«До поранених військових державі немає діла»: велике інтерв'ю з морпіхом Веніаміном Бондарчуком

Веніамін Бондарчук (ліворуч)

• Веніамін Бондарчук морський піхотинець, ветеран російсько-української війни, який під час контрнаступу втратив ногу, підірвавшись на ворожій міні. Нещодавно він повернувся з Німеччини, куди їздив представляти Україну на «Іграх нескорених». 
• В інтерв'ю Веніамін розповів не лише про змагання, але й про строкову службу в умовах великої війни, своє поранення, життя з протезом, реабілітацію, плани на майбутнє й те, яким несправедливим може бути ставлення держави до поранених Захисників.

Журналіст та автор цього матеріалу Михайло Курдюков створив YouTube-проєкт «Вони говорять». Під час своїх інтерв'ю він спілкується з помітними вінничанами та вінничанками, яким є що розповісти широкій аудиторії.  

Розмова з Веніаміном Бондарчуком — це шостий випуск проєкту. Текстові версії інтерв'ю з іншими гостями виходять на сайті «20 хвилин». Розмови у форматі відео — на каналі «Вони говорять». Підпишіться, щоб нічого не пропустити. 

Буквально днями ти повернувся з Німеччини, де представляв Україну на «Іграх нескорених». Поділися враженнями. 

— Invictus Games — це не про спорт, як багато хто каже. Це про реабілітацію хлопців, які внаслідок війни отримали травми та каліцтва. У складі збірної є як діючі військовослужбовці, так і ветерани, які мають поранення. Спорт у цьому випадку допомагає реабілітуватися та повернутися до нормального життя. Це дуже крутий проєкт, про який в Україні, на жаль, мало хто знає. 

Проєкт складається зі змагань у десяти видах спорту. В інших країнах-учасницях відбору як такого немає, там постійні учасники, адже вони майже не воюють. А ось Україна знаходиться у стані війни, тому у нас кожен рік їздять нові ветерани. 

Цього року в Дюссельдорф відібрали 24 людей, до яких також приєдналася Тайра. Вона мала їхати на торішні «Ігри нескорених», але не змогла, оскільки була в полоні.

Мені дуже сподобалося, як до нас ставилися інші нації. Коли ми виходили на сцену, представники всіх країн вставали та аплодували нам. 

Цьогорічна наша збірна стала рекордсменкою за кількістю здобутих медалей. Ви їх привезли 34. А ще всім запам'яталося, що навколо вас, нашої збірної, постійно крутився принц Гаррі. Ти з ним говорив? Що це за людина?

— Дуже простий чоловік. Думаю, він навіть власної автівки не має й пересувається на метро. Класний він дуже. Крутився біля нашої збірної, бо Велика Британія сильно допомагає Україні. 

Принц Гаррі знає, що таке Україна. Коли він виголошував промову, то казав: «Давайте підтримаємо нашу сестру Україну, яка сьогодні з нами. Ми радіємо, що дуже багато хлопців звідти приїхали виступати». 

Люди хотіли там з тобою фотографуватися та брати інтерв'ю. 

— Так. У мене взяла інтерв'ю Південна Корея. Люди підходили та просили помінятися з ними футболками. Казали, ти дуже крутий та швидкий. 

Ти морпіх-строковик, який у 20 років втратив на міні ногу. Чим для тебе зараз є спорт: способом не втратити здоровий глузд, чи способом віднайти себе?

— Гадаю, щоб не втратити здоровий глузд потрібна підтримка рідних. Якщо вони не підтримують тебе, а навпаки жаліють, кажуть, як їм тебе шкода, то ти стаєш слимаком. Справжній чоловік має взяти себе в руки й рухатися далі. 

У мене народилася дитина і це дало мені великий стимул зростати. Я не хочу, щоб дитина бачила тата на візку. Треба ставати на ноги. Якщо я можу ходити, значить мені потрібно працювати та досягати успіхів у житті. 

Я не вважаю, що у мене дуже важка ампутація. Зроблю операцію й взагалі буду бігати. На жаль, є хлопці, які після втрати кінцівки закінчують життя самогубством. Це слабкі хлопці. Я не підтримую їх. 

У тебе таких думок не було?

— Ніколи.

