«Для певної категорії людей війни сьогодні вже не існує»: велике інтерв'ю з Віктором Бронюком

• Віктор Бронюк розповідає, чому початок великої війни не став для нього несподіванкою та як він готувався до партизанського спротиву. Говорить про культурну експансію, одіозних та високопоставлених українців та артистів-зрадників. А ще під час розмови підіймається тема останніх перипетій навколо мінкульту та вже колишнього його очільника.
• У великому інтерв'ю журналісту Михайлу Курдюкову лідер гурту «ТІК» зізнається, чи хоче стати новим міністром культури, яку політичну пропозицію він отримував від Зеленського і чи розглядає у ролі майбутнього політичного союзника колишнього прем'єра Гройсмана. 

Журналіст та автор цього матеріалу Михайло Курдюков створив YouTube-проєкт «Вони говорять». Під час своїх інтерв'ю він спілкується з відомими та впливовими вінничанами, яким є що розповісти широкій аудиторії.  

Розмова з Віктором Бронюком — це другий випуск проєкту. Текстові версії інтерв'ю з іншими гостями виходитимуть на сайті «20 хвилин». Розмови у форматі відео — на каналі «Вони говорять». Підпишіться, щоб нічого не пропустити. 

На початку війни багато хто тримався на ейфорії від спротиву ЗСУ та, прости Господи, на Арестовичі. Але два-три тижні затягнулися, ентузіазм вщух, з'явилася втома. Як ти зараз почуваєшся?

— Я, напевно, не належав до жодної з цих категорій, тому що для мене це не було несподіванкою. В 2014 році я не готовий був сприймати війну. Я навіть захворів тоді. Однак сумнівів в тому, що почнеться повномасштабне вторгнення я не мав ніяких. Я чекав і знав, що воно буде. Від цих придурків не слід було чекати чогось доброго. 

Я історик за фахом, і дехто називає нас трохи параноїками. Але все відбулося так, як мало відбутися. Всі готувалися до війни. Навіть коли 22 лютого Олег Сенцов презентував у Вінниці свою стрічку «Носоріг», там обговорювали єдине питання. Мені казали, що ніякої війни не буде. Що це гра м'язами та залякування. Та я був переконаний, що рішення про початок вже прийняте. Рахунок пішов на години. 

За кілька днів до початку я зібрав родину на кухні. Друзі, кажу їм, діти, дружино, давайте серйозно поговоримо про те, що на нас чекає найближчим часом. У мене не було паніки, а навпаки внутрішня мобілізація.

З 2014-15 років у мене збереглися контакти, я підтримував комунікацію з військовими. Після того, як я відправив дружину та дітей у безпечне місце та їхав назад, мій телефон був червоним. Все вже планувалося, кому й що потрібно. Я мав досвід та розуміння, що потрібно робити. Тому ми просто стали в стрій і почали працювати. 

А ти міг уявити собі, що дізнаєшся про початок, прокинувшись у Вінниці від вибухів?

— Ти не повіриш, але я готовий був до більшого. До 14-го я був байдужим до зброї, і якби років десять тому мені хтось сказав, що я візьму до рук автомат, я б, напевно, посміявся з цього. Однак після 2014-го все змінилося: я вивчав ландшафтні мапи місцевості, залісненість, вивчав супутникові системи. У голові навіть пропрацьовував шляхи відходу з Вінниці: яким лісом й куди можна вийти. Можливо, якоюсь мірою це параноїдально, але ніхто не розумів, де вони зупиняться. 

Я завжди казав, що москалі не готові до партизанського спротиву та затяжної війни. Вся наступальна операція розписана у них на два тижні, а далі вони не розуміють, що робити. Захопити Київ вони планували за 3-4 днів, тому так важливо було протриматися цей час. У мене не було ілюзій, що все закінчиться за два-три тижні, я думав, що це затягнеться на роки. 

Який момент цієї війни був для тебе найтяжчим?

— Дуже складно було, коли ми привезли автомобіль для Національної поліції в Київ. Це був день, коли перші підрозділи Нацполу та спецпризначенці тільки заходили на деокуповані території. Коли показували фотографії з Бучі та інших міст, ми побачили таких світлин трішки більше. 

Важко описати свій тодішній стан. Війну я бачив з 2014 року, але до побаченого все одно був морально не готовим. Це вичавило мене. Я довго не міг дати собі відповідь на питання, що змусило опуститися їх до такого рівня. Вбивати дітей, гвалтувати літніх людей. Це не людське. Воно навіть не тваринне. 

