У Сирії війна, у Вінниці – сльози і молитви

Сирійський студент Ахмед. "Війна зламала мої плани і долю - я мріяв працювати у своєму рідному місті Алеппо лікарем, допомогти здобути освіту сестрам, створити сім'ю..."

Сирійський студент Ахмед: «Війна зламали всі мої плани і долю – п’ять років не бачив рідних і коханої дівчини».

Про бомбардування рідного міста Алеппо російськими літаками, про те, що кожен день молиться за батьків і двох сестер, яких не бачив уже п’ять років, і не знає, коли повернеться додому, куди взагалі має податися наступного року після закінчення медуніверситету, про загублений слід коханої дівчини – про все це та любов до Вінниці й України  журналісту RIA розповів студент Вінницького медуніверситету із Сирії на ім’я Ахмед.

Бояться говорити

Відгомін війни у далекій Сирії найгостріше озивається у Вінниці у серцях сирійців, які навчаються і працюють у нашому місті. Їх небагато. У нинішньому навчальному році студентом медичного університету не став жоден сирієць. Загалом їх тут трохи більше двадцяти. Серед студентів технічного університету взагалі нема представників цієї ісламської країни. Небагато їх і серед працюючих. Ті, з ким мав намір поспілкуватися  журналіст RIA, відмовилися від зустрічі. Кажуть, не хочуть говорити про нинішні події в Сирії, бо не є їхніми очевидцями. Насправді бояться.

Як пояснив студент медичного  університету на ім’я Ахмед, який  спершу теж неохоче пристав на пропозицію зустрітися, сирійці  відмовляються, щоб після статті не мати проблем з посольством. Політика затуляє рот. Так висловився Ахмед. Я запитав про інше: «Яку інформацію має від батьків з Сирії?» В очах у хлопця зблиснули сльози.

«Там мої батьки і дві сестри»

З Ахмедом спілкуємося російською. Хоча в університеті він навчається англійською. Каже, російську вивчив на підготовчому факультеті у Вінниці. Трохи опанував українську. Може спілкуватися на побутовому рівні. Знає румунську, арабську, а вдома з батьками розмовляють на курдській. Їхня родина належить до курдської етнічної меншини.

Його рідне місто Алеппо у самому центрі військового пекла. Найстрашніші хвилини пережив, коли побачив в Інтернеті, як російські літаки бомблять будинки. Каже, добре видно, що бомби падають на житлові будинки, а не на військові об’єкти. Пропонує переглянути відео.

В Алеппо залишилися його батько й мати, дві сестри, одній 18, другій 20 років. Є ще брат. Йому 22 роки. Він молодший  від Ахмеда на три  роки. Переїхав в Ірак, бо знайшов там роботу. Брат підтримує Ахмеда фінансово. Трохи допомагає грішми дядько, який працює хірургом у Лондоні. Саме завдяки дядькові Ахмет потрапив до Вінниці.

- Коли я закінчував школу у 2009 році, у нас ще не було війни, - розповідає сирієць. – Дядько порадив вчитися на лікаря за кордоном. Сам він навчався у Швеції. Отримати диплом в Англії чи Швеції нашій сім’ї не під силу. Я поїхав вчитися у Молдову. У Кишиневі студентом медичного був мій знайомий. Я подався слідом за ним.

У столиці Молдови Ахмед провчився рік на підготовчому факультеті. Вивчав румунську мову. На подальший вибір хлопця знову вплинув дядько з Лондона. Він переконав племінника, що в Україні здобуде кращу освіту. Допоміг відправити документи у Вінницю в медуніверситет. Тоді тут навчався дядьків друг. Зараз він працює у Німеччині. Зустрів Ахмеда в Борисполі в аеропорту, привіз до Вінниці, підтримував доти, доки не переїхав до Німеччини.

- У мене було стільки планів, - каже Ахмед. – Найбільше хотілося після отримання диплому повернутися додому і працювати за спеціальністю. Хотів допомогти вивчитися сестрам. Усі задуми перекреслила війна. Війна зламала не тільки мої плани, а й долю.  У Сирії залишилася кохана дівчина. І не знаю, чи коли-небудь ще її побачу.  Я зараз думаю не про те, хто винен у війні, і хто проти кого воює. Щодня молюся за батьків, брата і сестру, за свою кохану, щоб вони залишилися живими.

