«Я думав, що патріот, а виявилося — націоналіст». Велике інтерв'ю з Олександром Теренчуком

• Актор та шоумен Олександр Теренчук розповідає, кому продав журнал з підписом Залужного за 666 тисяч гривень та яке неочікуване й радикальне прохання почув від дружини у перші дні війни. Що думає про те, що рано чи пізно воювати доведеться більшості чоловіків, а також, чому якби ворог дійшов до Вінниці, він був би одним з перших, хто зустрічав російські танки.
• Олександр також пригадує, як колись проводив корпоратив для генпрокурора часів Януковича Пшонки та яким там було все своєрідним. Дізнаєтеся ви також про те, чи справді він підтримує стосунки з відомими росіянами, які донатять на ЗСУ й навіть про випадок, як нинішній начальник Вінницької ОВА Сергій Борзов провчив росіян, коли це ще не було популярним.

Журналіст та автор цього матеріалу Михайло Курдюков створив YouTube-проєкт «Вони говорять». Під час своїх інтерв'ю він спілкується з відомими та впливовими вінничанами, яким є що розповісти широкій аудиторії.  

Розмова з Олександром Теренчуком — це третій випуск проєкту. Текстові версії інтерв'ю з іншими гостями виходитимуть на сайті «20 хвилин». Розмови у форматі відео — на каналі «Вони говорять». Підпишіться, щоб нічого не пропустити. 

Розкажи про свої довоєнні нереалізовані плани: що хотів зробити чи, можливо, побачити, але прийшли кляті москалі й все перепаскудили?

— Я планував кожен рік займатися улюбленою справою — це акторська та корпоративна діяльності. Найголовніше — у нас з дружиною та сином була традиція двічі на рік їздити на хороший відпочинок, перезавантажуватися там. Як і в кожної людини з 24 лютого все це перекреслено і плани кардинально змінилися. Чекаємо на закінчення війни і вже тоді зможу сказати, які плани будуть реалізованими. Зараз думки про інше. 

Ти, я так розумію, нікуди не вивозив родину і сам весь час залишався у місті?

— На самому початку я ухвалив рішення, що я нікуди не їду та залишаюся. Інстинкт чоловіка підказував мені, що родину треба відвезти або на захід країни, а може й за кордон. Я сказав про це дружині, на що вона відповіла: «Я нікуди не поїду. Дитина нікуди не поїде. Ми на своїй землі. Якщо мені щось погане робитимуть, то давай купиш мені таблетку, щоб вона була у мене під руками». Почути таке від дружини було потужно, але водночас страшно всередині, адже я розумів, що вона справді нікуди не поїде. 

Вибач, таблетку?

— Якщо орки щось робитимуть, щоб швидше покінчити з життям. Таблетка для полегшення страждань. Це серйозні слова, а не вигадані речі. Я не скажу, що сприйняв це нормально, але всередині у мене була гордість за дружину, що вона така патріотка своєї країни. 

Я також думав, що патріот, але виявилося, що я націоналіст. Не можу слухати російську музику. Вона мене коробить. Ріже слух. Коли люди десь відпочивають і слухають російську музику, я можу підійти та вимкнути колонку з цими піснями. І неважливо чи це росіяни, які проти війни, чи за неї. 

Ти в лютому цього року навіть написав допис: «Я поховав російську культуру». Тобто в плейлисті у тебе…

— Абсолютно немає жодної пісні. Неважливо, чи мова про співаків з оркостану, чи виконання пісень російською нашими. Не слухаю, наприклад, Монатіка та Полякову. Те, що вони перекладають, мені також не заходить. На їхньому місці я б створював щось нове. 

На початку великої війни у тебе було розуміння, що росіяни можуть дійти до Вінниці?

— Звичайно. Скажу більше: я депутат міської ради і нам одразу сказали, що ми будемо першими, хто зустрічатиме танки, що заїжджатимуть у наше місто. Ми мали бути прикладом для людей, як це було, скажімо, у Херсоні. Завдячуючи нашим хлопцям та дівчатам цього не сталося. 

Військові зараз постійно говорять, що воювати доведеться якщо не всім, то більшості чоловіків так точно. Чи готуєш ти себе морально до того, що доведеться взяти до рук зброю?

