Операція «Реставрація». Вінничанка шиє унікальні крісла з людських історій та досвіду

Лариса Малицька разом з друзями готують вторсировину для крісел

Вже понад рік Лариса Малицька створює унікальні речі побутового вжитку. Її мішки-крісла можна використовувати для відпочинку не лише вдома, а й на природі. А найцікавіше те, що для вироблення таких лежаків потрібна лише вторсировина.

Жінка розповідає, що ідея переробки старих речей у щось нове та оригінальне з’явилася, коли вона вирішила звільнити більше простору в себе вдома. В неї, як, мабуть, і в кожному домі було багато ніби й непотрібних, але дорогих серцю речей.

— Найперша мета – позбутися власних речей, які вже тривалий час не використовувалися, вони морально застаріли і лежали просто на балконі. Я розуміла, що свідомо викинути їх не зможу і вони просто в мене зберігалися. З цим треба було щось робити. Нарешті прийшов час, коли з’явилася ідея їх переробити в матерію, яка буде використовуватися в побуті й надалі, — почала розповідати Лариса Малицька.

За словами майстрині, для виготовлення своїх крісел вона використовує лише ті речі, які можуть бути емоційно наповненими.

— В позитивному сенсі звісно. Я навіть вилучала ті речі, які я не хотіла, з якими асоціювалися не дуже приємні моменти. Для мене це дуже важливо, бо я вірю в енергетику, — пояснює Лариса Малицька. — Клієнти, які робили замовлення крісел, також передавали мені речі, які не могли віддати комусь на благодійність чи викинути на смітник. Не тому, що вони порвані чи забруднені, а тому що вони цінні як згадки про щось особливе – це речі з медового місяця, з періоду вагітності, блузочка з велосипедом з першої поїздки на вело, кофтинка, в якій захищався диплом. Вже ці речі можуть бути малі або завеликі за розміром, але вони важливі.

Для створення крісла  Лариса спершу шиє внутрішній мішок, який наповнюється тією чи іншою сировиною — це може бути пінопласт, солома, пінополістиролові кульки, тирса тощо. А ось створення зовнішньої обгортки — ще одного мішка, перетворюється на справжнє таїнство. За словами Лариси, верхній шар можна прати, аби зберігати охайний зовнішній вигляд — саме він і складається з найзначиміших речей для клієнта.  

Шиє Лариса у техніці «печворк», основна суть такого рукоділля полягає в зшитті шматочків тканини в цілий виріб за принципом мозаїки.  

— Перший мішок я пошила для дочки, розпорола старі джинси і якраз знайшла техніку «печворк», почала нарізати кругленькі клаптики тканини. Туди потім можна вкладати будь-яку тканинку, я вміщувала дитячі сукні доньки, — згадує Лариса. — Я 15 років працювала в дизайн-студії і в мене було багато клаптиків з різних тканин. І хоч спершу я планувала зшити дочці покривало, все ж це стало не актуально і якраз тоді я й використала ці шматочки для мішка. Доньку це зацікавило і ми почали експериментувати.

Лариса спершу пошила внутрішній мішок і наповнили його, щоб зрозуміти форму та розміри.

— Це був абсолютно тестовий варіант, ми не розуміли, яке воно вийде в результаті. Ми наповнили його пінополістироловими кульками, які використовуються в будівництві, це дочка так захотіла. Вони мобільні і в разі необхідності можна це крісло розкласти. Але воно вийшло велике, десь 1.70 см в довжину, тобто на ньому навіть спати можна, — пояснює Лариса.

Жінка згадує, що для першого крісла використала доньчину пелюшку, яку та сама розмалювала в дитинстві ще у літньому таборі. Там було написано «Загін «Веселка».

— Я не могла її викинути, бо це ж моя дитина намалювала. А для себе я зробила мішок-лежак з сіном, мені закортіло чогось екологічного, самобутнього та абсолютно українського. Коли виклала цю ідею в мережі, подруга згадала, як в дитинстві на дачі в них був ремонт і в хаті не було ніяких меблів, тому батьки напихали в мішки сіно і так вони й спали. Вона це згадувала, як про прекрасний час. Ну і разом з тим це ароматерапія, туди ж можна покласти шавлію, лаванду чи мелісу, а сіно й саме по собі пахне, — ділиться Лариса Малицька.

Крісло вийшло не колюче, зізнається майстриня. Внутрішній мішок вона пошила з байкової пелюшки, яка по щільності дуже підійшла до такого наповнювача. Однак треба було «погратися», щоб створити необхідну форму, зізнається Лариса.

