Танкіст з Літина, який став Героєм України, розповів свою історію боїв на Херсонщині

• Війну 24 лютого під Херсоном зустрів танкіст з Літина Дмитро Дозірчий. Йому лише 24 роки.
• Свою роту він повів на прорив. За героїзм його відзначили «Золотою Зіркою» та присвоїли звання Героя.
• Молодий військовий каже, що Херсон не здали без бою та детально розповів, як усе було.

«Херсон здали без бою». Така теза досі поширюється соцмережами. На п’ятому місяці широкомасштабної війни мало хто знає про бої на Херсонщині у перші дні вторгнення. Багато людей досі вважають, що окупанти пройшли до обласного центру ледь не парадом. Проте це не так. Розповідають на фейсбук-сторінці «59 окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка».

У нас є кілька Героїв України, які отримали найвищу нагороду саме за бої під Херсоном у перші дні вторгнення росії. Один із них — Дмитро Дозірчий, командир танкової роти 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. 24 лютого Дмитро разом із 33 танкістами своєї роти зустрівся з ворожим десантом. росіяни висадилися на мосту через Дніпро. Внаслідок цього вся 59-а бригада опинилася в оточенні. І Дмитро повів свою роту на прорив.

У боях під Херсоном рота Дозірчого перемогла росіян. Це дало змогу вивести з оточення й усю бригаду. За це Дмитро Дозірчий отримав «Золоту Зірку».

Той день — 24 лютого — і перший бойовий досвід запам’яталися хлопцю майже в усіх деталях. З військовим поспілкувалися журналісти з hromadske, Дмитро розповів їм свою історію боїв на Херсонщині.

Недалеко від нас по військовій частині вдарили

У лютому ми проходили злагодження на полігоні Широкий Лан (розташований у Миколаївській області за 90 км від Херсона — ред.). Приблизно 19-го лютого нас усіх терміново перемістили в Херсонську область на Олешківські Піски. Там почалася підготовка: боєкомплект завантажували, паливо дозаправляли, самі машини (маються на увазі танки — ред.) готували.

А десь уже за день мою роту перемістили під Залізний Порт і Лазурне (курортні села на Чорному морі — ред.). Колись дитиною я відпочивав у Залізному Порту. Тепер у нас було завдання: не допустити висадки десанту.

Я до останнього не вірив, що росія почне широкомасштабне вторгнення. Гадав, що може бути загострення десь на Донбасі.

Ще 23-го ми завершували ремонтувати машини, усували недоліки, тож лягли спати приблизно о першій ночі. А вже десь о 5-й годині мені через радіостанцію передали, що чують прольоти невідомих об'єктів, схожі на реактивні двигуни. Спочатку думали, що це якась авіація.

Але потім почули вибухи: недалеко від нас по військовій частині вдарили. Я одразу підняв особовий склад за тривогою, усі зайняли машини й чекали на вказівки. Зі мною був заступник командира танкового батальйону Терелецький. Він дав команду на вихід у район очікування. І вже приблизно о 6-й ранку ми висунулися в район очікування поблизу Лазурного.

На той момент ми все ще не знали про широкомасштабне вторгнення. Перебували далеко від своїх основних підрозділів — орієнтовно за 70 км, у таких місцях, де інтернету не було, ледве-ледве прокльовувався зв’язок.

Я додзвонився до свого командира, доповів про загальну ситуацію та отримав вказівку якнайшвидше переміститися в район Нової Каховки (понад 90 км по прямій — ред.).

Я зібрав усіх своїх командирів, пояснив, що це вже не навчання, і наказав повідомити про це всьому особовому складу. На той момент у моїй роті було багато людей без бойового досвіду. Лише три бійці з 34-ї безпосередньо брали участь у боях 2014-2015 років. Усі інші — переважно молодь від 20 до 35 років.

Я дав вказівку, щоб за маршрутом руху не скупчувалися, бо вже працювала ворожа авіація — ми їх чули, але не бачили. І ще сказав, щоб у разі зіткнення з противником відкривали вогонь на ураження.

