«Я живу своєю роботою». Інтерв'ю з вінничанкою, яка розробляє авіаційні програми в Канаді

Колишня студентка Вінницького національного технічного університету Ірина Борщова живе й працює в столиці Канади — Оттаві. Спочатку вона навчалась на кафедрі «Автоматики та інформаційно-вимірювальної техніки», а згодом вступила до Memorial University, що в Ньюфаундленді.

— Мої бакалаврська й магістерська роботи були на тему «Системи уникнення зіткнення для безпілотних літаків», — розповідає Ірина Борщова. — То ж я почала працювати у цій сфері ще з університету. Тоді ж мій науковий керівник Роман Квєтний через посередників дізнався, що один професор з Канади шукає студентів, які б займалися подібними дослідженнями, і порадив мені податись на цю програму.

Дівчина вирішила ризикнути: зібрала всі необхідні документи, пройшла співбесіду, склала додатковий екзамен з англійської і вже через півтора року полетіла за океан підкорювати Канаду.

— Ще в Україні я вступила до аспірантури й почала готувати кандидатську, та коли мене прийняли на програму в Канаду, навчання тут довелось покинути, — пригадує вона.

З рештою Ірина Борщова захистила докторську й стала доктором філософії в галузі електротехніки (Ph.D. in Electrical Engineering).

Робота в науковому авіаційному центрі

— National Research Council Canada — це така організація, яка займається розробкою різних технологій для багатьох галузей, — пояснює Ірина. — Одне відділення знаходиться в Оттаві й присвячене авіації. 

Саме там працює науковиця й додає, що на території їхнього відділу є багато літальних апаратів: літаків і гелікоптерів.

— Ми проводимо всілякі дослідження за допомогою цих літаків і допомагаємо малому бізнесу розвивати їхні технології, пов’язані з авіацією, — продовжує розповідати наша співрозмовниця. — Також ми займаємось новими науковими дослідженнями, які автоматизують авіаційні технології — це коли пілотовані апарати стають безпілотниками. Завдяки цьому можна скоротити кількість людей на борту літака.

Головна місія науковців — це автономія і автоматика літаків.

— Також я займаюсь і меншими проєктами, — каже Ірина. — Вони пов’язані з моделюванням і симуляцією літальних об’єктів та системами уникнення зіткнень.

Вінничанка зізнається, що детальніше розповісти про свою роботу не може, оскільки це негативно позначиться на безпеці клієнтів організації.

«Це робить мене щасливою»

Ірина Борщова не приховує, що обожнює свою роботу й насолоджується нею щодня. Каже, що навіть залишати стіни офісу їй іноді не хочеться.

— Я живу своє роботою і кожен день сюди приходжу з величезним задоволенням, — ділиться вона. — Пам’ятаю, як вперше приїхала в Оттаву й побачила наш великий бункер зі всіма літаками. Тоді я ще працювала на іншій роботі й жила в іншому місті, але одразу зрозуміла, що хочу працювати саме тут. 

Тепер Ірина щодня бачить омріяні літаки з вікна свого офісу й радіє, що втілила мрію в життя.

— Якщо чесно, я захоплююсь цим всім ще з дитинства. Мама завжди купувала мені українську версію лего — конструктор, і я весь час його складала, переробляла, — сміючись, розповідає науковиця. — Крім того, якось вона привезла мені з Білорусі велику ляльку, яку я постійно роздягала, розбирала на частини й потім складала назад. Дорослі сміялися, говорили, що я стану лікарем, можливо, хірургом, оскільки люблю розбирати іграшку, але ні! Справа була в іншому — всередині ляльки був спеціальний механізм, який генерував звук, і мені було дуже цікаво досліджувати той інженерний пристрій.

Потім дівчина зрозуміла, що їй подобається будувати.

— Це те, що робить мене щасливою, — додає вона. — Тому я вступила до технічного вишу… Мій науковий керівник запропонував працювати в області авіації й це мене відразу зацікавило. До того ж застосування автоматики до авіації було незвичною справою в національному технічному університеті. А все, що незвичайне й оригінальне  — мене приваблює.

Жінки в науці

Попри стрімкий розвиток суспільства й довготривалу боротьбу за рівні права, деякі професії досі вважають суто чоловічими або суто жіночими. А люди, що йдуть проти системи, можуть зустрічатися з нерозумінням або відвертим неприйняттям.  

— Взагалі, я єдина жінка своєї професії у нашому авіаційному центрі. Я research officer, тобто наукова співробітниця, у Airspace Department, інші ж жінки в нас є серед адміністраторів, помічників, ейчарів і так далі, — говорить Ірина Борщова. — Та попри це я ніколи не помічала утисків жінок у Канаді.

