколи нормально не зробиш переливання крові в польових умовах. Це можуть зробити хіба що дуже толкові фахівці. Людина зазвичай помирає не від втрати крові, як рідини, а від втрати об'єму, який циркулює в організмі. Об'єм можна легко компенсувати, заливши звичайний фізрозчин. Навіть з розбавленою кров'ю у людини є серйозний потенціал вижити. 

Бойові медики працюють прямо на лінії фронту. Це напівсолдати напівмедики. Я б не дозволяв їм займатися переливанням крові. Краще це робити в нормальних госпіталях, куди, звісно, потрібно встигати довозити поранених. 

Проблема ще в тому, що понад 90% гине від неправильно накладених турнікетів, якщо мова про кінцівки, чи неправильно влиті кровозамінники. Кров можна хоч «літрами» заливати, але статистика від цього не під вгору. 

А якщо відповідні навчання проходити?

— Про це можна гарно розповідати, а ви візьміть та накладіть собі турнікет. Не так, як ми з вами сидимо тут, а однією рукою, бо інша поранена. Плюхніться в багнюку, а потім спробуйте дістати свій брудний турнікет і накласти його. В бойових умовах усе це потрібно робити за секунди, бо від цього залежатиме чи ви виживете, чи ні. 

Класним є внутрішньокістковий доступ, тому, що часто тобі привозять вже знекровленого пораненого, у вену якого неможливо попасти. У країнах НАТО, наприклад, прямо на полі бою катетеризують кубітальні вени. Й то одразу дві. Поки у людини є тиск у них можна попасти. Я б краще акцентував на правильних катетерах та вчив бойових медиків попадати у вену. Нормально роблять це вкрай рідко і далеко не в усіх підрозділах. 

Ви говорите про проблему накладання турнікетів і «ставлення» вени. Чому це складно зробити?

— Тому, що у нас досі всі живуть навмання. Бойовий медик — це просто один зі стрільців, який не завжди добре розуміється на медицині. Він не має медичної освіти, а просто прослухав курс та понакладав турнікети у не бойових умовах. Коли в того, кого він має рятувати будуть відірвані кінцівки, все буде перемішаним з болотом, а над головою все свистітиме, буде інакше. Тим більше якщо при цьому доведеться ще тягнути пораненого кілька кілометрів, бо машина не завжди може під'їхати до місця поранення. 

Мені розповіли таку історію: одного разу доповіли, що вранці русня спробує штурманути ваші позиції. Відповідно у вас з великою ймовірністю будуть ранені та загиблі. Тому потрібно заздалегідь спланувати шляхи їх майбутньої евакуації. Ніхто не наважився братися за це вночі, тим більше у безпосередній близькості до росіян. Однак погодилися ви.

— Не зовсім так, але близько. Є накази командування, які на 99% адекватні. Однак бувають накази, які потрібно виконати за будь-яку ціну. Тоді ти розумієш, що якщо пошлеш зараз людину виконувати, то вона відмовиться робити це, а ти стоятимеш при цьому як дурень. Тоді ти просто береш і робиш це сам. У мене таких випадків було один чи два. 

Я справді поїхав. Взяв КрАЗ, а за мною ще дві «таблетки» їхали. Ця ідея від початку була поганою, бо місце, куди я мав їхати, швидше за все, було замінованим. При цьому це була ніч. Але у нас були втрати і треба було витягувати поранених. Незрозуміло тільки, як це робити. 

Це був Куп'янськ. Там є велика річка. Коли я доїхав на мосту, то побачив нашу БРДМ, яка посередині застрягла. Об'їхати її не можна було, так само і посунути. Річку на КрАЗі переїхати також неможливо було. Я зробив світлини й повернувся до начальства. Сказав, що не можу виконати наказ, але пообіцяв до ранку знайти інше рішення. І знайшов. Ми відшукали напівзруйнований міст, через який у підсумку перетягували наших поранених. 

У січні ви пережили, мабуть, найважчу для себе подію цієї війни. Вас буквально врятувало бажання з'їсти булочку. 

— Ніколи не знаєш, коли тебе щось врятує. У той день я вирішив поїсти не в їдальні, а піти в останній кіоск Бахмуту та купити там сосиску в тісті. Коли я жував її, на моїх очах по казармі прилетіло два «Іскандери». Ми вісім годин викопували живих. Врятували п'ятьох. Потім ще два дні викопували загиблих. 