— В батька на дачі було сіно, яке я й використала, як сировину. Кульки, якими наповнила крісло доньці — гнучкі і підлаштовуються під людину, а сіно – воно статичне, жорсткіше і важке. І з ним потрібно формувати місце для посадки, бо спершу коли я наповнила своє, то сіла і відчуття таке було, наче з’їжджаєш вниз. Тому довелося розібрати все наново, я була якраз в масці, бо багато пилу, все летить в обличчя, а потім зробила наповнення під ноги і виямку для самого сидіння і під спину. З сіном, звісно, треба награтися, але для мене момент екологічності дуже цінний, — стверджує Лариса Малицька.

Перші клієнти

Перший досвід в реюз-текстилі був у кав’ярні Пікнік як раз під час карантину в березні 2020 року. Особливістю закладу є повторне використання різних речей і сюди Лариса пошила чохол на диван та ще різні дрібнички.

— В них диван нестандартний, зроблений з піддонів і зверху паралон для сидіння. Це не легко, лише здається так на перший погляд: «а що там, прямокутнички зшиті». Але вони всі різної довжини, різної ширини, різних відтінків, різного кольору. Все це спершу ж потрібно було нарізати, попрасувати. Я викладала всі клаптики перед собою і як мозаїку складала. Спершу мені не сподобалося, негарно воно виглядало, а має ж бути якийсь смак, якийсь стиль! Давай його переробляти, а потім вже поступово зшивала. Всілякі інші текстильні штуки я для них теж робила, підстилки під тарілочки та на кружечки, фартушки для баристи з різними кишеньками. Оце були мої перші клієнти, — згадує Лариса Малицька.

Через певний час Лариса дізналася, що у Львові почали збирати непотрібний пінопласт і подрібнювати на спеціальній машині. Згодом познайомилася і з засновницею станції сортування вторинного сміття Марією Ошовською, яка теж підтримала збір пінопласту для виробництва текстильної продукції.

— Там якийсь соціальний проєкт, львів’яни планували купувати нову тканину і теж шити такі мішки за класичною конструкцією, але там був лише вторинний пінопласт. А я виконую все повністю з речей, які вже раніше використовувалися, — додає вона. — А потім  я познайомилася з Марією Ошовською, яка відкрила станцію «Екошатл» і ми розговорилися, виявилося, що в них дуже багато бажаючих людей, які хотіли б здавати пінопласт, вони свідомо його не викидають, зберігають у підвалах, а в Шатлі його не приймають. А коли виявилося, що його можна використовувати таким чином, так одразу і почався збір, з’явилося купа сторіз про те, що люди несуть його для мене, — всміхається Лариса і розповідає, що вже почала шити крісло з таким наповненням для дівчини, яка теж дуже вболіває за довкілля. В процесі обговорення бажаного результату вони разом й вигадали ще кілька альтернативних «начинок» для мішків.  

— Вона була не проти вторинної переробки, але дуже хотіла, щоб мішок був легким та мобільним і щоб мав форму як лежака, так і крісла. Ми ще думали про тирсу або гранульовані наповнювачі для тварин, яку можна було б засунути всередину, але це ж велика кількість самої сировини і вона дороговартісна. Тому зупинилися на подрібненому пінопласті, — пояснює Лариса.  

Картина, «написана» швейною машинкою

На виготовлення одного крісла може піти близько тижня. Лариса розповідає, що створення мішка для неї таа ж творча медитація, як написання картини, тільки робить вона це за допомогою тканини та швейної машинки. Виконує свою роботу вона завжди в хорошому гуморі, інколи навіть ловить натхнення за хвіст.  

— По-перше, має бути концепт, якась ідея. Я маю знати, якою технікою все буду виконувати, побачити кольористику. В середньому, на виготовлення крісла йде близько тижня. Це треба взяти якусь річ, розпороти її, щоб мати певну площину. Всі шви, блискавки, лейби, бірочки, фурнітуру я акуратно знімаю. Те, що не шкода, я зрізаю, бо сидіти пороти намітку і прострочку — це дуже довго, але якщо тканини критично мало по кількості, то треба розпорювати, — пояснює тонкощі своєї роботи Лариса Малицька.

Таким чином майстриня зберігає всю автентичність перероблених виробів, а також намагається мінімізувати вкладення у виріб, аби клієнти не були вимушені додатково купувати застібки чи інший декор.

—З «мого» там лише нитки, а так все — максимальний «реюз», — наголошує Лариса. — Я розумію, що з новими тканинами мені не цікаво працювати. Нова тканина може бути, якщо хтось її колись купив і так і не використав, передав комусь — тоді з неї справді треба щось зробити.  