Я придивився, що в кабіні точно не наші

Приблизно об 11-й ми зустріли ворога в районі Голої Пристані. У нашому напрямку рухався «КрАЗ». Ми спочатку прийняли їх за наших, віталися. А потім я придивився, що в кабіні точно не наші. Вони пішли в ліс, там спішилися. Ми намагалися їх знищити, але вони зникли.

А вже невдовзі в районі тієї ж Голої Пристані над нашими танками пройшла ворожа авіація — десь 5 вертольотів Ка-52 (ці гелікоптери можуть вражати бронетехніку — ред.) і ще приблизно 10-15 вертольотів десантників. Я ухвалив рішення не відкривати вогонь по них, щоб не провокувати. Натомість завів свою колону в густий ліс. Вертольоти пішли в напрямку Херсона.

Ми вийшли через ліс у район Олешків. Там уже неможливо було розібратися. Якісь підрозділи їхали з Раденська, ми продовжили рух у напрямку Каховки. Я вів колону за собою і бачив, як з того боку всі відходять. Почали снувати думки: куди ти їдеш, звідти всі тікають, а ти прямуєш туди.

Не доїжджаючи до Нової Каховки кілометрів 20, я отримав дзвінок від командира своєї військової частини. Дізнався, що ворог уже був у населеному пункті, зайняв міст, заблокував виїзд і не випускав наші сили — почав знищувати.

Команда прориватися на Херсон

Командир вирішив прориватися на Херсон. Я отримав вказівку від командира військової частини переміщатися в напрямку Олешківського мосту, взаємодіяти з піхотою, знищувати противника, розблокувати міст і зайняти його оборону, щоб забезпечити вихід військової частини з оточення.

Коли ми приїхали в Олешки, там уже стояло дуже багато цивільного транспорту, машинами були заблоковані заправки. Усі намагалися виїхати в напрямку Херсона, але їх обстрілювали й дуже мало цивільного транспорту випускали. На той час Антонівський міст (переправа через Дніпро на околиці Херсона — ред.) був заблокований десантниками росії.

У наших машинах залишався малий запас палива. Я отримав вказівку розблокувати міст і зайняти оборону, а вже далі щось мало вирішитися з дозаправленням.

Перед Антонівським мостом є ще один — через річку Конка. На ньому було дуже багато людей — особовий склад у цивільному. Спочатку було таке відчуття, що це наші люди, вони на техніку ніяк не реагували. Я тоді не ухвалив рішення по них стріляти. Але дав вказівку: у разі агресії з їхнього боку — знищувати (це все-таки були росіяни — ред.).

Ми почали просуватися танками попід мостом. Моя машина рухалася першою, за мною перший взвод, другий, третій.

Мій танк зайшов на міст, ми пройшли вже більше ніж половину переправи і здивувалися, що нічого не відбувається. Я перепитав свого навідника Іллю Кучеренка, чи заряджена гармата танка, і дав вказівку бути напоготові: щойно виявить ворога — вести вогонь самостійно.

І тут по танку щось прилітає — такий удар різкий. Я спочатку подумав, що це Ілля вистрелив. Після удару почало дуже сильно дзвеніти у вухах, біла фарба з внутрішнього боку башти посипалася на нас. Ілля відповів, що то не він стріляв. І після цього ми вже почали відпрацьовувати по всіх спалахах, які бачили, знищували ворога. Ми приймали удари на себе: було видно, звідки виходи, і два мої взводи знищували противника.

Берці й куртки після пострілу розлітаються

Оце найтяжче було, певно, — перші вистріли. Після того, як уже побачив, що все нормально, що вони такі самі люди, як ми, так само розлітаються берці й куртки після пострілу, — почали їх знищувати і проходити далі.

Під мостом ми знищили міномет. Там уже стояла розгорнута станція зв’язку. А ще 30-40 людей особового складу були на мосту з протитанковими засобами — РПГ-7В та ПТУРами. Тобто вони вже на нас чекали. Блокували Нову Каховку й чекали, що вся бригада буде виходити через цей напрямок.