— Думаю, що всьому свій час. Усі, хто сьогодні поряд зі мною — воюють. Війна — це не лише передова, але й тильний фронт, волонтерський фронт. Це також бізнесмени, які надають робочі місця тим, хто в тилу. Вони рухають економіку. 

Має бути баланс в усьому. Тільки тоді можна перемогти. Тому сьогодні дуже важливо, щоб воювали як «там», так і «тут». Кожен день варто нагадувати собі, що триває війна, бо люди вже забувають про це. 

Згоден, що тилове забезпечення має бути. Усі мають щось робити в цьому напрямку. Але чи не здається тобі, що трішки неправильно додавати мілітарну приставку: культурний фронт чи батальйон гарного настрою? Це ніби трішки знецінює справжній бойовий батальйон та справжній фронт, який у нас один.

— У нашому житті все можна розкритикувати. Ми дали близько 50 концертів безпосередньо для військових і їх жодного разу не коробило. Ніхто не підійшов і не сказав, що щось не так з назвою. Критику я сьогодні сприймаю лише від хлопців та дівчат у військовій формі. Коли критикує тилова людина — я не реагую. 

Скільки б концертів ми не дали, після кожного вони підходять і дарують шеврони, дякують. Ми виступали у Костянтинівці, за десять кілометрів від Бахмуту. На концерт прийшли не тилові військові, а ті, хто нещодавно був на передку. Вони співали, пританцьовували, жартували, брали участь у наших розважальних сценках. Коли ти бачиш це, то розумієш, що їм це потрібно. Вони ж не можуть постійно думати про війну. Мозок потрібно перезавантажувати. 

На початку великої війни ти якраз створив «Батальйон гарного настрою Вінницькі». Чи правильно я розумію, що ця ініціатива створена для підтримки «кукухи» в більш-менш адекватному стані та збору коштів для ЗСУ?

— Так і є. Перший концерт ми дали десь в середині березня 2022 року. Нам подзвонили зі 101-го полку зв'язку і попросили приїхати виступити. Тоді по частинах частіше прилітало, вибухало там все. Але ми приїхали. Дуже добре пам'ятаю, що під час виступу пролунала тривога, то всі швиденько пішли в укриття, як тільки закінчилася — військові повернулися на місця. 

Десь перші десять хвилин концерту вони були дуже стриманими, а потім, бачу, один ніжкою притоптує, інший підтанцьовує, третій — підспівує. Ми вивели їх зі стану військових у стан цивільних, які кайфували від виступу. Та щойно концерт закінчився вони знову перетворилися на військових. 

Як вдається налагодити коннект з військовими? Буквально вчора вони могли знищувати ворога, втрачати побратимів та посестер, сьогодні вони слухають твої жарти та сміються, а завтра їм знову може довестися йти в бій, який може стати для них останнім. Це страшні емоційні гойдалки. 

— На жаль, маю приклади, коли ми виступали для хлопців і цей виступ був для них останнім. Вони невдовзі загинули у боях. Коли я виходжу на сцену, то бачу їхні очі. У них втома, але й рішучість стояти до перемоги. Вони також відчувають, хто ми і що ми. 

Головне у цій справі якісний контент. Завжди кажу своїм хлопцям: «Ми сьогодні не тільки співаємо. Сьогодні треба дати більше глибини». Якщо раніше артист проспівав та пішов зі сцени, то зараз я змушую артистів говорити про Івасюка, Кузьму Скрябіна, українську мову та літературу, Чорновола. Це інший вектор для сприйняття. 

У вашому батальйоні є ще й благодійні аукціони. 

— Сьогодні це вже не дуже популярна річ. Все менше вдається залучати коштів. З цікавого: якось я проводив корпоратив для аграріїв. Там продавалося чимало цікавих речей, серед яких був журнал Time з підписом Залужного. Ми продали його за 666 тисяч гривень. Якась жінка придбала його за 333 тисячі, а чоловік сказав: додаю 333 тисячі зверху. Мені журнал не потрібен, мені потрібна перемога. 

