Козятинчанці, що вижила в концтаборі «Аушвіц Освенцім», 100 років. Розмова з довгожителькою

• Довгожительці з Вінниччини Олександрі Грушко, яка вижила у концтаборі «Аушвіц Освенцім», виповнилось100 років.
• Журналісти дружньої нам редакції «RІА-Козятин» поговорили з ювіляркою. Що вона розповіла? 

Жителька Козятина Олександра Грушко відзначила свій ювілей — 100 років. Олександра Олексіївна народилася в багатодітній сім’ї в селі Махаринці та пережила багато складних та жахливих випробувань, труднощів, та попри це завжди вірила у добро, любила людей та Бога. Про це повідомляє Козятинська міська рада.

Бабуся Шура увесь свій вік прожила заради людей: важко працювала, допомагала всім, хто того потребував. Вона, перебуваючи у концтаборі, врятувала сотні людей, ризикуючи власним життям. А ще Олександра Грушко — дуже добра, щира та привітна людина.

Найвідомішу козятинчанку привітали й представники міської ради, вручили подарунки, запашний хліб та почесну грамоту за мужність, жагу до життя та приклад для сучасної молоді. Пані Олександра співала пісні, ділилася секретами довголіття, жартувала та розповідала історії свого довгого життя.

Олександру Грушко знають далеко за межами України, не раз до неї приїжджали журналісти і з Польщі, і з Франції, і з Великобританії. Про війну, концтабір та довголіття ювілярка розповіла журналістам RІА-Козятин. Далі цитуємо їх публікацію.

«Здоров’я у мене як в сто років»

Олександра Грушко за своє життя війну бачила двічі: в неповних 18, коли Німеччина напала на Радянський Союз, і зараз, коли росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Від того, що довелося пережити нашій землячці під час Другої світової, волосся стає дибки — вона була в'язнем «Освенцима», концтабору, де нацисти утримували полонених.

— Зараз там, у Польщі, великий музей. Туди приїжджають люди з усього світу, вони подивились — страшно, а для мене це не музей, це реальність, — каже пані Олександра. — Це та велика могила, в котру вмістилося більше чотирьох мільйонів людей різного віку, різного віросповідання, і діти, привезені туди, котрі вмирали з голоду і холоду. І ті дітки, котрі народжувалися. Як потрапляла вагітна жінка, дитя брали за ручку чи за ніжку, тепленьке ще, тільки з матері, і викидали на бруківку, а пацюки, такі здорові, як собаки, тут же їх з'їдали.

— Як ви туди потрапили? — запитуємо пані Олександру.

— З Дніпропетровська, — відповідає жінка. — Це довга історія. Я поїхала у Вітебськ, а там застала війна. Брат пішов на фронт, я виїхала в Дніпропетровськ, де була моя сестра, але вона вже евакуювалася, а я залишилася в чужому місті одна. Пішла у військкомат. Сказали, немає 18 років, і зі мною говорити ніхто не захотів. «Йдіть у райком комсомолу». А в райкомі сказали — на окопи. А я нікого не знаю. В одному платтячку і вузлик із собою, що ж я брала, як їхала у відпустку? Але знайшлися хороші дівчата, прилаштували мене на квартиру, знайшли мені одяг.

Через деякий час у Дніпропетровськ прийшли гітлерівці. А потім трапилося неминуче. На календарі було 6 травня. Олександра разом із ще однією дівчиною попалася на очі поліцаю, коли йшла з антинімецькими агітлистівками. Їх арештували. 

— В Дніпропетровській тюрмі 18 днів я провела, — розповідає пані Олександра. — Я там не одна була, там багато кров'ю на стінах писали. А потім подивилися, скільки нас молодих, здорових, що будуть працювати ще, відібрали, повантажили і відправили на Майданек у Польщу. Потім нас завезли ще в якесь Явожно, трошки там потримали, а тоді вже завезли в Освенцим. Це було 12 жовтня 1941 року.

— Як ви там вижили? — запитуємо жінку.

— Якби люди були настільки дружні тут, як там, — відповідає наша співрозмовниця. — Там же були різні національності з різних держав, але розуміли без слів одне одного. Нас об’єднувало одне горе і ми були дружні. 