Я шукав відповідь і якоюсь мірою зрозумів, чому так. Вони деградували. Це видно по тому, як вони спілкуються, яка в них система цінностей. Між нами та ними реально прірва. Вони думають, що ми ментально залишилися в «совку». Вони не зрозуміли, що за останні 30 років в Україні народилося декілька нових поколінь, які не готові танцювати під кацапську балалайку. 

За роки війни у мене було чимало полемік з приводу того, хто винуватий і що потрібно робити. Я пояснював людям, що вони також є носіями відповідальності, адже політиків вибирає саме народ. Люди з двома-трьома вищими освітами делегують повноваження людям без базової середньої освіти. Тобто вони самі відправляють в законотворчий орган неграмотних людей, які створюватимуть закони для них, грамотних. Це парадокс. 

Коли ти вказуєш людині на це пальцем, вона каже, а я ж за нього не голосував, усі ці роки я голосував за Ляшка. Бо хочу побачити, як він ті вила комусь до сраки у Верховній Раді засуне. Розумієш, людина, яка має свій аграрний бізнес, яка, здавалося б, має бути зацікавленою в процвітанні свого бізнесу. Має бути впевненою, що держава дбає про нього та приймає нормальні закони. Так ні, він хоче побачити в когось вила в сраці. 

Скажи, що тобі це сказав не Поворознюк? 

— Ні, на той момент ми не були ще знайомими. До нього можна по-різному ставитися, але він є таким, яким є. Може, навіть за це його варто поважати. Погано, коли люди переконують інших у своїй святості, а насправді роблять погані та підлі вчинки. Зовсім інше, коли людина говорить те, що робить і робить те, що говорить. Він міг тихенько за все зароблене на аграрному і не аграрному бізнесах прикупити собі щось, а натомість інвестував це у своє місто. 

Не знаю, як буде, коли вийде це інтерв'ю, але зараз у мережі несеться срач про 33 мільйони гривень з бюджету, які збираються виділити компанії Юрія Горбунова на створення серіалу «СМТ Інгулець». В одному з головних персонажів вгадуються профіль Поворознюка. Людей це вкурвило. Як ти до цього ставишся?

— Ми одразу ідеалізуємо людей, зачаровуємося ними, створюємо пам'ятники, а потім розчаровуємося, беремо до рук кайло та йдемо ці пам'ятники збивати. Може все набагато простіше? Для того, щоб не розчаровуватися — ви не зачаровуйтеся. 

Проблема нашого суспільства у малодосвідченості, відсутності критичного аналізу та безвідповідальності. А так у нас, тому що тотальна безкарність породжує вседозволеність. Не працює інституція держави. Інституція правоохоронних органів. 

У цій історії підливає масла у вогонь те, що нещодавно вже згаданий на початку режисер Олег Сенцов отримав друге поранення на фронті. А інший режисер Юрій Горбунов — 33 мільйони гривень з бюджету. Люди запитують, чому ці гроші не можна передати на потреби армії, до батальйону того ж таки Сенцова? Мавіки, теплаки, пікапи — це ж набагато важливіше, аніж політичні рейтинги Поворознюка. 

— Ти правильно кажеш, що набагато важливіше. Але кому важливіше? Для певної категорії людей війни сьогодні вже не існує. Змирися з цим. 

Коли ми збираємо хлопцям на чергові пікапи, бо це розхідники. Або коли передаєш хлопцям шість мавіків, а через три дні вони знову тобі дзвонять і кажуть, що в них знову нічого немає. І ти починаєш знову шукати десь купу грошей. А паралельно з цим якесь падло в Одесі збагачується на війні. Оце сильно демотивує. 

Коли мене питають, а як ти ставишся до тих представників шоубізнесу, хто раніше їздив в рашку, а зараз раптом став патріотом. Ну як можна ставитися, якщо людина у 2015 році вела «Казантип», а зараз пропаганда зліпила з нього національного героя.

Про кого ми говоримо?

— Коля Сєрга. З чичеріною у 15-му. Добре, що так відбулося. Я щиро радію, що такі українські артисти перелаштувалися. Але виходить якийсь нонсенс, що вони тягнули сюди цей рускій мир, а сьогодні дивуються з того, що відбувається. І суспільство каже їм: «Ой, ви такі молодці. Красуни». 

А що робити, наприклад, з Лободою?

— У неї велика армія прихильників, як і в Ані Лорак та всіх інших. Повір мені, якщо завтра поставити продавати квитки, то буде повна зала. 

Для мене також залишається незрозумілим, чому один з державних телеканалів мовить російською. Вони звертаються до мене і питають: «Чи можете ви дати коментар російською мовою?» Не можу. Чому в своїй державі я маю давати коментарі мовою агресора. Поясни мені, чому?

Це вважається українським іномовленням, але по факту за українські гроші створюється майданчик для хороших рускіх й так званої російської опозиції. 