Пам'ятаю нову банкноту номіналом 20 гривень продавав за 15 тисяч гривень. Прапор з підписом Залужного за 33 тисячі. Не хочу продавати лише русняві речі. Мені проносять, наприклад, гільзу. Але ж ця гільза стріляла по нашим. Коли їх продають, я кажу, давайте ви зараз купите ці речі, щоб ми всі разом їх спалили. 

Який аукціон був найбільш успішний фінансово?

— Коли продав журнал Time. Загалом на тому аукціоні ми зібрали, здається, 1 мільйон 280 тисяч гривень. На хороших концертах в середньому дотягуємо до 150 тисяч. В селах люди за лоти дають по 3-4 тисячі. 

В яких найбільш незвичних локаціях тобі довелося виступати?

— Аеродроми, казарми, закинуті об'єкти, не уточнюватиму які саме та колись давно у Літинській колонії суворого режиму. Там була дуже смішна ситуація. Я вийшов і першим ділом сказав: «Доброго дня пані та панове!» У чоловічій колонії. Щоб ти розумів, сміялися і пані, і панове. 

Пам'ятаю, там нам подарували дуже круту дерев'яну булаву, а ще там я вперше спробував чифір. Він був таким їдучим. Ми випили по два ковточки, заїли його барбарискою, сказали до побачення та поїхали. 

Які жарти зараз хочуть чути військові?

— Жарти стали більш жорсткими. У них більше мату. Це мочилово орків, їхнього керівництва. Військові люблять, щоб аже жареним запахло. Щоб кадирова мішали з чимось, так само їхніх військових. У жартах про наших хлопців має бути піднесення: вони сильні, потужні, найкращі, можуть зробити так, щоб настала перемога. 

Ти розповідаєш про донати інших людей, а сам донатиш комусь?

— Звичайно. Але перед тим, як комусь скидати я завжди перевіряю. У мене є бригада нацгвардії «Червона калина». Мені дзвонять й говорять, що не вистачає, наприклад, десяти тисяч. То я переказую. 

Раніше я ще заробляв тим, що записував відеопривітання зі святами. Зараз я кажу, що дайте мені скриншот будь-якого даната на ЗСУ або Сили оборони і я безплатно запишу таке привітання. 

Це правда, що ти підтримуєш дружні стосунки з деякими відомими росіянами, які через тебе, як через посередника, донатять на ЗСУ?

— Ні, немає такого. Чув особисто, що Макаревич допомагає київському благодійному фонду. Дає кошти на будиночки для переселенців. 

Головною твоєю діяльністю до повномасштабного вторгнення було ведення різноманітних заходів. Ти людина в цьому дуже бажана, зокрема серед так званих вершків суспільства, себто людей багатих. Розкажи, які найбільш зашкварні або незвичні забаганки ти бачив?

— Ніколи не відкриваю таємниці, для кого я вів, для кого веду і для кого вестиму. Особливо, якщо мова про медійних персон. Я говорю про них, коли у них закінчилося життя, або вони виїхали з країни. Був у мене дуже цікавий корпоратив у Пшонки у 2013 році. Всі судді привозили данину, кланялися великому товаришу. Ми коли приїхали до ресторану, то вперше побачили тітушок, хоча тоді ще вони так не називалися. 

Було все так: «Приїжджайте, треба відпрацювати», «Кому?» «То неважливо, вам потім скажуть. То буде новорічний корпоратив». Сказали суму, все погодили. Ми приїхали. Дивлюся, навколо ресторану на відстані в кілька метрів одне від одного ходять люди в спортивних костюмах. Всередину через них не пройти. Нас спеціально виходили зустрічати та проводили. 

Під час корпоративу всі гості пили на брудершафт. Перед тостами всі мали співати «Вишел в стєпь донєцкую парєнь молодой». Вони як гусари били чарки після кожного тосту. Було таке, що й по нам кидали чарки. Потім Пшонка каже: «А що це новорічний корпоратив, а снігу немає?» За годину привезли сніг. Засипали. 