Ви багато років займаєтеся ресторанною справою, відповідно на їжі ви добре знаєтеся. Як вам армійські харчі?

— Це, мабуть, одне з тих питань, які Україні вдалося закрити досить непогано. Коли ми були на одному місці, нас годували тилові служби. Це було смачно, але швидко приїдається: каші, тушкованки й салати. Як ресторатору мені воно вже в печінках сиділо. А коли кудись їхали, то нам давали сухпайки. Я спробував їх майже з усіх країн світу.  Українські, до речі, також досить непогані. 

Найбільше мені подобався французький. Це взагалі фантастика. У них там було фондю. До нього йшов пальничок, консерва, де мав плавитися сир, спеціальні сухарики, шпички. Окрема баночка з чорносливом йшла. На пакуванні написано, який саме шеф готував цю страву. Це екстаз. І таких наборів у французів було мінімум 33. Тобто це те, що я встиг спробувати. 

Це також і предмет обміну був. Коли ти заникав собі пакетик, то потім його можна було на щось обміняти. Така ось внутрішня валюта, яка багато чого могла вирішити. 

У вас багато ресторанів. Що було з ними за вашої відсутності?

— По-різному. Десь погано, десь нічого так, а десь дуже непогано. Деякі довелося закрити, бо власники приміщень не пішли на зустріч. Був й такий, що фактично потрапив під обстріл 14 липня, коли по Вінниці прилетіли ракети. Люди довго не ходили в цей ресторан, бо він асоціювався у них з негативними емоціями. Його довелося також закрити. 

Думаю, що з нашими сусідами ми рухаємося до варіанту а-ля Ізраїль, але в Європі. Скільки ця країна воює з цими товаришами у гумових капцях, які готові вбивати всіх наліво і направо? То хіба в Ізраїлі немає ресторанів, бенкетів чи святкувань? Звісно є. Просто вони змирилися з тим, що вони мають і святкувати, і воювати одночасно. Швидше за все, нам також доведеться робити це. 

Які відчуття у вас були, коли ви повернулися з війни, де відбуваються жахи, в тилове місто, яке живе своє невоєнне життя?

— Я все це пройшов в 2014-2015 роках, тому цього разу у мене не було такого дикого дисонансу. Я думаю, що в тилу країна повинна жити повноцінно. Так, з багатьма питаннями у нас перебір в інший бік. Точно знаю, що не треба зараз асфальтувати тротуари, а натомість ці кошти переказувати на FPV-дрони. Бо вони реально заміняють сьогодні артилерію, якої нам не вистачає. Один такий дрон може знищити цілий танк, який своєю чергою може вбити десятьох наших хлопців. 

Якщо по роботі закладів, то вони мають працювати. Ресторани — так, нічні клуби — так. Інакше все можна довести до того, що скоро не можна буде прогулюватися набережною та з'їсти шматочок піци. Потрібно боротися з корупцією та марнотратством. Бюджетні кошти мають направлятися на те, щоб ми виграли цю війну. Навіщо нам дороги чи бульвари, якщо ми програємо? Хлопці гинуть не за ту Україну, якою вона була, а за ту, якою вони мріють її бачити. Чесною та справедливою.

Читайте також:

«Перемога України — це також перемога Грузії»: велике інтерв'ю з Герою Луїдзе

«До поранених військових державі немає діла»: велике інтерв'ю з морпіхом Веніаміном Бондарчуком

«Кожному здоровому чоловіку потрібно готуватися»: велике інтерв'ю з офіцером 3-ї ОШБр Дмитром Рогозюком

«Усе моє життя, всі мої професії — готували мене до цієї війни». Велике інтерв'ю з Юлією Приймак

«Я думав, що патріот, а виявилося — націоналіст». Велике інтерв'ю з Олександром Теренчуком

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі (4)
  • Оксана Оксана

    Дякую
  • Ирина Чикина

    🤝🙏🤦‍♀️
  • Аліна Дика

    Дуже цікава стаття
  • Sergey Grey

    Дякую за службу.

keyboard_arrow_up