— Так може варто вже нарешті зрозуміти, що хороші рускі можуть бути лише в одному випадку — коли їх камазами в мішках возять. Я мав можливість поспілкуватися з канадцями, британцями, американцями. У них дисонанс в голові виникає. З одного боку вони вражені від того, коли наші люди голіруч зупиняють другу армію світу. З іншого — вони не розуміють, чому ці самі люди не роблять висновків. Чому надалі продовжують слухати гівняний російський реп, чому продовжуються спілкуватися російською. 

Хотів поговорити з тобою про міністра МКІПу Ткаченка, але він подав у відставку. Як гадаєш, це хороший знак для української культури?

— Думаю, що хороший. Будь-які зміни дають надію, що щось може змінитися на краще. 

А як ти оцінюєш його каденцію?

— Ми не можемо адекватно оцінити цього, тому що знаходимося зараз всередині процесу. Я вважаю, що це було «таке собі» призначення. Дати телевізійному функціонерові можливість очолювати один з на мою думку стратегічних напрямків — дивне рішення. 

А якщо тобі запропонували б очолити мінкульт, ти б погодився?

— Не знаю. Я працював в системі, тому розумію, що це таке. Очолити в теперішніх умовах мінкульт — це, грубо кажучи, підставити свою голову, щоб по ній почали бити граблями чи лопатою. Тим стільки всього вже накеровано… Добре працювати в команді, яка розуміє, куди ми йдемо і що хочемо зробити. 

За 30 років незалежності у нас не створено напрямку. Це має бути не сегментарна реформа в тій чи іншій галузі, а комплекс. Ми маємо визначитися, куди наша держава хоче прийти. Де наша кінцева точка. Це має розуміти учень за партою, вчитель біля дошки та президент країни у тому числі. І тоді ми туди прийдемо. 

Якщо ми вже почали говорити про політику: чому жодні вибори не обходяться без участі Віктора Бронюка?

— Часто запитують, а чого ви підтримуєте тих або інших. І як кажу: «А що в цьому поганого?» Я громадянин, який має свою позицію та свої погляди. В цивілізованому світі це нормально. Я аналізую те, що, умовно, є на ринку і вибираю, кого хочу підтримати. 

Однак у нас історія така, що якщо ти вибився з загальної маси і в тебе якась своя думка, тебе одразу починають крити усім, чим тільки можна: «Як ти можеш?» «Чому ти його підтримуєш?» Я маю паспорт і маю право вибору, як і всі інші.

Бути аполітичним — це момент «какой разніци». Коли співаки та представники інших творчих професій починають говорити про свою аполітичність, то вони лукавлять. Вони є носіями «какой разніци». 

Тобі не прикро, що на минулих місцевих виборах ти йшов першим номером від «Партії Вінничан», але «Партія шарія» набрала у Вінниці більше голосів?

— Якоюсь мірою прикро. Люди завжди жаліються, що в них немає можливостей покращити щось. Хотілося дати їм такий вибір. Я зловив себе на думці, що він, мабуть, виявився не потрібним людям.

Які в тебе стосунки з Миколою Філоновим?

— Нормальні. Я давно його не бачив.

Я питаю, бо зараз, можливо ти помітив, у нього активна публічна діяльність разом з іншими впливовими людьми у Вінниці?

— Цей громадський рух називається «Ми Вінничани». Ми з ними працювали в рамках проєкту «Партія Вінничан». Те, що вони сьогодні об'єдналися… Слухай, закон не забороняє їм цього робити. 

Ми ж знаємо, для чого це робиться: будуть вибори — вони об'єднаються в партію.

— В яку партію?

Можливо, матиме таку ж саме назву, як і громадська організація.

— У нас політикум непередбачуваний. Може з'явитися якийсь новий серіал. Бачиш, зараз навіть гроші виділяють на якесь кіно. І люди знову побіжать до виборчих дільниць, стануть в черги і скажуть: «Хоч посміємося». Дуже коротка електроральна пам'ять. Я глибоко не розбирався, але бачив, що вони на фейсбуці часто з'являються… Там колишній очільник області…

Коровій, Вацак, Білозір, Кучер, Кудлаєнко і Філонов. 

— За виключенням Вацака, я з усіма цими людьми знайомий. Тією чи іншою мірою ми перетиналися. Я не можу чогось поганого про кожного з них сказати… Ніби й гарну справу роблять — об'єдналися і щось хочуть робити. А там як буде. 

Прогнозувати, що це буде щось в майбутньому — так це не працює. Може буде, а може й ні. Тому що сьогодні все динамічно змінюється і всі виборчі лаври можуть здобути ті, про кого сьогодні ніхто навіть не знає. Все залежатиме від того, як розвиватимуться події. 