Там була Могилевська, Бужинська, Петя Чорний. Він кликав усіх артистів до себе, наливав повні склянки і змушував пити. Йому відповідали, що мають наступні корпоративи, але він відповідав: «Пий, інакше не поїдеш звідси». Якщо ти діставав мобільний, то там було стільки охорони, що тебе брали за руку і засовували його назад у кишеню. 

Я професіонал своєї справи, але у нас з напарником був стрес. Після всього цього до нас підійшов молодший Пшонка й каже: «Всьо нормально, пасіба вам… Ви у баті билі?» Це 13 рік. Ми не знали, хто такий батя. А він там: «Будєтє». Це вже потім ми збагнули, що батя це, мабуть, Яник. 

Ти людина україномовна, але колись ти вивчив російську для того, щоб більше заробляти, як ведучий. 

— Ні. Я все шкільне життя жив у Літині і жодного російського слова не говорив. Пролітала суржикуватість, адже все телебачення було російським. Коли я приїхав навчатися в університеті, то побачив, що там є гра КВН. Всі у ній говорили російською. Українська вважалася тоді непопулярною, особливо, як сценічна мова. 

За місяць я створив команду «Нас не догонят». Тоді популярною була група «Тату» і вони співали цю пісню. Назва команди така, бо навчався я на факультеті фізичного виховання. Там мені й сказали, що виступати треба російською. Я й почав вчити російську, хоча думав я завжди українською та спілкувався нею поза сценою. 

Після розпаду СРСР в кожній країні залишилися певні об'єкти, які належали іншій країні. У москві у нас таким був «Український дім». Ми якось приходимо туди на репетицію, а чувак, який керує «Українським домом» і має приймати українців з хлібом та сіллю каже: «Я вам нє разрєшаю рєпетіровать». 

За кілька років потому вже колишній керівник нашої команди Сергій Борзов став керівником Державного управління справами президента. Першим ділом він поїхав в «Український дім». Прийшов до того чоловіка й каже: «Добрий день! Пам'ятаєте мене? Я приїздив до вас з командою “Вінницькі перці”. Пишіть заяву на звільнення». І він звільнив того чувака. 

Тобто нинішній начальник Вінницької ОВА Сергій Борзов кошмарив москалів ще тоді, коли це не було мейнстримом?

— Так. Є такий приємний спогад. 

Як тобі роль депутата? Не шкодуєш що пішов?

— Місцеві депутати — це господарники. Ми передаємо інформацію від людей до виконавчих органів нашого ОТГ. Нам кажуть, що хотіли б змінити, наприклад, відремонтувати дорогу або щось побудувати. Ми кажемо, що з цим можна зробити. Ми не ухвалюємо кардинальних рішень. Що я можу ухвалювати у міській раді, коли з 54 депутатів фракція, що у ній я перебуваю, має 5 людей. 

Чому ти тоді взагалі пішов у політику?

— Як кажуть: «Гайда хлопці, свої ж ідуть». 

Це була пропозиція від родини Борзова чи Зеленського?

— Я не говоритиму від кого, але це була пропозиція. Я погодився. До того я ще не розумів, що це за історія, хоча я дуже систематичний чоловік і швидко адаптовуюся до всіх процесів. Я став набагато більш підкованим у державній документації, процесах створення різноманітних запитів. Зараз я багато підказую людям, куди й з чим їм треба звертатися по їхнім питанням. 

Не дуже радує те, що я артист, а вектор моєї фракції відрізав мене від корпоративної діяльності. На цій землі ти сам розумієш, хто сьогодні…

Тобто Гройсману ти сьогодні не проведеш корпоратив?

— Думаю, що 100% ні, хоча пропозиції не було. Я говорю так, як є. І це нормальні речі. Я не їхня людина, не з їхнього кола оточення. Вони переживають, що інформація десь може вийти. 

Вдруге пішов би в політику?

— Залежно від того, як складуться обставини. Я обрав для себе інший вектор розвитку. Не люблю депутатів, які на публіку говорять українською, а за чашкою кави начінают разговарівать.

Читайте також:

«Для певної категорії людей війни сьогодні вже не існує»: велике інтерв'ю з Віктором Бронюком

«Вінниця постійно під ворожими ударами»: велике інтерв'ю з речником Повітряних Сил Юрієм Ігнатом

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.