«Знайомий батюшка казав: Перехрестися і *баш по церкві, якщо там орки»: історія бійця Сергія Лукащука

«Знайомий батюшка казав: Перехрестися і *баш по церкві, якщо там орки»: історія бійця Сергія Лукащука
Сергій Лукащук, після поранення чекає протезування обох ніг. Дружина Даша і донечка Світланка підтримують чоловіка і татуся.
  • Сергій Лукащук родом із Бершаді, захищав Запорізьку область у складі славнозвісної 128 бригади.
  • Коли виводив групу із завдання, підірвався на міні і втратив обидві ноги.
  • Доки всі навкруги відходили від шоку, сам наклав собі джгути і, посміхаючись, чекав машину до шпиталю.
  • З військовим шалом і почуттям гумору боєць чекає на протези і на можливість далі мочити орду.

 

Редакція RIA/20 хвилин розпочинає проєкт «‎Героям Слава!»‎. Будемо розповідати вінничанам про наших неймовірних бійців. Щоб слава про них та їхню мужність летіли далеко за межі України! Нам є ким пишатися!

Будівля інституту реабілітації непримітна з дороги випадковому оку. Але потрапивши в тихе подвір’я цього закладу, розумієш — тут пункт пропуску з минулого в майбутнє. Звідси ніхто не виходить таким, як раніше. Пацієнти цього закладу приходять, як правило, з втратами — (рук, ніг, надії), виходять з надбаннями (протезами і новим початком).

Тут вже декілька днів лікується і набирається сил Сергій Лукащук з Бершаді, позивний «Кузнєчік», боєць 128 бригади. Він на війні з 2014 року. Брав участь у боях на Дебальцевському плацдармі та в обороні Станиці Луганської. З початку повномасштабного вторгнення його бригада відбиває наступ ворога в Запорізькій області. Йому 29 років, він має орден За мужність третього ступеню, має звання молодшого сержанта, сильну віру в своїх хлопців і перемогу. В інституті реабілітації Сергій опинився тому, що не має обох ніг.

Відео дня

«Кузнєчик, давай вже завершуй»

Коли домовлялися про зустріч, голос у слухавці звучав дуже молодо і дуже бадьоро. Сергій запропонував зустрітися на вулиці. В дверях з’явився усміхнений худорлявий чоловік, в нього все було довгим, довгі руки, довгі ноги, довге волосся і борода.

Коли сказав, що його позивний «Кузнєчик», подумалось — ну звісно.

Але там була своя історія.

— В 2014 році ми їхали на відправку, і в Львові дуже довго стояли, напевне годин вісім, вийшли на вокзал, а там акустика така класна, ми почали співати, вже й не пам’ятаю що, — розповідає Сергій. — Командир батальона вже заганяє нас у вагони, всі пішли, а я ще щось там стрибаю, танцюю, ногами руками розмахую. Він до мене: «Так, Кузнєчик, давай вже завершуй». Так і пішло звідти.

«А ми адреналінові наркомани»

Сергій чекає на протезування, йому тиждень тому зробили операцію і поки що він не знає, що будуть робити з лівою ногою.
— Думав їхати на протезування в Німеччину, але потім поспілкувався з хлопцями, вони радять робити наші, тому що є обслуговування, і заміна через певний час — це потрібно буде знову туди летіти. Хлопці кажуть, наші протези нічим не гірші. В мене є знайомий із Вінниці, він за два місяці став на протез і вже нормально бігає. Тож і я ще хочу побігати, і подавити москалів залізними ногами. І це бажання невимовно сильне. Коли у вересні 2015 року я звільнився зі служби, ми з товаришем Віталієм Ковалем все одно їздили до хлопців на передок кожен тиждень. Мені хотілося хоч трішки побувати в тій обстановці, під обстрілами. Адреналінові наркомани, кажете? Так, воно й було тоді, так воно і є.

