«Тату, а ти будеш ходити?..» Повернувся із заробітків з-за кордону, щоб піти на війну

Завтра, 12 липня, у Валентина Кушти пята операція

• Валентин Кушта вважає, що народився в сорочці.
• Поруч з ним загинули двоє побратимів, його, важко пораненого, нині рятують лікарі.
• Про віджатий у рашистів танк, сім десятків ворожих прильотів за день,тремтячі руки з автоматом і ще деякі враження від війни — у розповіді добровольця

Редакція RIA/20 хвилин розпочинає проєкт «‎Героям Слава!»‎. Будемо розповідати вінничанам про наших неймовірних бійців. Щоб слава про них та їхня мужність летіли далеко за межі України! Нам є ким пишатися!

Він міг продовжувати працювати за кордоном, заробляти гроші для своєї молодої сім’ї, щоб разом з дружиною виховувати сина, якому нині тільки п’ять років. Валентин Кушта вчинив інакше: залишив заробітки, купив квиток і повернувся додому.

«Ти все добре обдумав?» — запитала його дружина, коли сказав, що має намір йти у військкомат, записатися добровольцем.

У відповідь Валентин попросив її  про інше — не говорити нічого матері. Не хотів, аби вона хвилювалася.

У Тані, так звати дружину, під час тієї важкої розмови на очах з’явилися сльози.

Валентин вдячний їй за те, що з розумінням поставилася до його вибору —йти виганяти орків.

Каже, підтримка дружини додавала йому сил на передовій, так само відчуває її зараз, на лікарняному ліжку.

Він лежачий, поки що…

При вході в лікарню журналіста зустріла пані Тетяна, дружина бійця. Провела в палату. Коли піднімалися по сходах, нагадав їй свою телефонну розмову з Валентином. Той казав, що зможе вийти на вулицю. Вона зупинилася: «Ви щось не розчули, він лежачий, поки що не може ходити…»

Вибачився, і ми пішли далі. Ще вона повідомила, що зараз у нього в палаті мати і родичі. Жінка поспішала на роботу, тому попрощалася з чоловіком, пообіцяла прийти пізніше.

Родичі вийшли, аби не заважати розмові. Так захотів Валентин.

Перше, про що запитав у нього, про синочка. Він усміхнувся. Каже, малий кожен день провідує батька.

Одного разу запитав, чи може він з ним переночувати. Сусіднє ліжко в палаті залишалося тоді вільним і малий радів з того, що буде всю ніч поруч з татом. Не відпускав його руку, доки не заснув.

Батько розповідає, як хлопчик запитував у мами, чи буде тато ходити. Зізнався мамі, що не хоче, аби тато їздив на візку.

«Перша зустріч з сином була важка, — каже Валентин. — Малий побачив мене забинтованого, злякався, боявся наблизитися».

Можна тільки здогадатися, наскільки складними були ті хвилини для них обох! Тепер все змінилося. Хлопчик щодня проситься до тата. Радіє кожній зустрічі, яе  це було колись, до війни.

«Мобіки» і контрактники

Перед відправкою на фронт Валентин пройшов підготовку в одній з військових частин. Він не служив строкову службу. Про армію знав хіба що з розповідей. Втім, армію, якою вона була у мирний час, і нині — порівнювати не варто.

—Навчали нас з великим навантаженням, заняття відбувалися не тільки вдень, інколи і в нічний час, — розповідає співрозмовник. — Ніхто не нарікав, бо розумів, що все це пригодиться у бою.

Він опанував спеціальність оператора ПТРК. У навчальний період зійшовся ближче з окремими хлопцями. Вони відчували підтримку. Сподівалися, разом будуть служити й надалі. Однак військове керівництво вирішило інакше. Кушта потрапив у 81-у окрему аеромобільну бригаду, його нові друзі поповнили ряди 95-ї та «розсипалися» по деяких інших підрозділах.

Здавалося б, у цьому нема нічого особливого. Насправді, вливатися у новий колектив разом з побратимами, перевіреними під час бойових навчань, це краще для військових, які вже знають, хто на що здатен. З іншого боку це підсилює підрозділ ще одним здруженим надійним «кулаком».

Якби командування взяло до уваги таке побажання добровольця, у виграші були б усі.