Коли твоя дівчина вперше хотіла провідати тебе у госпіталі, ти сказав їй, щоб вона ні в якому разі не плакала, щоб була сильною при тобі. 

— Так і було. 

Розкажи, як ти отримав поранення? 

— Це було під час контрнаступу на Херсонщині. Ми завантажилися в БМП та поїхали на «нуль». Дорогою по нам нормально гатили. Ми не понесли великих втрат, як вважали тоді росіяни. Але загинули два мої старшини. Одному відірвало ногу, а коли його відносили на евакуацію, прилетіла міна й відірвало другу ногу. Він просто стік кров'ю. Другий загинув біля «Уралу», по якому прилетів снаряд з «Граду». Дуже круті старшини були. 

О 04:00 ми висунулися в контрнаступ. Форсували річку Інгулець. Нас без перестанку обстрілювали. Але ми просувалися. Звільнили одне село, заїхавши в тил противника та знищивши його. Рушили забирати інше село, але там нам нормально «насипали». 

У нас було багато раненими та вбитими. Сил на звільнення села вже не залишалося, тому почали потроху відкочуватися назад. Паралельно проводили евакуацію 200-х й 300-х. Ми вивезли одну групу. Потім другу. Під час вивезення третьої я наступив на міну. 

Мене підкинуло у повітря. Одразу відчув, що палець на руці пече. А потім зрозумів, що не можу стати на ногу. Не відчував її. Думаю, та не може такого бути. Дивлюся, а ноги немає. Всю строкову службу я боявся на інженерних роботах стати на міну. Врешті, на неї я й став. Лежав і сміявся. Нога з боку лежала. Шкода дуже мої натівські чоботи. Найкрутіші. Дуже зручне взуття було. 

Початок великої війни ти зустрів біля Одеси. Чому ти був саме там?

— Ми ще 11 лютого виїхали на бойове чергування на берег моря. Завдання морської піхоти не допустити висадку ворожого десанту. Перед самою війною нас розбудили по тривозі. Ми почали вантажити бойовий комплект в «Урали», укомплектовуватися. Усі буди спокійними, то я й подумав, що війна починається точно не так. Після цього нас відправили спати. Сказали, поїдете завтра зранку на якісь навчання. Та мені чомусь було тривожно. 

Я зняв берці, бронежилет, сів на ліжко та подзвонив товаришу прикордоннику, який був тоді за п'ять кілометрів від російського кордону. Бодька, все в тебе добре? Нас, каже він, підняли по тривозі. Я зрозумів, що це не навчання, бо всіх по тривозі не підіймають. 

Він сказав, що чує, як заводяться російські танки, як вони ламають дерева, як вони їдуть. Не накручуй себе, кажу йому, то просто якийсь тракторист город копає. 

Вночі.

— Так, лягай, кажу, спати, все буде добре. Вимикаю телефон, кладу голову на подушку і перший приліт по Одесі. Ми швидко зібралися й одразу рушили в район зосередження на прикордонну заставу. Я вже вирив собі окоп, коли хтось кричить, дивіться. Підіймаю голову, а там 14 російських великих десантних кораблів на горизонті. 

Якби вони почали висаджуватися, то їм був би кінець. Нас там немало стояло. Були й підрозділи Нацгвардії, й багато кого іншого. Однак зі своїх кораблів вони могли почати знищувати Одесу. Могли постраждати мирні жителі. 

Як думаєш, чому вони не десантувалися?

— Мабуть, у них не було наказу брати Одесу. Можливо чекали поки їхні дістануться Одеси сухопутним коридором з Миколаївської області. А так у них не було ніякого прикриття з землі. Якби вони почали висадку на відкритій місцевості, яким є море, їх би просто всіх знищили. 

Що ти відчував, коли дивився на десантні кораблі, в кожному з яких по кілька сотень солдатів й танки?

— Не скажу, що був сильний страх, адже на той момент у нас ще не було прямих бойових зіткнень з противником. Однак не можна сказати, що страху не було зовсім. Не бояться лише дурні та хворі люди. Було розуміння, що може бути гаряче. 

Пекло для тебе почалося, коли вас з Одеського напрямку почали гелікоптерами перекидати на інший напрямок. 

— Спочатку ми поїхали на Миколаївський. Там провели трішки штурмів. Потім була Херсонська область, велика частина якої була вже окупованою. Ми, можна сказати, були першою бригадою, яка заїжджала в область. Було дуже гаряче. 