Викрили ворожих «васильків»

— В нас була ситуація — була позиція росіян, де вони дуже добре укріпилися, кошмарили наші позиції і ще один батальйон, — розповідає Сергій. — Стояли англійською літерою L, їх так і називали «елька». До цієї «ельки» часто підїжджав КамАЗ, ми до нього могли підійти максимум на 800 метрів. Навкруги поля, посадки. Отримали завдання КамАЗа знищити. Артилерія наша працювала по іншому напрямку, а тут ні. Приїхала наша розвідка, вони з того «айлав’ю» (так піхота називає енлави) махнули того КамАЗа. 

Але за три дні до цього, Сергій і двоє його друзів пішли і ту посадку простріляли. Викрили позицію ворожих «васильків» (так називають мінометників). Але вирішив Сергій піти ще далі, до самого села, де за повідомленнями були орки.

— Зняв одну розтяжку, другу, вийшов вже прямо під село, там були шість курників і була інформація, що там сидить 30 росіян, — говорить Сергій. — Мені було цікаво, що там і як. Там в курниках залізні двері і легенький вітерець туди-сюди хитав ті двері, але в мене відчуття було, наче хтось ключом по болтові гупав, так наче ремонтують техніку. Я пишу командиру про свої ці відчуття, він мені — «отбой далі не йди, і так вже далеко». Але захожу я в ті курники, там пусто. Росіяни зробили макети техніки, наші літають дронами туди, зверху здається, що там щось є. І безглуздо витрачають патрони, бо починають туди стріляти.

Сергій Лукащук каже що за період війни їм часто доводилось стріляти у свята, а за ці місяці в нас було багато великих церковних свят.

— Бувало виходжу в свято на передок, а мені боєць каже — свято може не цей. Але як казав один батюшка: — «Перехрестись і *баш по церкві якщо там орки».

Обідно так підірвався

— Оце коли я вийшов на ті курники, пройшов їх, і коли повертався, помітив дві протипіхотні міни, одну навіть пробував паличкою розпорпати, — розповідає Сергій. — Я ці міни бачив, чотири рази там проходив і обходив їх. А тут мала бути зачистка двох російських позицій, там проїхала розвідка, був спецназ, Альфа, і мені поставили задачу вивести групу на позицію, яка мала прикривати ударну групу. Ми вийшли на позицію, але щось там не вийшло, операцію відмінили, нам дають відбій, ми відходимо, і я стою біля цих двох мін, показую їх хлопцям, попереджаю, а сам стаю на третю — закопану. Чую клацання, підірвався. Мене зачепило і ще одного товарища, Юру. Його перемотали, там в нього такі рани були, що можна було перемотати. Я тихенько відповз, зняв з себе розгрузку, наклав джгути. Машина в нас була на позиції за два км від того місця, де ми підірвалися. Хлопці швиденько зреагували, один сів у машину, два бігли перед машиною і розкидали міни (поле було засипано протитанковими мінами, їх можна було взяти і акуратно перенести в інше місце), щоб машина мала зелений коридор проїхати.

Від моменту підриву до моменту, коли я вже лежав на операційному столі, пройшло півтори години. Мені маску на лице наклали, я зробив два вдохи, не відключаюся. Чую, а мене вже шарпають, за руки, за ноги, щоб роздіти, кажу — «дайте я сам».

Знімаю маску, віддаю лікарю. А в мене американська форма ще з 2014 року, скидаю сам цю кофту, бушлат, бойову сорочку, розчіплюю ремінь скидаю штани до колін, і кажу все — далі самі. Бачу, як медсестра дістає пилку по металу, щоб відрізати кістки, бачу той молоток, якесь зубило. Тут мені лікар дає маску, я лягаю, і все — прокинувся в Запоріжжі в лікарні.