Міст ми відбили, зайняли оборону. Я доповів командиру, що все — завдання виконали. А він перепитав про міст — чи це Антонівський. А я ж не місцевий, не розумівся на тих мостах. Ну, пройшов міст — напевно, Антонівський. І тут я згадав: коли прямував на полігон власним транспортом (з боку Херсона — ред.), то спочатку проїжджав довгий міст, а потім коротенький із поліцейським блокпостом — ось цей, який ми відбили. І я зрозумів, що нам була команда відбити отой довгий міст.

Люди наче на кінофільмі у першому ряді на 5D

Більшим шоком для мене була поведінка цивільних. От їде мостом танк, відкриває вогонь по ворожих цілях, а назустріч — легковик: люди сигналять, блимають, руками махають, на телефони знімають. Їхала фура, ворог стрільнув, можливо, у наш танк цілився, а влучив у фуру. І ось вона вже горить, а люди все одно їдуть, знімають усе на телефон. І для мене це було шоком: тут тривають активні бойові дії з розблокування мосту, а люди наче на якомусь кінофільмі у першому ряді на 5D.

І ще цивільні заважали. Ми чітко бачили, що противник працював протитанковими засобами з-за легкових автомобілів. Спочатку ми не могли стріляти. Але коли вже побачили ці виходи по нас, то відкрили вогонь по автівках.

Коли ми зайняли перший міст, під’їхав цивільний «Жигуль». З нього вийшли три людини в цивільному, тільки штани військові. Стали десь за сотню метрів від нашої крайньої машини. І з РПГ вистрілили танку в «жопу». Усі знають, що задня частина танка — найбільш вразлива. На машині була бочка з мастилом, у яку влучила граната. Бочку пробило, мастило вилилося, спалахнуло — почала горіти перша трансмісія. І в цей момент пробило башту в бік навідника-оператора.

Охоплена вогнем машина проїхала метрів 150

Тоді він загинув. Це була моя перша втрата. А механіку-водію Васі Чернобаю вдалося врятуватися. Башта була застопорена, гармату підняти не могли, вона притиснула механіка. А далі така картина: охоплена вогнем машина проїхала метрів 150 від інших, щоб не відбулася детонація, і вже там намагається повертати праворуч-ліворуч, щоб башта хоч трішки посунулася. Щойно це сталося, Вася разом з командиром виліз із машини. Командир дістав осколкові поранення в районі спини і грудної клітки. Вони намагалися відкривати люки, щоб дістати навідника, принаймні його тіло, але машина дедалі дужче палала. І вони не встигли. Відійшли від неї метрів 60, і та машина розірвалась — детонація боєкомплекту. Це вперше я побачив, як танк на запчастини розлітається. Оце було найстрашніше. Перша втрата — найболючіша.

Після розмови зі своїм командиром приблизно о першій годині дня, коли з’ясувалося, що нам треба йти далі на Антонівський міст, я зібрав командирів взводів. І тут над нами пролетіла ворожа авіація — три «Сушки». Зрозуміло, що всі попадали, люки позакривали. Дві «Сушки» повернулись і над поліцейським блокпостом скинули дві авіабомби. Не знаю, чи вони помилилися, чи в такий спосіб лякали. Але в міст бомби не влучили — пролетіли метрів на 5 далі, упали на схил і скотилися в болото. І вже там за кілька секунд вибухнули. Таке відчуття, наче тебе хтось узяв так добренько й до цього поліцейського блокпоста притиснув. Усі попадали тоді. У вухах узагалі такий шум був, що то капець повний. І земля з болота піднялася — тупо чорна-чорна, і почала падати. Таке відчуття, ніби два-три «КамАЗи» підняли землю і просто висипали її на тебе.

Хлопці, їдьмо далі на Антонівський міст!

Я встав, обтрусився, подивився. Кажу: нє, хлопці, нумо по машинах звідси, ходімо далі виконувати завдання на Антонівський міст.