Мабуть, вас деморалізувало, коли ви бачили, як швидко росіянам вдавалося тоді захоплювати нові території та просуватися вглиб країни?

— Я проходив навчання на Олешківських пісках і знав, що вони знаходяться за багато кілометрів від Криму. О 04:00 розпочалося повномасштабне вторгнення, а о 13.00 того ж дня вони вже окупували Олешківські піски. Дуже швидко вони просувалися й на Чернігівщині, Сумщині та Київщині. Спочатку думав, що не вистоїмо, але за 2-3 дні минулося і ми вже давали їм прикурити. 

Коли ти сідав у гелікоптер ти подзвонив своїй дівчині й попрощався з нею. 

— Так, адже думав, що не виживу. Я розумів, що не в дитячий садочок аніматором їду працювати. Це війна. Нам сказали, що ми будемо звільняти Херсон. 

У тебе на навчаннях був комбат, який витискав з вас останні соки на тренуваннях…

— Ні, це вже в батальйоні було. Він нас дуже сильно готував та постійно повторював, що буде війна. А ми думали, ну яка війна, зараз строкова служба закінчиться, ми поїдемо додому, дискотека, дівчата. Я дуже вдячний йому за підготовку. На жаль, він загинув. 

Повертаючись до теми ампутації, які в тебе були думки одразу після неї?

— Коли я прокинувся, то нічого не міг зрозуміти. Відходив від наркозу. Коли мене відпустило, я побачив, що весь в бетадині. Спочатку думав, може то мені наснилося, що ногу відірвало, а насправді вона лише трішки посічена. Відкриваю, дивлюся, одна нога є, а іншої — немає. Та все одно я радів, що залишився живим. 

Тобі складно було повернутися до мирного життя, бо наскільки я пам'ятаю, послугами психотерапевта ти користуватися не дуже хотів?

— Психотерапевти не навчені. Спілкуючись зі мною вони плакали. Такі фахівці не можуть такими бути. Краще я поспілкуюся з батьками. Вони й те більше допоможуть. 

Спочатку було важко. Там бойові дії, а тут — люди ходять на каву й танці. Для мене це був шок. На війні я ніколи не чув тривог, бо їх там просто немає. Приїжджаю у військовий госпіталь і починається тривога, а за нею грім. Мені здалося, що це прильоти. Я заліз під ліжко зі своєю відірваною ногою й чекав, коли закінчиться обстріл. А насправді ніякого обстрілу не було. Трохи паяло мене. 

Коли мене привезли додому, то під час прання почала свистіти машинка. Я думав, що це міна летить. В ту мить мій мозок відключився, хоча свідомості я не втратив. Зрештою я почав потроху звикати. Розумів, що фронт там, а я тут і мені треба налаштовуватися на довгу реабілітацію. 

Я постійно думав про хлопців. Мені телефонували товариші й казали той побратим загинув, потім інший. Найважчим після поранення моментом було, коли мені подзвонили й сказали, що мій близький друг Чава, з яким ми разом служили, двісті. Мене почало трусити. Думав, може це помилка якась, що насправді він поранений, але, на жаль, Чава загинув. 

Одразу після поранення ти не бачив себе цивільним. Ти марив поверненням до війська. З того часу багато чого змінилося: у твоєму житті з'явився спорт, дружина та дитина. Це змінило твої погляди на життя?

— Дуже сильно. А ще я зрозумів, що військові потрібні державі лише тоді, коли вони воюють. Після поранень до них державі вже немає діла. Я розумію, що якщо зі мною щось станеться на війні, то моїй сім'ї ніхто не допоможе. Я дуже люблю свою країну і я готовий за неї воювати, але якщо буду впевненим, що після моєї смерті, хтось піклуватиметься про дитину та дружину. 

Наведу приклад: я воював строковиком. У мене за плечима достатньо штурмів. Я на рівні з контрактниками та мобілізованими виконував поставлені бойові завдання. Однак у нас є закон, згідно з яким строковики не можуть воювати. Відповідно немає ніяких виплат за їхні поранення. Однак я маю поранення. І я подав документи на отримання виплат. 

