«Усе моє життя, всі мої професії — готували мене до цієї війни». Велике інтерв'ю з Юлією Приймак

• Керівниця Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Юлія Приймак розповідає, скількох наших оборонців вже вдалося визволити, а скількох досі утримують росіяни. Чому та хто з наших перемовників без бронежилета та каски ходить на ворожі позиції, щоб домовлятися про обміни.
• Чому продовжувала їздити забирати наших звільнених з полону навіть на дев'ятому місяці вагітності. Як на це реагував очільник ГУР МОУ Кирило Буданов і який особливий наказ він віддав їй перед самими пологами.
• Юлія також розповідає про що говорить з ворожими військовополоненими та як росіяни зустрічають своїх звільнених «героїв». До кого в полоні найгірше ставлення і чи вдається витягувати наших оборонців, які потрапляють в полон вдруге.
• Ми говоримо з нею й про захисників, які не дожили до обміну, кричущу ситуацію, коли наші полонені чомусь опинилися в Угорщині та людину, якою вона захоплюється найбільше.

Журналіст та автор цього матеріалу Михайло Курдюков створив YouTube-проєкт «Вони говорять». Під час своїх інтерв'ю він спілкується з відомими та впливовими вінничанами, яким є що розповісти широкій аудиторії.  

Розмова з Юлією Приймак — це четвертий випуск проєкту. Текстові версії інтерв'ю з іншими гостями виходять на сайті «20 хвилин». Розмови у форматі відео — на каналі «Вони говорять». Підпишіться, щоб нічого не пропустити. 

Ви Керівниця Центрального регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Могли колись уявити собі, що займатиметеся цим?

— Я працювала на різних посадах у системі органів внутрішніх справ: і слідчим, і оперативником. Розслідувала злочини, розшукувала злочинців. Маю фахову освіту за напрямком «Будівництво». Я ще й політик. Уся моя діяльність завжди була пов'язаною зі спілкуванням з великою кількістю людей. 

Завжди розуміла, що однією з моїх функцій є вміння об'єднувати людей та направляти їх, допомагати розв'язувати проблемні питання. Я та людина, яка може і повести за собою, і шлях вказати, а тим, хто не готовий йти та хоче залишитися, надати підтримку. 

Саме ви та ваша команда в Україні займаєтеся тим, що повертаєте наших захисників та захисниць додому. Як відбувається обмін, між нашою стороною та противником?

— Важко. Перемовини це взагалі окрема історія. Це постійний процес. Не може бути такого, що сьогодні, наприклад, відбулися перемовини і на них домовилися за два тижні знову про це поговорити. Немає загальної системи та алгоритму. 

Відповідно до умов Женевської конвенції, яких дотримується весь світ, окрім, на жаль, росії, обміни не можуть відбуватися під час проведення бойових дій. Тому Україна сьогодні має унікальний досвід, повертаючи наших людей додому. Раніше цього не робив ніхто. Ми застосовуємо всі доступні методи, залучаємо всіх, кого лише можна, аби всі були вдома. 

Самими перемовинами займаються представники Головного управління розвідки. Керівником Координаційного штабу є Кирило Буданов. Секретарем і людиною-перемовником, який організовує ці процеси та за них відповідає, і саме він повертає наших додому — бригадний генерал та генерал розвідки Дмитро Усов. 

Це правда, що нерідко він пішки перетинає кордон з росією, йде на ту сторону, на російські позиції, і вже там з ними обговорює ці процеси?

— Саме так це відбувається завжди. Обмін та повернення наших героїв додому відбувається здебільшого на кордоні нашої країни. Там постійно обстріли. Це дуже хиткий процес, який може зірватися, або їх можуть перенести. Генерал Усов дійсно без бронежилету та каски на кожному обміні пішки перетинає кордон, фактично заходячи на першу лінію оборони росії, звідки забирає наших хлопців та дівчат додому. 

А як це виглядає: він йде з білим прапором чи росіяни роблять коридор?

— Немає ніякого коридору. Багато обмінів відбуваються в «сірих» зонах. Там не припиняється вогонь, ці території окуповані, там немає сигналу тривоги. Якщо це кордон й там йде сигнал тривоги, то часу заховатися практично немає. Та й де у полях шукати укриття? Це завжди ризик і усвідомлення, що можна не повернутися звідти. Україна використовує всі методи для повернення своїх громадян. Але наразі їх не розкривають. Для того, щоб вони продовжували працювати й надалі. 

Сьогодні 30 серпня. Скількох станом на зараз вдалося повернути наших?

— 2598 наших Героїв вже вдома.