Ці чотири місяці мене змінили

— Я зараз кажу хлопцям: якби так ходити в 14–15 році, як зараз, то ми б Дебальцеве не здали, — говорить Сергій. — Наша бригада була там, ми вийшли з котла. І зараз дратують хлопці, які приходять в нашу бригаду, хочуть показатися крутими і починають: «А ти був на «Валєрі», а на «Серьогє», а на «Льохє». Мене теж питають, а відповідаю — та де там.

Валєра, Серьога, Льоха — це опорні пункти, де стояла 128 бригада в 2015 році, вони названі на честь старших позицій.

Наприклад про «Валєру» багато писали, там 25 січня 2015 відбувся танковий бій. На позицію заїхали російські танки і просто чавили наших хлопців. А 28 січня був бій на «Серьогє», там наші розбили колонну вагнерівців. До цього 21 січня на «Льоху» йшла колона. Тобто це моменти, коли Дебальцево брали в кільце. А вже в лютому 2022 в Мукачево, на військовій базі, зібралися 14–15 чоловіків, ті, які служили разом в 2014–2015 роках. Вони всі дуже так згуртувалися, всі вінницькі хлопці, лише один із Франківської, другий з Рівненської.

«А давайте його прих…римо»

— До речі, на «Валєрі» дуже цікава історія була, — розповідає Сергій Лукащук. — Командир роти каже мені: «Там десь має бути 300-й сепар, танкіст, забираєш його, їдеш до мене, потім на штаб».

Підходжу до командира танків. Кажу: «Де сепар, мені сказали забрати». Він мені: «Я не знаю, мені до лампочки». І тут я дивлюся, наші хлопці несуть його на плащ-палатці. Кажу: «Он по ходу пацани його несуть». «Ну то забирай», — відповідає командир. Там ще наших троє пацанів поранених було на позиції, гукаю: «Пацани, їду на штаб, давайте заберу». Вони: «Нє, ми залишимось». Ну ок. Забираю я цього 300-го сепара, і всю дорогу думаю, — «Там наших тільки що шість чоловік загинуло, поранені залишились воювати, а я везу цього сепара в шпиталь».

І механік мій Василь Васильович, він із Закарпаття сам, поруч всю дорогу — «Дай я його пристрелю, дай я його…» і там матюки по-закарпатськи, мамина-мама, пішло поїхало.

Привозимо ми цього сепара в штаб, а там стоять хлопці з мінометки, прошу — «Допоможіть витягнути». У відповідь почали: «Там стільки наших полягло, давайте його прих…римо». Кажу: «Слухайте, йдіть ви … в поле шукайте собі і х…рте, а то посідали тут на штабі». Тут вони витягують цього 300-го і такі — «Хлопці, так це ж наш старлей». Впізнають свого старшого лейтенанта Сашу Зозуляка. Його в бою переїхало танком навпіл — ногу і руку. Але все гаразд, виходили, він навіть потім на «Ігри нескорених» їздив.

Потім всі хлопці, десь через п’ять років збиралися на Закарпатті, Саша Зозуляк теж приїхав і зустрівся там з Васильовичем. Впали один перед одним на коліна, плачуть. Той у того просить вибачення, а той тому дякує. Васильович плаче: «Саша, вибачай, я думав ти сепар, хотів тебе прих…рити ще в машині». А Саша плаче і кричить: «Спасибі, що ти мене, навіть думаючи, що сепар, вивіз».

«Можна нам танчиків?»

— А 28 січня 2015 на «Серьогу», на нашу позицію танки російські пішли, нові КамАЗи модернізовані під бронетранспортери, піхота, — розповідає Сергій. — В нас нічого немає. Але в мого товариша Віталіка є сестра в Києві, займається ай-ті, і має багато знайомих та друзів. Дала йому номер телефона. Віталік телефонує за номером і каже: «В нас немає танків, а ми стоїмо на танково-небезпечному напрямку». Я не знаю, хто був на тому кінці слухавки, але танки приїхали.

