Червоноармійці заходили у Вінницю з піснею під духовий оркестр? Спогади очевидця

Червоноармійці обстежували у місті кожен будинок. 20 березня 1944-го військові у центрі Вінниці

Валентин Телічко народився і виріс у Вінниці. У 1944-му, коли його рідне місто визволяли від окупантів, йому було трохи більше 13-ти років. По закінченні школи обрав професію військового. Службу закінчив у званні підполковника. Повернувся у рідне місто.

Про події, що їх пам’ятає з дитинства, розповів у невеликій книзі. У ній, зокрема, йдеться про те, що бачив під час вигнання окупантів з міста.

Книга надрукована у 2006 році, написана російською мовою. «Платон мне друг, но истина дороже» (о днях освобождения Винницы от немецко-фашистских захватчиков и многом другом) — така назва цієї розповіді.

Про видання журналіст 20minut.ua дізнався від колеги — Володимира Лосенка  (у свій час він працював у молодіжній газеті, на обласному радіо – Авт). З Телічком вони трудилися в одному колективі.

Попросив у Лосенка дати почитати. Минуле завжди сприймається з цікавістю, особливо, коли воно відтворене очевидцем подій.

Пропонуємо читачам декілька фрагментів з написаного. Після прочитаного стане зрозумілою назва книги. Переказуємо текст у скорочено вигляді і перекладі на українську.

Перша зустріч з визволителями

15 березня. Купи металу уперемішку з іншим будівельними матеріалами — це все, що залишилося від прекрасної 2-поверхової споруди залізничного вокзалу. На при перонних коліях — жодного вагона. Зате на відрізку між м’ясокомбінатом і суперфосфатним заводом (нині тут новенький магазин Епіцентр, а на місце Хімпрому навчальний заклад – Авт.) більше сорока порожніх товарняків, а також два ешелони, один з яких зі снарядами, другий з військовою амуніцією.

Ми з хлопцями відкривали ті, що з амуніцією, пробиралися всередину, не задумуючись, що можуть бути заміновані. Коли були в одному з вагонів, почули стрілянину і одразу вистрибнули на зовні. Здалеку побачили червоноармійців, вони бігли в наш бік, стріляючи по вагонах.

—Не стріляйте по вагонах, там боєприпаси! — ми стали кричати один з-перед одного.

—Хлопці, де німці? — запитали червоноармійці, їх було п’ятеро, схоже розвідники.

—На Замості німців нема, вони в центральній частині, тут можете йти спокійно.

Сталося це 15 березня 1944-го о 17-й годині. Так ми уперше побачили нашх визволителів і побігли розповідати про це вдома дорослим.

Чергою з автомата розстріляв полонених

17 березня. За річкою, на правому березі,  чути стрільбу з стрілецької зброї і кулеметів. У нічну пору небо безперервно освітлюють з ракет.

Навпроти нашого будинку стоїть цілий ряд пакгаузів, тимчасових будиночків. Вони були на тому місці, де нині ринок Привокзальний. Більшість пакгаузів німці спалили. Деякі уціліли. Ми з хлопцями вирішили перевірити, що там у них. Поки крутилися довкола, побачили сержанта, який вів групу німецьких полонених. Нарахували шістьох німців.

—Хлопці, де тут збірний пункт для військовополонених?

 —Не знаємо

—А де наші?

—Не знаємо.

—А німці?

—За річкою, у центральній частині міста.

Сержант похитується, очі злипаються. Каже, другу добу не спав. Він зняв з плеча автомат, відійшов на декілька кроків назад і короткою чергою розстріляв німецьких солдатів.

По вулиці Кірова колони йшли весь день

18 березня. Вранціі жителів вулиць Кірова, Привокзальна, а також будинків з сусідніх вулиць, розбудили звуки духового оркестру. Всі стали вибігати з будинків. І що ми побачили? Зі сторони суперфосфатного заводу у місто входили колони Червоної Армії. Йшли з розгорнутими бойовими прапорами, раз-по-раз звучала команда: «Пісню починай!».