Скільки серед них жінок?

— 189.

А скільки наразі наших ще залишається в полоні?

— Точних цифр ми не говоримо. І так не лише з оперативних міркувань, але й через те, що ситуація постійно змінюється. Ми в активній фазі війни і щохвилини наші оборонці піддають себе небезпеці потрапити в полон, тому цифра не є сталою. Мова про тисячі людей. На жаль, серед них є важкопоранені. Це окрема категорія людей, яких росія повинна просто повертати додому, а не обмінювати їх на когось. 

Якщо говорити про жінок, то це пару сотень точно. Будь-яка цифра, навіть коли це будуть одиниці, є кричущою. Це життя наших українців. А за кожним життям тягнуться цілі історії їхніх родин, друзів, батьків, які чекають на їхнє повернення. 

Ви постійно називаєте українських жінок найсильнішими та найсміливішими. Чому так?

— Бо так воно і є. Я не втомлююся повторювати, що українська жінка є прикладом для наслідування. Кожна індивідуальна, кожна на своєму фронті. Іноземці кажуть мені, що не змогли б так. Наші жінки відстоюють права та інтереси не лише свої, але й своїх чоловіків, родин. Хтось з них на фронті, у когось свій фронт в тилу з дітьми. Вони віддано ведуть боротьбу за своїх чоловіків. За їхнє повернення, за пошук їх, за офіційне визнання їх Героями. Це титанічна праця. 

Вас також можна назвати сміливою жінкою. На 9 місяці вагітності ви продовжували їздити на обміни військовополоненими. Чому ви не сиділи в штабі і не продовжували там виконувати свою роботу?

— Я вдячна долі, батькам і своїм командирам за можливість робити те, що я роблю і бути причетною до перемоги. Усе моє життя, всі мої професії — готували мене до цієї війни. Я продовжувала їздити, щоб мати можливість передати своє тепло і свої переживання Героям, яких ми повертаємо. 

Ми вже навіть сміємося, коли дівчата приїжджають та кажуть: «Нам хлопці, яких повернули з полону всі говорять — їдьте до Приймак. Вона вам допоможе. Вони вас так люблять». Кажу: «Дівчата, ну кого їм там ще любити? Якогось бородатого полковника чи Юлю Приймак?» Звісно, їм так приємніше. Тим більше я, як жінка, можу передати свої почуття та переживання. Хоча у нас на обмінах скупу чоловічу сльозу пускають й чоловіки-офіцери, коли бачать, як мами зустрічають синів. І це найкращі емоції, які можна отримати в тих умовах. 

Коли я була вагітною, я не могла залишатися осторонь. Я знала, що маю бути там. Вони мали відчути радість повернення додому, тому що росія весь час розповідає їм інше: вас не повернуть, Україні ви не потрібні, Україна про вас не пам'ятає, України вже немає. У день обміну, коли полоненим мають сказати, що їх повертають, росіяни кажуть, що зараз вас зустрінуть та посадять у тюрми, або розстріляють. Вони переконують, що в них немає ніякого майбутнього. 

Уявіть ті миті, коли вони виходять з автобусів, бачать наші усмішки, сльози радості, прапори, з якими ми їх зустрічаємо. Ми їм дякуємо, що вони Героями повернулися додому. За те, що витримали все та пережили. Я завжди, коли була вагітною, заходила в автобус та казала: «Я не сама. Я ще з однією українкою. Ми вас разом зустрічаємо. Ми обидві вас щиро вдячні за все, що ви зробили». 

На тому ж 9 місяці вагітності ви отримали нагороду з рук генерал-майора Буданова. Він, бачачи, що ви при надії, не сказав: «Юліє, давайте в більш помірному режимі працюйте?»

— Кирило Олексійович, як і всі чоловіки, які оточують мене на службі, звісно, переживав. Перші місяці мене рятувала форма. Це якраз був зимовий період. Багато хто не здогадувався, що я вагітна до самого останнього. 

Мої поїздки на обміни в такому положенні були розумною небезпекою. Я знаю, що небезпека зараз є скрізь. У мирних містах люди, і діти зокрема, сповна відчувають на собі агресію росії. Їдучи на обміни я розуміла, що поряд зі мною є медики, які знали всі лікарні на маршруті, де можуть приймати пологи. У мене це третя дитина, тому я вже все знаю і вмію. 

Напередодні самих пологів я була в командира. Спілкувалися в робочому кабінеті. Я вже виходжу, а він каже мені: «Юля, а вам же треба їхати в пологовий». Кажу: «Кирило Олексійовичу, я людина військова, тому мені треба дати правильну команду». «Юля — їдьте народжувати!». У неділю 28 травня на День Києва я народила у столиці киянку. Кажу, бачите, наказ дали — наказ виконано. 