А в тебе не було пропозиції від «Ми Вінничани»?

— Ні, не було.

Останнім часом і Володимир Гройсман активізувався у медійній площині. Певно, що наступні вибори, коли б вони не відбулися, не обійдуться без його участі. Можливо, він тобі більш привабливий, як політичний союзник? 

— Ні для кого не є секретом, і я ніколи цього не приховував: я працював у команді політтехнологів, які фактично привели Володимира Гройсмана у мерське крісло. Ставлюся до нього з великою повагою, як до людини. Якщо говорити відверто, то він дуже досвідчений управлінець. Сьогодні таких бракує. На багатьох позиціях у державі стоять зараз менеджери, функціонери, бізнесмени, але не управлінці. 

Ми давненько не спілкувалися. Не знаю, які в нього політичні плати та амбіції, але мені здається, що вони будуть з кимось об'єднуватися. Шукати союзників, тому що у всеукраїнському масштабі їхня політична сила не масштабувалася. 

Мене часто запитують: «Ви ж підете на вибори? Ми будемо за вас голосувати». Поки що я не готовий дати відповідь: піду чи не піду. Після минулих виборів я зрозумів, що якщо воно людям не потрібно, то навіщо потрібно мені? З іншого боку я розумію, що просто сидіти і чекати, що хтось прийде і все змінить також неправильно. 

До початку президентської кампанії Володимир Зеленський особисто запропонував тобі займатися координацією виборів. Чим закінчилася ця історія?

— «Циклонами». Як би хто боляче з його оточення це не сприйняв, але насправді в якийсь момент, крім світлого бажання щось змінити, яке в них було, в їхню політичну силу пролізло дуже багато пристосуванців, перефарбованих і недолюстрованих, про яких я співав. Коли я це побачив, мені було трішки неприємно. Ми домовлялися про один рівень співпраці, а вийшло інакше… 

У мене не було жодного наміру образити Зеленського. Якщо ти звернув увагу, від моменту обрання його президентом я не сказав про нього жодного поганого слова. Тому що це вибір більшості громадян. У мене є повага до інституту президента.

Ви обговорювали з Зеленським крісло губернатора? 

— Ні. На той момент вони не розуміли, як працюватиме ця структура. Вони не хотіли працювати за класичною схемою. Можливо, це був один з аргументів, чому ми не дійшли згоди. Ми не розуміли, що їм пропонувати, а вони не знали, чого вони хочуть. 

Ти б очолив Вінницьку ОДА, якби запропонували?

— Я не готовий зараз сказати. З нинішнім очільником Сергієм Борзовим ми разом навчалися в університеті. У нас гарні дружні стосунки ще з тих часів. Коли його призначили я, мабуть, був одним з небагатьох, хто його не вітав, а просто сказав: «Друже, тримайся». Тому що це непроста посада і непростий час. Деколи я ловлю себе на думці, що не хотів би в такий час бути очільником області. 

У нульових ти переїжджаєш до напівросійськомовної Вінниці. А ти говорив українською, незважаючи…

— Я тобі навіть більше скажу: в університетські часи все моє оточення спілкувалося російською. Вони казали мені: «Ти що понтуєшся?» Не понтуюся, кажу, просто ми живемо в Україні і є носіями української мови. 

Коли ти починав музичну кар'єру, чи говорили тобі продюсери, що веселий та україномовний «ТІК» — це неформат?

— Звичайно. Говорили, що це повна херня. У Києві продюсери послухали перші демоверсії і кажуть: «Це точно не комерція… Це повна фігня… А покажи соліста… О, ні. Міняй соліста та репертуар. Або цього відправляйте до спортзали. Щось робіть з ним. Ну куди годиться цей лисий та пузатий». Відбулося, як вдібулося. 

Нещодавно в тебе вийшла дуже файна пісня про кацапів. Це найбільш русофобська твоя робота. Цікаво, що до того ти особливо ніколи публічно не лаявся, а тут за одну пісню вісім разів послав москалів нах*й. Що сталося?

— Мені здається, що послати сьогодні москалів нах*й — це навіть не матюк. Я матюкаюся у повсякденному житті. Нічого такого тут немає. До речі, класичний матюк дістався нам від кацапів. Можливо, посилаючи їх нах*й, це є для них чимось доступним та зрозумілим. Там немає кому пояснювати. Просто хочеться сказати: «Від'їб*ться від нас та йдіть нах*й!»

Читайте також:

«Вінниця постійно під ворожими ударами»: велике інтерв'ю з речником Повітряних Сил Юрієм Ігнатом

«З Божою допомогою московський патріархат зникне»: велике інтерв'ю з Софронієм Чуприною

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.