Трупи, гниль і сморід

Олександра Грушко була в Освенцимі як політичний в'язень. Спочатку її відправили працювати в поле. Потім дві дівчини спробували втекти. Їх зловили і стратили, а всім політв'язням заборонили виходити в поле.

— Я прийшла з поля, ще два качани кукурудзи вкрала, щоб дівчатам пронести, — згадує пані Олександра. — А тут вже до нас на шикування прийшов лікар Роге, такий старий, питає, хто працював з дітьми?

А я працювала в Бердичівському дитячому будинку. Каже: «Дітей доглядати». То я пішла. Я до діток звикла, там вони і по два рочки, і два з половиною, і старші були трошки. Вони мене називали тьотя Шура.

Потім дітей наказали вивезти. Коли їх забирали, вони схопилися за свою тьотю Шуру, не хотіли відпускати. Хтось із військових у нацистській формі вдарив Олександру по голові. Закривавленою нашу землячку занесли у поїзд. Поруч їхала ув'язнена німкеня. Вона зняла з себе сорочку, перебинтувала нею козятинчанці голову, сказала охоронцю, що Олександра вмирає. Той дав якусь рідину, якою обробили рану, після чого кровотеча припинилася.

— Як приїхали в табір, то куди ж таких, як я? На 25 барак, — продовжує Олександра Грушко. — Мене дівчата сховали. Прийшов німець. А була там Зоя з Ростова, вона каже — то ти розкажи йому все. А як я йому розкажу, як він мене не розуміє? А німець мені каже: «Я розумію російською, я був два роки в полоні у Тамбові в першу війну (першу світову — авт.)». То він сказав мене не зачіпати.

Коли рана загоїлася, козятинчанку послали в інфекційне, доглядати за хворими на тиф. Свого часу Олександра відвідувала курси медсестер, які до Другої світової проводилися у приміщенні нашої першої школи. 

— Мені в полі було краще, я могла якусь травинку знайти, з’їсти щось, і свіже повітря, а там трупи, гниль, сморід і ніде нічого, — розповідає Олександра Грушко. — І води немає. Люди з високою температурою до сорока. Та італійською, а та єврейською, і всі просять водички.

Під кінець козятинчанка сама підхопила тиф. Вже вдруге. Перший раз захворіла, коли щойно приїхала.

— У мене були коси, як їх різали, я стала плакати, — згадує жінка. — У нас була лікар Ена, чехословацька єврейка, підійшла до мене і каже: «Втративши голову, за волоссям не плачуть». Як нас тифозних викинули з барака 5 грудня на мороз і вітер, вона мене впізнала. Покликала цих, що носять ноші зі сміттям, мене на ці ноші і в лікарню. Там була Ганна Федорівна Тринда-Шульміна. Вона мене рятувала.

Людей палили заживо

Тричі на тиждень у концтаборі давали послухати радіо. Цю місію завжди доручали козятинчанці, бо мала хорошу пам'ять — вона йшла в кабіну до однієї з єврейок, залазила під ліжко, вмикала приймача, а потім переповідал все, що почула, у своєму бараці.

Прокидатися доводилося щодня о п'ятій. Охоронці піднімали, незважаючи на погоду, наказували вишикуватися, а тоді рахували, чи всі на місці.

— Поки всіх знайдуть, а з німецькою точністю вони знайдуть, стоїмо, — продовжує Олександра Олексіївна. — Потім на роботу йдемо. Рано їсти нічого не дають, мокрі, обмерзлі йдемо на роботу, а потім в 12 годин привозять на поле киблі з бруквою вареною, заправленою якоюсь тирсою. Порцію дали, у кожного мисочка висить на шиї і ложка, а ввечері невеличкий шматочок хліба, такого як камінчик, але ти і тому радий. А робили тяжко. Заставляли все: дорогу чистити, стелити. У таборі не було дороги, а складали шосе камінне. Були у нас такі лори залізні, накидаємо на ці лори каміння, потім веземо, а сонце пече, води немає, ми голодні, підвозимо, вивантажуємо і назад, а нам німці кажуть: «Швидше працюйте». Дуже вмирали люди. Тепличні рослини гинули одразу. А я росла сиротою тут, боса бігала до криниці, в колгосп ходила з 12 років.