—Мобілізованих і добровольців на війні називають «мобіки», — каже Валентин. — Це надійно закріпилося серед хлопців. Найчастіше звучить слово «побратим». Є звертання «друже», «брате». Все залежить від того, хто чого вартий. Справжній побратим це той, з ким ти відстояв у пеклі.

З прикрістю згадує про декого з так званих «побратимів». Бувало, дивувалися, як декого з них психологи допустили на передову.

—Якщо під час бою у людини так тремтять руки, що ти хвилюєшся, аби бува, автомат не повернувся у твою сторону, то про що тут можна говорити? — згадує деякі бойові епізоди Валентин. — Не скажу, що мені не страшно, що я такий уже герой. Ніхто з нас не безсмертний. Але ж не можна, щоб на передню лінію допускали тих, на кого нападає панічний страх під час бою. Такі не прийдуть на допомогу у разі потреби. У цьому переконався особисто.  

Бойові завдання наш земляк виконував на Донеччині. 2 липня у нього мала бути ротація. За два дні до того, 30 червня, їх обстріляли з «Градів».

Сім десятків прильотів за день — це пекло

Перед його пораненням протягом трьох тижнів по їхній позиції гатили з різної зброї:  артилерії, гранатометів, танків, ракет. Якось обминало, лягало поруч. Бувало, за один день били 70 разів! Попри обстріли, переважаючу кількість зброї в агресора, їхній підрозділ продовжує утримувати позиції.

30 червня прилетіло в окоп.

—Перед тим пару секунд чув такий гул, як від літака над головою, — згадує Валентин. — Встиг застрибнути в окоп. Оглушило на деякий час. Коли повзли далі на глибше місце, окоп йде під нахилом, були нові прильоти. Один з них виявився фатальним для двох моїх побратимів.

Згадує, як приблизно за два метри поруч з ним знаходився боєць з позивним «Дядя Вася». Далі ще один. Каже, удар прийшовся на «Дядю Васю». Другого побратима осколком вдарило у серце.

—Я мабуть, у сорочці народився, покалічений, але живий, —

говорить Валентин. — Обстріли продовжувалися далі. Я перебував у шоковому стані, але свідомість не втрачав. Відчув біль у нозі, почув, як щось тече по спині. Провів рукою — кров. Встати не міг.

Через хвилин 5-7 почав гукати на допомогу. Прибіг побратим, передав медику по рації, щоб йшли з ношами. Це був справжній побратим. Він під обстрілами здолав не менше ста метрів. Звичайно, на такій відстані не міг чути мій крик. Прибіг дізнатися, чи є живі після влучення в окоп. Дехто знаходився ближче, однак не наважився прийти на допомогу. Не став ризикувати…

На БТРі його доправили до пункту з швидкою допомогою, звідти у лікарню, а далі гелікоптером до рідної Вінниці.

Валентин переніс уже чотири операції. 12 липня хірурги вп’яте оперуватимуть.

Повернулися на рашистському танку

У той день Валентин перебував на бойовому чергуванні, коли побачив,я к у посадці з’явилися три танки агресора. Попереду йшла машина, кА валила дерева, розчищала дорогу для танкістів.

Передали ротному місце знаходження рашистської броні. Він повідомив про це артилеристам. Через деякий час ті вдарили по техніці.

—Минуло трохи часу і машина повернулася назад, а слідом два танки, — продовжує  Валентин Кушта. — Ми подумали, третій зараз почне обстріл з посадки. Момент вистрілу танка не чути. Чути уже сам приліт снаряда.

На щастя, той танк нас не міг обстрілювати. Наші розвідники поїхали дізнатися, що там. Взяли механіка, водія.

Невдовзі повернулися на рашистській броні. Сказали, що всередині було двоє двохсотих.

Мабуть, коли артилеристи почали бити, їх привалило, снаряд ліг рядом. Я ж там не був, не бачив, це з розповіді розвідників. А ось сам танк, на якому вони повернулися, бачив.  

Розповідаю те, що бачив особисто або чув від побратимів, які поруч зі мною на позиції. Хто не був на війні, той про неї нехай не говорить

Читайте також:

«Коли фотографували військового, ми плакали». Кошти для армії збирали на полі лаванди

Сходи на концерт, відірвись до неба, задонать на ЗСУ, наблизь Перемогу

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.