Ми бачили чимало відео з обмінів, які ви знімали. На них наші хлопці та дівчата щойно виходять з автобусу, ви даєте їм телефон, щоб вони вперше подзвонили своїм рідним. Не знаю навіть, скільки разів всі українці плакали, переглядаючи ці відео. Які у цей час емоції переживаєте ви? 

— Емоції в присутності Героїв-оборонців треба стримувати в принципі. Хлопці не люблять, коли біля них плачуть, тому я роблю над собою зусилля. Багато хто з них просить не дзвонити матерям, бо мами можуть не витримати. Краще, кажуть, телефонуйте дружинам або сестрам. 

У дівчат завжди щирі посмішки. У полоні вони не мають змоги нормально користуватися елементарними засобами гігієни, але виходячи з автобусів, вони завжди з заплетеними косами. Співають, просять прапори. Ми разом з ними і сміємося, і плачемо. 

Коли наших повертають з полону, там і прапори, і обійми. Вони плачуть. Їх називають Героями та Героїнями. Їм кажуть, що на їхнє повернення чекала вся країна. А як зустрічають росіян? Як після Другої Світової: умовний ГУЛАГ та повторне відправлення на м'ясні штурми? 

— Пам'ятаю, як під час перших обмінів ми привозили росіян на автобусах. Передавали їх у належному, навіть доглянутому стані. Наших полонених привозили на КАМАЗах. Вивантажували, віддавали нам, а своїх забирали. Потім вони своїх саджали в ті самі КАМАЗи. То вже потім до них з'явилися питання з боку російських сімей і вони почали також на автобусах возити. 

Коли вони виходять на росії, їх просто перелічують, вони прокричать якісь лозунги і все. Такого, як у нас там немає. росія не дуже зацікавлена повертати своїх додому. 

Ворог знущається з наших військовополонених не лише фізично, але й намагається знищити їх психологічно. Яку легенду російські кати намагаються нав'язати нашим оборонцям? Що на Банковій російський прапор майорить чи у Львові лапті з матрьошками продають?

— Саме так все і відбувається. Вони розказують, що України вже не існує, що росія перемагає, що Києва немає. При зустрічі ми першим ділом надаємо їм інформацію про родини та Україну. Про те, що ми у фазі контрнаступу, що Херсон звільнено, що ми відвойовуємо та повертаємо свої землі. Це підтримує їх та бадьорить. 

У полоні на тих тиснуть всіма силами: «Не розумієте через голову — дійде через ноги». І починається невгамовна кількість присідань, відтискань. Ми повернули жінку, якій 64 роки. Вона перенесла надсильний моральний та фізичний тиск. росія в усьому обмежує. Ця країна сама не живе, а виживає, то що говорити про те, що вона ставиться до наших військових. 

Я чув, що багатьох змушують вивчити російський гімн і співати його кожного ранку.

— Це нормальна для них програма. Вони дають читати російську літературу, змушують слухати російські пісні, гімни. Дівчата розповідали, що тих з них, хто має голос, вони ставили на даху місця утримання і казали: «Співаєш так, щоб почули в кожній камері. Не почують — їм буде гірше». 

А вам часто доводиться спілкуватися з російськими військовополоненими?

— Не часто, але бачила та спілкувалася з ними. Навіть не чула від них відповідей, що вони прийшли заробляти гроші. Немає у них ніякої мотивації та людських міркувань. В їхніх домівках навіть туалетів немає. Вони кажуть, а навіщо вони нам вдома, вони ж смердіти будуть. Їх стягують з усієї росії. З таких куточків, де ведмеді пошту носять, а потім підправляють сюди, як м'ясо. 

Яку найбільш зворушливу історію з обмінів ви пам'ятаєте?

— Зворушливі моменти, коли матері зустрічаються зі своїми синами. Була історія, коли жінка чекала на повернення свого сина Дениса. Щоразу, коли автоколона зі звільненими оборонцями поверталася, вона виходила на дорогу та зустрічала їх з плакатом. 

В один з таких обмінів вона так само вийшла зустрічати колону разом з молодшим сином, бабусею, іншими родичами. Ми мали підтвердження, що її Денис повертається. Ми запропонували їй зупинити колону, щоб вона мала можливість розпитати хлопців про сина: як він, який в нього стан. Їй ми не розповідали, що повертаємо Дениса. Хотіли зробити сюрприз, щоб вона сама його побачила. 