Там, за її словами, є багато спеціальних програм, покликаних залучати більше жінок у технічні галузі.

— Це не означає, що обов’язково має бути половина жінок на конкретній роботі,—  додає вона. —  Головне завдання цих програм — популяризувати науку й збільшити інтерес серед дівчат і жінок до технічних професій. І, на мою думку, це правильний підхід.

Науковиця вважає, що кожна людина має займатися тим, що справді подобається.

— Досить часто виходить так, що ми обираємо професію з неправильних причин. І коли нам не подобається те, на що вчилися, доводиться шукати роботу в інших сферах, — розмірковує наша співрозмовниця. — Тоді диплом перетворюється просто на «корочку заради корочки». І я таке не підтримую. Тому, мені здається, ми повинні збільшувати кількість жінок у технічних галузях, але це має бути не штучне збільшення, а саме свідомий вибір самих жінок.

Одним із прикладів такої програми може бути «Women in STEM» (жінки в науці, технологіях, інженерії, математиці — авт.).

— Ще років п’ять-шість тому, в Memorial University of Newfoundland я теж була частиною «Women in STEM»: у нас були менторки — жінки, які в нашій провінції займали певні посади в технічних сферах — вони приходили й читали нам корисні лекції, — пояснює Ірина. — Потім мене теж кілька разів запрошували в різні університети Канади як представницю від уряду, щоб вже я прочитала лекцію. Так дійсно може збільшитися інтерес до технічних спеціальностей у жінок.

«Канадці дуже толерантні»

За майже 10 років, що вінничанка провела в Канаді, вона цілком звикла до нової країни й не мала проблем з адаптацією.

— До життя в Канаді мені фактично не довелось спеціально підлаштовуватися, бо канадці дуже толерантні люди, — говорить Ірина Борщова. — Вони справді чужоземців приймають за своїх. Якщо ти нормально себе поводиш, то на тебе, як на білу ворону ніхто дивитися не буде.

Взагалі в Канаді багато іноземців і місцеві жителі до цього звикли.

— Канада — це географічно величезна країна, в якої не так багато населення (у співвідношенні з географічними й природними ресурсами). Тому канадці навіть раді людям з інших країн, — переконана вона. — Та маю сказати, що за ці 10 років менталітет змінився вже в мене самої. Деякі речі, що були нормальними для мене в Україні, зараз, можливо, вже не є такими. Та все ж глобальних змін за собою я не відчула.

Українська діаспора

Як відомо, українська діаспора в Канаді є однією з найбільших. Проте, як зізнається Ірина Борощук, їй поки не вдалось налагодити з ними контакти.

— Сім років я прожила в Ньюфаундленді, а там української діаспори, як такої, немає. Фактично на пальцях однієї руки можна порахувати українців, що там живуть, — жартує вона. —  А в Оттаву, де справді мешкає чимало наших земляків і де навіть розташовується українське посольство, я переїхала лише у 2019 році. І тільки я трохи призвичаїлась і познайомилась з містом, як розпочався ковід. Тобто, приїхала у вересні, а в березні вже оголосили локдаун.

Зараз, за словами Ірини, теж важко налагодити зв’язок з діаспорою, оскільки всі закриті дома.

— Та коли пройде вакцинація і трохи нормалізується ситуація, я хочу почати більше спілкуватися з іншими українцями, — ділиться науковиця планами.

Кілька слів про українську авіацію

Українська авіація завжди була на високому рівні й знаною далеко за межами нашої держави.

— У Канаді знають про наші авіаційні технології, про найбільший літак «Мрію», про Ігоря Сікорського, — з гордістю перераховує Ірина Борщова. — У Північній Америці є навіть завод Сікорського (Sikorsky Aircraft) — ми з ними також співпрацюємо. Тому Україна по авіаційних технологіях завжди була однією з кращих і передових у світі.

Науковиця додає, що не може судити про теперішній стан української авіації, бо не працювала в цій сфері.

— Звичайно, було б краще працювати на свою батьківщину, але наше життя складається по-різному. Я приїхала в Канаду, коли мені було лише 23 роки. Та мені вдалось тут себе знайти, — каже науковиця. — Моя ціль — робити щось цікаве й корисне, бути щасливою, працювати в технічній області й щось винаходити. А де саме мені вдалось себе реалізувати, в Україні чи чужій державі, — це вже інше.

Фото з facebook-сторінки Ірини Борщової

 

Читайте також:

Чорнила, фен і творча інтуїція: як художниця з Хмільника створює унікальні картини?

Гастроспадщина: як вінничани наповнюють сайт, що має познайомити світ з українською кухнею

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.