На підході до нього (відстань між двома переправами приблизно 2 км — ред.) знову моя машина йде першою. Ми заходимо на Антонівський міст приблизно о 14-й годині. І тут починаються «феєрверки».

Ліворуч за мостом Херсон, а праворуч — дачні масиви (насправді і ліворуч, і праворуч від мосту — селище Антонівка, з лівого боку воно переходить у Херсон — ред.). І з тих двох напрямків по нас почали стріляти, перехресним вогнем бити по машинах.

Наша рота танків ішла колоною з дистанцією 80-100 метрів. І майже кожну машину вони обстрілювали. Я дав вказівку відкривати вогонь по виявлених цілях. Але ми йшли мостом, а противник був дуже низько, і в нас не вистачало кута опустити гармату, щоб знищувати цілі.

Ми дійшли десь до середини мосту й побачили, що за ним, за заправкою на висоті, стоїть їхня гармата. І чітко побачили особовий склад біля тієї гармати. Ми здійснили постріл, у гармату не влучили, але особовий склад від неї втік. Просунулися далі й опинилися на дорозі, обабіч якої — пагорби. На висотах також був особовий склад рф, і вони почали стріляти впритул із РПК, які танку нічого не можуть зробити. Ми вже люки відкривали з НСВТ, стріляли й зі звичайних автоматів знищували ворога.

Уже за мостом наші машини почали глухнути — дизельне паливо закінчувалося. Механіки вже ручним насосом підкачували, щоб вивести машини на підйом. За нами через міст пройшли ще три БМП та дві БРДМ. Це наша піхота, яка разом з нами мала звільняти мости. А вийшло так, що я танками звільнив, а потім уже піхота почала просуватися. І вже після того, як ми закріпилися, піхота почала зачищати ці висоти.

Я вибрав дві машини, у яких було найбільше палива, і відтягнув усі інші танки трохи далі в безпечний район. І вже ці дві машини залишилися на прикритті мосту. Це була орієнтовно 17-а година.

Після цього вже Євген Панченко просувався зі своїми, щоб закріпитися на мостах, зайняв оборону і забезпечив вихід бригади. Там ще десантники з 80-ї бригади підійшли й підтримали, бо Євген сам залишився на мосту — без піхоти.

Коли ми пройшли ці два мости, дуже активно почали виїжджати цивільні. Люди прямували як зі сторони Олешок, так і з Херсона на об’їзну дорогу в напрямку Миколаєва.

Хочу повернутись у Залізний Порт

Той перший день широкомасштабного вторгнення пам’ятаю найбільше. Уже наступні дні — 26-27-28 лютого — не так тримаються в голові. А 24-е ніби перед очима пробігає щодня.

Нині хочеться на власному танку заїхати в Херсон, проїхати тим маршрутом, яким рухався першого дня. І вийти на напрямок Залізного Порту, де ми перебували.

Коли ми туди зайшли (в Залізний Порт до повномасштабного вторгнення — ред.), нас привітно прийняло місцеве населення. Привозили все необхідне для побуту, просто приїжджали поспілкуватися, дітлашня навідувалась.

Мені просто хочеться повернутись туди і захистити тих громадян, які там перебувають, щоб вони були в безпеці (Залізний Порт, як і Херсон, під окупацією — ред.).

Ті люди для мене — як рідні, вони нам допомагали. І в той момент, коли дали команду відійти (вранці 24 лютого — ред.), мені було найтяжче. Через те, що я з тими людьми майже зріднився, вони були мені до вподоби.

Якби нині була можливість щось їм передати, то я сказав би, щоб вони нас чекали. Ми неодмінно туди повернемось.

Джерело: Олексій Братущак hromadske.ua

Читайте також:

«Знайомий батюшка казав: Перехрестися і *баш по церкві, якщо там орки»: історія бійця Сергія Лукащука

«Якщо треба, я навіть без ноги зможу воювати»: історія 20-річного морпіха з Вінниці

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.