Танкісти потім казали: «Ми мали їхати в одне місце, нас розвернули і послали до вас». Вони приїхали десь о десятій, а в 16.00 на нас пішов наступ. Про цей наш бій писали багато. Може знаєте Вася Божок, Герой України, от це був його перший бій. Нас ці танки тоді врятували.

На війну, як у німому кіно

Після того як повоював 2014–15 роках, Сергій Лукащук прийшов додому і залишився в резерві першої черги. Працював барменом у кафе. А 24 лютого 2022 року, о пів на шосту ранку йому зателефонував шеф.

— Я о третій ночі десь прийшов з роботи, заснув, тут дзвінок, думаю, може шефу ключі знадобилися, чи ще щось, — говорить Сергій. — Шеф говорить у слухавку: «Війна почалася». Я у відповідь — «поняв». І відключився. В мене форма готова була, одягнув її. Дружині кажу — «Не знаю, коли повернусь». Вона почала плакати, доця прокинулася. Поцілував малу і дружину. Взув берці, нічого із собою не брав, вибіг на дорогу. Пробіг може метрів сто, дивлюся, їде один мій товариш, він у військкоматі працює. Зупинив його, сів до автівки, потиснули руки, тихо без розмов доїхали до військкомату. Що далі робити? Є якась інструкція в разі війни? Ніхто нічого не знає.

Зателефонував до шефа свого, питаю: «Будеш до Вінниці їхати?», в нього тут син. Він каже — «Так». «То закинеш нас із хлопцями до міста» (знайомі мої, ті, що раніше з ними служив, підтягнулися). Шеф каже: «Давайте я сина закину, і вас завезу прямо до військової частини в Мукачево». Пробки всю дорогу неймовірні. Приїхали до військової частини ми о 16.00 наступного дня, 25 лютого. Ось так знову розпочалась війна.

Сергій Лукащук каже, війна — це:

  • коли ти вже майже 2 місяці воюєш, а додому продовжують приходити з воєнкомату.
  • коли ти виконуєш свій обов’язок, а сцикливий мусор вдома шиє тобі нову справу по СЗЧ.
  • коли на складах гниє купа зброї і техніки, а ти бігаєш з ремонтним калашматом і їздиш на роз*баному нісанчику, купленому волонтерами.
  • коли починаєш бачити різницю між баригами і ідеалістами.
  • коли на гражданці твоїй дівчині різні шакали кажуть: «покинь його, якщо зажмуриться будеш страждати» і мовчки сподіваються зайняти твоє місце.
  • коли ти їдеш з надією жмурити сєпарів пачками, а більшу частину часу є*луєш або копаєш унилі дирки в землі.
  • коли всі тебе уявлять гордим воїном, а в реальності ти більше схожий на бомжа.
  • коли ти борешся з собою, коли страх, лінь, біль, інстинкт самозбереження кажуть тобі: «Ні! Не треба!», а ти робиш крок вперед і відчуваєш, що ти правий.
  • коли тобі кажуть:«ви смертники! я за вас свічку в церкві поставлю!», а ти з зневажливою ухмилкою продовжуєш робити свою справу.
  • коли мінометний обстріл скидує всі маски і показує, хто є хто — хто герой, а хто х*йло.
  • коли ти ставиш розтяжку і розумієш, що якщо ти щось затупив, то можеш відправитись на небо.
  • коли врятована дворняга стає єдиною згадкою про людяність.
  • коли практика руйнує всі міфи і байки.
  • коли закон природного відбору повністю не працює. Всі тупі, криві, косі, тотальні довбо**би доживають до кінця, а розумні і хоробрі хлопці кладуть свої кості.
  • коли розчаровуєшся в матеріальному, коли бачиш спалені хатки мільйонерів, мусорів і депутатів розуміючи, що немає сенсу накопичувати барахло, що варто цінувати інші речі — хоробрість, любов, дружбу, вірність, добро.
  • коли ти часто чуєш лицемірні відмазки.
  • коли ти втрачаєш побратимів під час шаленого обстрілу, а у новинах тобі п*дор з прес-центру АТО каже: «втрат немає, все тихо».
  • коли бачиш контраст, коли приїжджаєш на ротацію і бачиш ці похмурі лиця, порівнюючи те, що ти пережив і унилі проблемки маленьких людішок.
  • коли в соцмережах герої п*здять про священну війну проти «москалів», а самі тихенько відкупляються від призову.
  • коли кожен намагається тебе повчати.
  • коли люди, які панічно бояться висоти, лазять по дахах і шукають позицію для ПТУРа.
  • коли пожежами можна милуватися.
  • коли граєш в лотерею зі своїм життям. Снаряга, навики, звання і статуси не врятують тебе від випадкового осколка.
  • коли лізеш на дах, який прострілюється, щоб дозвонитись до рідних.
  • коли вишколені і озброєні армійці, яких привезли тобі на зміну кажуть вчорашнім школярам і студентам — «Пацани не їдьте, без вас нам п*зда!»
  • коли частина людей хоче нажитись, частина хоче перемогти, а решті просто пох*й.