П’ять років не був удома

Ахмед дуже мало має інформації про рідних. Каже, останній раз спілкувався по скайпу з ними ще п’ять років тому. Тепер там проблеми не тільки з Інтернетом. У місті нема електрики. Світло з’являється вряди-годи. Спілкуватися вдається тільки з допомогою смс-повідомлень. Він пише часто. На свій телефон отримує одну за місяць, або й за два.

- Останній раз було повідомлення два тижні тому, - каже хлопець. - Батьки не хочуть мене хвилювати, я ж дорослий, усе розумію. Написали, щоб за них не хвилювався, вони тримаються, щоб добре вчився. Про військові дії нічого не повідомляють. Але я про все знаю – з інтернету, телевізійних новин. Бачив кадри, як російські літаки бомбили моє місто. Росія не допомогла. Вона тільки загострила конфлікт. Але це вже політика. А про політику ми домовлялися не говорити.

Сирієць Ахмед весь час згадував про рідний дім, батьків, однокласників. Каже, п’ять років не був у рідному місті. Війна почалася після того, як він приїхав в Україну. Коли зібрався на канікули, батьки не радили приїжджати. Він зрозумів, що у такий період у нього можуть виникнути проблеми і він не повернеться на навчання. За п’ять років він жодного разу не був удома. У наступному році закінчує навчання. Що має робити далі, куди їхати, над цим постійно ламає голову.

- Якщо братових заробітків вистачить, щоб оплатити ординатуру, то ще залишуся, а якщо ні, не знаю поки що, яке рішення прийму, - ділиться думками майбутній медик. – Батьки допомогти не можуть. За час війни у Сирії гроші знецінилися у десять разів. Із задоволенням залишився б у Вінниці, чи в іншому місті України. Але знаю, що влаштуватися на роботу лікарем у вас  непросто.

Донбас – це Україна

Вінницькій сирійці, стверджує співрозмовник, дружні, тримаються компанії, підтримують одне одного. Якщо потрібно, не тільки словом, а й фінансово.

- Ми тут спілкуємося, традицій дотримуємося, - розповідає студент-сирієць. - Відзначаємо наші національні свята. Є серед нас лікарі, які залишилися тут працювати. Вони підтримують нас, молодших. Багато маю знайомих серед українців. І не тільки у Вінниці. Їжджу до друзів в Київ, Одесу. Українці хороші люди. Серед них багато християн. А християни наші брати. Вони так само, як сирійці, дуже працьовиті і наполегливі. Якщо президент ображав народ, люди вийшли на Майдан і скинули його з посади. У нас теж люди починали з мирних протестів. Вони тривали довго. Потім «Арабську весну» почали розганяти з допомогою зброї. А далі почалася війна. Коли вона закінчиться, ніхто не знає. Але всі сходяться на тому, що буде це нескоро.   

Ахмед пояснив, що всі сирійці підтримують цілісність України. Каже, ні в кого навіть сумнів не закрадається, що Донбас може бути іншим, а не українським. Це українська земля, ніхто не скаже, що це Росія. Донбас – це Донбас, це Україна. «Ми так усі говоримо, - наголошує сирієць. - Ми всі підтримуємо Україну, робимо це ще й з солідарності – бо у вас війна і у нас війна».

Що відбувається у Сирії

Як українці виступили проти режиму Януковича, так сирійці протестують проти свого диктатора Башара Асада, якого підтримує Росія, але за усунення якого виступає Європа та Америка. Тільки нам удалося  перемогти під час Революції гідності. У Сирії  акції протесту під назвою «Арабська весна», що розпочалися  у березні 2011 року, переросли у громадянську війну

Проти мирних демонстрантів сирійський уряд направив танки та снайперів. В особливо неспокійних регіонах країни було перекрито воду та електроенергію, і сили безпеки вдалися до конфіскації борошна та продуктів. Тоді опозиційні до влади військові створили загони під назвою Вільна сирійська армія, вони вступили у протистояння з регулярними урядовими військами. Окремо виступає екстремістське угрупування Ісламська держава (ІД). Проти цієї терористичної організації спрямовані зусилля багатьох країн Європи й Америки. Росіяни стверджують, що направили свої літаки і зброю на боротьбу саме проти угрупування Ісламська держава. Насправді під цим приводом знищують опозиційні сили, які виступили проти повалення режиму Асада. Бомби падають на голови мирним сирійцям.

За даними ООН, у Сирії загинули понад 200 тисяч людей, майже 15 млн стали біженцями. Війна у Сирії створила проблему з біженцями у Європі, куди намагаються втекти від війни сирійці.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.