Як учаснику бойових дій та ветерану війни мені передбачені виплати у розмірі 805 тисяч гривень. Мені виплатили лише 200 тисяч через те, що я строковик. Це дуже несправедливо.

Що з цим робити?

— Буду позиватися до суду. У мене є адвокат, який має з цим допомогти. Якщо не допоможе, то значить така у нас держава. Таких випадків дуже багато. І не лише серед строковиків. 

Розкажи тоді ще про протез та реабілітацію. Чи допомагала тобі з цим держава?

— Держава не робила нічого. Моя дружина заповнила заявку одного американського фонду і вони запросили мене на протезування до США. На реабілітації я також був в Америці, а ще в Німеччині під час «Ігор нескорених». 

Виходить, що я нікому не потрібен, бо я поранений і не можу воювати. Ніхто не піклується й про психологічний стан військових. Є навіть хлопці без двох ніг, які не мають реабілітації. Вони потрібні були, коли у них зброя була в руках. 

Мені незрозумілий цей момент: тобі ампутували кінцівку, стабілізували, підлікували. Потім військово-лікарська комісія. Далі тебе комісували. І все?

— І все. І ти ніхто. Ось Чава загинув, його мама прийшла у військкомат, а їй кажуть, що він не служив. Вона каже, він же у 18-му батальйоні морської піхоти був. Ні, кажуть, у базі такого немає.

Що ти думаєш робити далі?

— Думаю їхати за кордон та десь працювати з протезом. Треба заробляти кошти на життя. Ставити дитину на ноги. 

Ти зараз відчуваєш незручності через носіння протеза?

— Звісно. Завжди дискомфорт у нозі. Інколи важко ходити. 

До чого було найважче звикнути?

— Коли вперше став на протез, то нога трішки боліла, але я був таким щасливим, що можу ходити. До того я шість місяців ходив на милицях. Рівновагу було спочатку складно тримати, але то швидко минуло. За два тижні я вже на Говерлу піднявся. Ще часто падаю, коли встаю з ліжка з правої ноги й забуваю, що її немає. 

За приблизними підрахунками внаслідок війни від 20 до 50 тисяч людей в Україні вже втратили кінцівки. Чим далі, тим більше з'являтиметься на вулицях людей з ампутованими кінцівками та іншими помітними травмами. Чи є в тебе поради для тих, хто вперше побачить людину зі штучною ногою?

— Спочатку потрібно навчити дітей правильно реагувати на таких людей. Не тицяти пальцями, не сміятися, не дивитися їм вслід. Людині без ноги через це може бути неприємно. Треба розказувати дітям, що ці люди є Героями, які втратили руки або ноги, захищаючи їх та Батьківщину. Ще краще, якщо дитина підійде та обійме. Або подарує подаруночок, наприклад, записочку з малюнком. 

Також ніколи не давайте таким людям гроші. Не варто думати, що ви допоможете їм, давши тисячу чи дві. Це дуже неприємно. Людина не хоче відчувати себе неповноцінною. У мене у Львові така ситуація була, то я навіть почав сваритися з тією жінкою. 

Як поводишся, коли бачиш таку саму людину?

— Завжди підходжу вітатися та обійматися. Питаю, де втратив ногу. Він каже, на тому-то напрямку. А я кажу, що по гриби з татом ходив, потрапив у капкан й ногу відпиляло. Що серйозно? Та ні, сміюся. І розповідаю. Лише з такими самими людьми ми можемо одне одного зрозуміти. 

А як щодо чорного гумору?

— Ми завжди жартуємо, що не треба шкарпетки купувати та міняти їх. Не треба нігті обрізати. Взимку не холодно. У нас купа своїх приколів. 

Читайте також:

«Кожному здоровому чоловіку потрібно готуватися»: велике інтерв'ю з офіцером 3-ї ОШБр Дмитром Рогозюком

«Усе моє життя, всі мої професії — готували мене до цієї війни». Велике інтерв'ю з Юлією Приймак

«Я думав, що патріот, а виявилося — націоналіст». Велике інтерв'ю з Олександром Теренчуком

«Для певної категорії людей війни сьогодні вже не існує»: велике інтерв'ю з Віктором Бронюком

«Вінниця постійно під ворожими ударами»: велике інтерв'ю з речником Повітряних Сил Юрієм Ігнатом

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.