Олександрі стає важко говорити, на очі навертаються сльози. Вона бере декількасекундну паузу, а тоді продовжує свою розповідь:

— Я і опухша була, і висохша була, така, як патичок. Їсти що ж? У полі траву збирали і їли, подорожники, кульбабу, молочай. Все їли. У нас команда була 200 душ, виведуть у поле, будемо болото сушити. Тут внизу болото, а нас на горбу поставили, оточили, крейдою кругом насипали. Переступив за крейду — тебе застрелять, ти втікач. То за 15 хвилин трави на горбу вже не було — вищипали і з'їли.

Коли у таборі було перенаселення, обирали один із бараків. Людей роздягали догола, навіть в люті морози. Під'їжджали вантажні машини. В'язнів туди вантажили і везли на крематорій, де спалювали живцем.

Плакали від того, що побачили

— Потім я захворіла, — продовжує Олександра Олексіївна. — Нас слабих покинули в цьому бараці. Одних вивезли, а ті вже десь розбіглися і 27 січня прийшли радянські війська. Якби ви побачили, як чоловіки плачуть! Ми плакали від радості, а вони плакали від того, що вони побачили. Декілька койок розстелили. Була лікар Мініна, дали нам чайку з ромашки попити, бо ми тиждень вже опухші, а потім всіх розвезли, кого куди. Мене й одну білоруску завезли в дивізію генерала Цинько в госпіталь. Фотографії вам покажу, якими ми були, коли нас звільняли.

Олександра Грушко бере до рук конверт із написом «Концтабір», відкриває і дістає декілька світлин. На першій двоє жінок без одягу. Вони настільки вихудли, що видно весь скелет.

— Оце звільняли нас такими. А це політична ув'язнена, — показує ветеран іншу світлину. Там вона ще зовсім юна, волосся повністю відрізане.

Є у конверті ще третє фото. На ньому Олександра вже доросла жінка.

— А як це ця фотографія потрапила сюди?! — дивується наша співрозмовниця. — Хіба це я була? Я на себе не схожа. Знаєте, колись в міліції робив Євграфов, він вже літнього віку був і це він як заходить у магазин, а я працювала навпроти міліції в гастрономі, він обов'язково скаже: «Ми з тобою не дружили, не зустрічались на весні, але очі твої великі не дають спокою мені», — згадує Олександра Олексіївна. — Скільки б там людей не було, він обов'язково скаже. Це мені було 48 років.

Зник безвісти

Олександра Грушко повернулася до Козятина не одразу. Коли вийшла з госпіталя, залишилася в частині разом із іншою жінкою, яка була ув'язнена. Працювали на кухні.

— Я вийшла заміж там, мала прізвище Токмакова, — каже козятинчанка. — Вже не Сашою мене звали, а мадам Токмакова. Він майор був, росіянин, з Оренбурзької області. А уже коли частину перевели нашу, їдальня залишилася тільки солдатська, а офіцерської не було. Офіцери пішли на саморозрахунок — платять і їдять, а нас перевели. Роботу мені давали, але я приїхала в Козятин. Він взяв десять днів відпустки, ми приїхали сюди, були тут, квартири немає. Приїхали на стрій в західну, квартири немає. То він приїжджає, то я до нього їду. А потім у мене померла сестра. Залишилося п'ятеро дівчаток, від 6 до 16 років. Наступав 47-ий рік, голодний. 

Олександра залишилася зі своїми племінницями. Чоловікову частину не перевели, але він сказав, що написав рапорт, з нового року піде з армії і забере її до росії.

— Я його більше не бачила, — каже Олександра Олексіївна. — Поїхав, там у західній лишився. А я вже залишилася дітей цих рятувати.

У четвер, 27 липня Олександрі Грушко виповнилося сто років. Ми зателефонували до жінки, аби привітати її з Днем народження. Поцікавилися, як її здоров’я.

— Здоров’я у мене як у сто років, — сміється Олександра Олексіївна.

Вона, як завше, до всього ставиться з гумором. А ми побажали Олександрі Грушко прожити ще сто років, мати міцне здоров’я і Перемоги.
 

Читайте також:

Поранений з Оленівки: дружина азовця досі не знає, де знаходиться її полонений чоловік

«Герої не вмирають? Герої вмирають щодня». Спогади рідних про захисника Олександра Юзькова

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.