 

Читайте також:

«‎Маємо 200 веганів на війні» Про спеціальні посилки волонтерів на фронт

«Тату, а ти будеш ходити?..» Повернувся із заробітків з-за кордону, щоб піти на війну

Коментарі (3)
  • Lida Riaboshapka

    Героям слава.Низький уклін Вам
  • valek petrenko

    Вклоняюсь тобі Сергію і таким хлопцям як ти. Хай береже Вас .....
  • Андрій Петрович Корчинський

    Зустрічають по одягу.,  Впізнають по праці.,  А.  . . . . . .( не зважайте думка помсти .Про себе написав. //Про суспільство _триматися вірити

21:35 Врятував розвідників, а сам загинув. Комбриг 95-ї просить Моргунова назвати вулицю іменем Героя-десантника 20:57 Кому пощастить напочатку жовтня: новий цикл для знаків Зодіаку 20:01 Як вінницьким волонтерам зберігати своє здоров'я: поради від медиків 18:57 «Осінній відстріл російських «грачів»: ЗСУ збили два ворожих Су-25 Від читача 10:00 Псевдореферендум: які ідеї тиранії приховують за інструментом демократії 18:30 «Проходячи це місце, неможливо дихати»: в районі колишнього хімзаводу задимлення й сморід play_circle_filled 18:01 Завтра — Віри, Надії і Любові. Що категорично не можна робити? 17:03 В Іллінецькій громаді зафіксували сказ собаки. Що потрібно знати людям? 16:35 «Виїжджаю з депо, коли місто ще спить», — вінничанка, яка працює водійкою тролейбуса 43 роки 16:06 «Допоможіть»: у Вінниці 86-річна жінка кричала у зачиненій квартирі 15:08 Аварії біля Вінниці: водій на вантажівці врізався в Daewoo, а скутеріст влетів під автобус 14:43 За 10 млн грн оновлять Меморіал Визволення на Київській. А для чого ці ремонти? 13:58 Окупанти розповсюджують фейк про «часткову мобілізацію» студентів на Вінниччині 13:17 Військові зіграли в зруйнованому Будинку офіцерів. Цей концерт сумний, але вселяє надію на відбудову play_circle_filled 12:59 Дані про COVID: на Вінниччині хворіють майже п'ять тисяч дорослих та 947 дітей 12:20 Алгоритм дій на випадок тактичного ядерного удару. Як підготуватись та що робити 12:00 Село було в оренді за 48 тисяч злотих. Історія виникнення мікрорайону Пирогове photo_camera 11:39 Ремонт та прориви мережі. Де у Вінниці сьогодні немає світла та води? 10:58 «З паляницею до перемоги!»: вінничан запрошують на благодійний ярмарок 10:03 Журналісти документують військові злочини росіян та інше важливе за 28 вересня у Вінниці
Дивитись ще keyboard_arrow_right
keyboard_arrow_up