Сарафанне радіо

Своїх клієнтів Лариса знайшла завдяки сарафанному радіо. Каже, що спершу навіть не здогадувалася, що хтось зацікавиться такою концепцією. Спершу вона просто робила речі для себе та свого комфорту.   

—Взагалі, я думаю, що це суцільне сарафанне радіо. Ти ж не вийдеш на вулицю і не будеш розказувати перехожим, що ось робиш такі крісла. Я просто вирішила мінімізувати свій простір вдома і готовий результат спочатку показала друзям та знайомим. Всі позитивно відгукнулися, казали: «Вау, класно!» . А якось одна з подруг замовила в мене крісло для нашої спільної подружки. Та погодилася на цей подарунок, я думала, що вона сама складе речі на переробку, а вона мені телефонує і каже, що не знає, які матеріали для цього потрібні, — згадує Лариса.

Підказка Всесвіту

Саме в цьому ключі майстриня зауважила, що для виготовлення крісел не обов’язкове використання джинсів. В подруги, наприклад, їх і не було, однак натомість були сукні.

—…І от вона викладає першу сукню, а там був фотопринт міста, а вона якраз архітекторка та урбаністка, захищала в цій сукенці дипломну роботу. Це я сприйняла як підказку від Всесвіту, як ключ до самої концепції крісла. Потім вона виклала ще дві сукні помаранчевого та сірого кольорів — це її улюблені. А я з чотирьох клинів накреативила вже мішок-крісло.

Лариса зазначає, що з усіма клієнтами обговорює, що саме вони хочуть побачити в результаті. Каже, що хтось готовий до креативу та абстракції, а хтось схильний до стриманості, хтось хоче чітких форм, а хтось хоче крісло виключно з джинсової тканини.

— Є в мене одна клієнтка, яка дуже захотіла, щоб клаптики тканини були джинсові і у формі бджолиних сот, оцих шестигранних фігур. До того ж вона збирає джинси різних відтінків і хоче, щоб була градація — плавний перехід кольорів від темнішого до світлішого, — зазначає майстриня.  

Як творча людина Лариса покладається не лише на власний досвід та вміння, а й на інтуїцію. Саме вона їй підказала свого часу, що настала пора кардинальних змін.

— Зараз я розумію, що для мене дуже важливо знати клієнта, розуміти, чим він дихає, чим цікавиться, що любить. Поступово вчуся різним технікам, прописую інсайти в блокнотику, надивлююся різні ідеї і це приносить свої плоди, — зізнається вона. — На своїй класичній роботі я розуміла, що мені не цікаво взяти новий шматок тканини і з нього щось робити. Набагато цікавіше щось зліпити з клаптиків. Зараз так відбувається, що я просто кладу тканину, а вона сама підказує мені форму. Воно саме приходить до мене, без зусиль.

Жінка не працює в поганому настрої, якщо щось не так, то прогулюється набережною, займається хатніми справами — відволікається, одним словом. Пояснює, що дуже вірить в енергетику людини і в свою роботу закладає лише позитив. Для Лариси важливо робити те, що вона любить, а відтак вона і любить те, що робить.

— Після того, як я пішла з роботи в дизайнерській студії, мене запросили закрійницею «на масовку». Я півроку там пропрацювала, щодня я пішки ходила на роботу і думала, чи це те, чим я хочу займатися до кінця життя. Я зрозуміла, що це не моя мрія, це монотонна робота, я розмножувала сміття і відходи, — пояснює вона. — Ми шили велюрові піжами, міжлекальні відходи з синтетики, яка не перегниває, ми викидали на смітник. Я вирізала довгі стрічки і відправляла в Стіну, щоб там майстрині якось адаптовували під своє виробництво килимків шматки цієї тканини.

Поступово Лариса почала займатися власною справою, яка поки що не приносить великих прибутків, але дає натхнення і сили.

— Це ніби ти все життя їхала своїм вагоном одними рейками, а тут треба все кардинально змінити, радикально вагон треба перенести на інші рейки і їхати в іншому напрямку. Це не легко і часом критично, але це треба пережити, — зізнається Лариса. — Інколи батьки мене підтримують матеріально, я розумію, що частково я залежна, але дуже вдячна за допомогу і хочу продовжувати цим займатися. Переробка і комбінація старих речей мені набагато цікавіша за пошиття нових речей.

  Фото надала Лариса Малицька

Читайте також:

«Скоро про нас заговорить Європа». Секрети успіху від граючої тренерки з флаг-футболу Катерини Тетерук

Бізнес незрячих жінок: про проект «КлубОК», ведення бізнесу і дискримінацію

 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.