Ми стали біля їхнього будинку. Вона, як завжди, з плакатом. Повз проїжджають автобуси і бабуся бачить схожого на онука хлопця. Вона кричить. Вони біжать за автобусом. Виходить Денис. Це була така зустріч. Такі емоції. У нас хлопці-офіцери були настільки розчулені, що стояли з повними сліз очима. 

А як часто обміни зриваються?

— Навіть у день гарних новин, як ми його називаємо, все може неодноразово змінюватися та переноситися. Іноді переноситься на кілька годин, які ми проводимо в очікуванні на кордоні. Іноді доводиться повертатися в більш безпечні місця. Може довестися чекати і день, і два. 

Зриватися обміни можуть через будь-що. Бойові дії, політичні рішення, зернові угоди. Тому завжди спілкуючись з родинами я не можу дозволити собі говорити, що готується обмін. Навіть, якщо маю інформацію щодо того чи іншого полоненого. Вони, звичайно, ведуть свій власний розшук, застосовують оперативні здібності. Потім телефонують мені й кажуть: «У нас є інформація, що має відбутися обмін». Дівчата, кажу, він може і не відбутися. Я не можу давати вам марну надію. 

Ми робимо все, щоб повернути додому всіх якомога швидше. Думаю, що всі секрети цих процесів розкриють після перемоги. Сама на цьому наполягатиму, тому що ці операції надцікаві, надважливі, потужні та складні. 

На жаль, тема військовополонених є ласим шматочком для шахраїв. Можете розказати, до яких схем вони вдаються?

— Першочергово — це маніпуляції на родинах. Будь-які шахраї як серед українців, так і росіяни розуміють, що людина в горі, мама чи дружина, здатні на багато чого, щоб допомогти рідному. У нас були випадки, коли з російської сторони виходили на такі родини. Сім’ї йшли на контакт. Намагалися пропонувати гроші за інформацію чи свободу близьких, або навіть здавати позиції. На це, у принципі, росія й націлена. 

Свідомі громадяни у таких випадках звертаються до нас, СБУ чи МВС. Ми спільно проводимо спецоперації, знаходимо способи, як можна запобігти шкоді родині, оборонцю та Україні. Був випадок, коли обмін полоненим затягнувся на чотири місяці, тому що росіяни зрозуміли, що його родина готова на все. 

Є й звичайні шахраї. Родини викладають в соцмережі інформацію про зниклих безвісти. Зазвичай там є ПІБ, дата народження, телефони, підрозділи, де людина проходила службу. Усі, хто володіє такою інформацією розкажуть про це слідчому, натомість шахраї починають надзвонювати сім'ям. Розповідають схожі на правдиві історії, просять переказувати кошти. Вони можуть бути переконливими, на те вони й шахраї. Трапляються маніпуляції з документами. Чорні нотаріуси чи рієлтори можуть робити підроблені доручення, переоформлювати нерухомість на інших людей. 

Знаю, що бувають випадки, коли наші військові потрапляють в полон вдруге. Я так розумію, таких людей складніше витягнути.

— Так. Був у нас оборонець з Нацгвардії, який двічі був у полоні. Його важко було повернути. І важкий стан таких людей після знущань, які їм довелося там винести. 

У червні сталася просто кричуща ситуація, коли 11 наших полонених без відома України опинилися в Угорщині. Мовляв, російська церква передала їх Угорській церкві. Що це взагалі таке було і чим це закінчилося?

— Найголовніше сьогодні те, що вже є ті, кого з тих чоловіків ми повернули додому. Якщо в загальному про ситуацію, то Україна зараз використовує будь-які методи для того, щоб додому повернулися всі 11. 

Скільки наших полонених не дожили до обміну?

— Це 12 оборонців, чиї тіла ми повертаємо з полону. Це жахливо та важко, особливо для родин. Причини смерті у полоні бувають різними, зокрема захворювання. Ми завжди наполягаємо на обміні всіх на всіх, але, на жаль, росії на сьогодні це не цікаво.

А чому?

— Бо їм це не цікаво. А чому вони продовжують війну? Чому обстрілюють мирні міста та зерносховища? Пояснень немає багатьом речам, які сьогодні відбуваються. 

Читайте також:

«Я думав, що патріот, а виявилося — націоналіст». Велике інтерв'ю з Олександром Теренчуком

«Для певної категорії людей війни сьогодні вже не існує»: велике інтерв'ю з Віктором Бронюком

«Вінниця постійно під ворожими ударами»: велике інтерв'ю з речником Повітряних Сил Юрієм Ігнатом

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.