Цій колоні не було кінця-краю. Полки йшли весь день. Йшли артилеристи, яких називали «цариця полів», йшла матушка-піхота.

В армії без команди нічого не робиться. Тепер, коли аналізую ситуацію, думаю, що хтось дав солдатам команду саме так заходити у місто. Це означає, що вони знали, що тут на них не чекає спротив ворога. Я особисто не пригадую, щоб у місті були жорстокі бої.

Всі ми надзвичайно раділи визволителям. Хтось знаходив квіти, мабуть, то були вазони, і дарував солдатам, давали води напитися…  

Щоб ненависть клекотіла у грудях!

19 березня. Перед обідом на Привокзальній площі зупинився на привал стрілецький полк. Багато вінничан потягнулися поближче до військових, подивитися, як обідають солдати. Там же розгорнули польову кухню. Після обіду перед військовими виступив офіцер-політрук. Він говорив так палко і переконливо, що після деяких слів бійці переривали його вигуками: «Смерть за смерть!»

Ми з хлопцями також уважно слухали його промову. Коли офіцер почав розповідати про звірства гітлерівців, які вони вчинили у центральній частині міста, то жінки не стримували сліз. У нас, хлопчаків, від тих слів кров закипала у грудях. Політрук говорив, що німецькі солдати багнетами проколюють тіла немовлят, це пізніше я дізнався, що у німецькій стрілецькій зброї не було багнетів. Ще він казав, що вагітних жінок кидають у криниці.

Почувши про це, вирішили йти у центр діставати з криниць жінок. По дорозі побачили спалений Будинок Червоної Армії (Будинок офіцерів), заглянули всередину. Потім пішли до Бугу. Але далі будівельного технікуму нас не пропустили. Там стояли червоноармійці.

Наступного дня ми повторили спробу. Тоді вже можна було добратися. Бо німці спішно залишали місто. Як говорили дорослі, їм загрожувало оточення. Частини Червоної Армії мали перекрити Проскурівське шосе. Тому німецький гарнізон поспішив вибратися з Вінниці.

Міст був підірваний. Але по ньому можна було перебратися, що і робили вінничани. Зруйнували обидві його половини — і та, що до острова, і після острова. Понтонного мосту, про який багато пишуть, я в той день не бачив.

Приблизно о 14-й годині ми були на вулиці Леніна (нині Соборна) біля Головпоштамту. Найперше стали шукати криниці. Обійшли вулиці Чкалова, Червонохрестівську, ні з однієї, ні з другої сторони не знайшли жодного колодязя.

Ходили по місту від одного пожарища до іншого. Згорів красень готель «Савой», бібліотека імені Тімірязєва з книгами, яких ми ще не читали. Червоноармійці обстежували кожен будинок, перевіряли, чи не заховалися в якомусь з них німецькі солдати. Два рази бачили, як вели полонених. З настанням сутінок повернулися на свій берег, пішли додому.

На Привокзальній, 12

Автор книги Валентин Телічко розповідає про свою вулицю Привокзальну. Пише, що проживали у будинку №12. Вулиця була коротка - від Коцюбинського до Короленка. Будинкина Привокзальній старої дореволюційної забудови. Будинок №2 стояв на куті і мав три поверхи. Третій поверх добудували з дерева. На першому розташовувався продуктовий, овочевий магазин і забігайлівка. Інші це одноповерхові будівлі, що вросли в землю майже по вікна, що виходили на Привокзальну.

Посередині вулиці стояла колонка, з якої набирали воду, це був єдиний атрибут цивілізації.

Тут постійно чувся сморід. Неприємні запахи йшли від туалетів і стоків, господарі виливали відходи прямо на вулицю. Тому вона не висихала навіть у жарку погоду…

...Запитав у колеги Володимира Лосенка, чи живий нині автор цих розповідей Валентин Телічко?

—Не можу сказати, — відповів він. — Контактів нема. На вулиці його не зустрічаю, як це бувало раніше, хоча наші будинки в одному районі на Вишеньці.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у  Google