«Якщо треба, я навіть без ноги зможу воювати»: історія 20-річного морпіха з Вінниці

Михайло КУРДЮКОВ

Вінничанин Веніамін Бондарчук зустрів ворожий наступ на строковій службі. Тримав оборону Одеси. Потім поїхав захищати Миколаївщину.
Під час вивезення поранених та загиблих побратимів Веня підірвався на міні. Втратив ногу, але вижив.
Тепер лікується та з усмішкою розповідає, що як тільки адаптується до протеза, хоче повернутися на захист країни. А після перемоги — одружитися.

Редакція RIA/20 хвилин розпочинає проєкт «‎Героям Слава!»‎. Будемо розповідати вінничанам про наших неймовірних бійців. Щоб слава про них та їхню мужність летіли далеко за межі України! Нам є ким пишатися!

Щойно дзвони годинника водонапірної Вежі сповістили перехожих вінничан, що настала одинадцята година. Хлопець, який сидів на одній із лавочок неподалік, різко озирнувся на звук, а потім повернувся до жвавого обговорення чогось зі своєю дівчиною Ліаною. На ньому кепка картузом назад, худі з українським прапорами та засуканими рукавами. На худі вишито слово «Britva». Одне з татуювань на його руці також символізує гостре лезо. Так його звати. Себто такий в цієї усміхненої людини позивний.

Бритві 20 років. Вінничанин. За паспортом Веніамін Бондарчук. Але для дівчини поряд він Венька. Рік тому пішов строковиком до війська. Усміхаючись зізнається, що слухняним хлопчиком він ніколи не вважався, тому, мовляв, армія й мала б допомогти подорослішати, зміцнити характер.

Служити потрапив до морської піхоти. Важко, говорить, було від самого початку. Бо комбат витискав з них останні соки. Якось навіть у пустелі на Херсонщині довелося жити, пів року. За раз командир міг змушувати пробігати зо 20 кілометрів. І це у повній амуніції та ще й по піску. Якому ж 19-річному хлопцеві таке сподобається?

Відео дня

— До армії я займався змішаними бойовими мистецтвами, тому фізична підготовка у мене була хороша. Та комбат нас не жалів. Готував всіх дуже серйозно. Ми в тій пустелі просто помирали, — розповідає Веніамін. — Він ніби знав, що почнеться війна. Постійно казав: «Я вас вчу вбивати. Терпіть, усе це допоможе вам вижити». І воно допомогло… Царство небесне комбату та велика подяка за це.

Всередині лютого Веніамін із побратимами виїхав на бойове чергування. Перед ними поставили завдання з охорони узбережжя Одеси. Окопалися, виставили пости як годиться, несли службу. Дні минали спокійно, хоча повітря й було просякнуте передчуттям чогось зловісного. Ще й побратими постійно заводили про війну, яка ось-ось почнеться.

— 24 лютого нас вночі підняли за тривогою. Ми неквапом вантажили БК в КАМАЗи, думали, що навчання, — продовжує Веніамін. — Я зателефонував своєму другові. Він прикордонник, стояв кілометрів за п’ять від російського кордону. То він й говорить: «Веня, я чую, як заводяться російські танки. Вони будуть йти». Я сказав, щоб він не переймався, що все буде добре і ніхто нікуди не піде. Потім побажав йому добраніч і тільки приліг, як почалися прильоти по Одесі. Згодом полетіли винищувачі. Ось так я й зрозумів, що почалася велика війна.

У той самий час за 400 кілометрів звідти, у Стрижавці, мама розбудила Ліану: «Вставай, війна почалася», — сказала вона. Дівчина розплакалася й одразу зателефонувала Вені. Однак хлопець вже був поза зоною.

«Думали, що Україну розірвуть»

Веніаміна з іншими хлопцями «закинули» на Урали й повезли копати спостережні пункти на самому березі моря. Наказали дивитися чи не йтимуть на Одесу ворожі кораблі. На березі було п’ять хлопців з автоматами, коли на обрії з’явилося понад десять великих десантних кораблів. У кожному одночасно могло перебувати кілька сотень озброєних до зубів ворогів. Тоді вінничанин вперше подумав, що це й буде його кінцем. Приблизно тієї ж миті, по росіянах відкрили вогонь з важкого озброєння. Вони відступили. Та кілька наступних місяців знову й знову поверталися.

— Венька зателефонував мені, як тільки вдарили по складах у Калинівці. «Я живий», — це були найкращі слова, які я почула того дня, — пригадує Ліана.

— У мене не було шоку. Нас готували до війни. Вчили. Я розумів, що потрібно вбивати цих виродків. Інакше вони вбиватимуть нас, — продовжує Веніамін.

Новини в перший день деморалізували. Зранку напали, а в обід велика частина Херсонщини була вже під окупацією. Хлопець зізнається, що тоді бува, подумав, що Україна не вистоїть. Мовляв, ворог ліз звідусюди, захоплював територію, просувався вглиб країни.

— Ніхто з нас не відмовлявся воювати. Просто ми думали, що загинемо, що ворог розірве Україну, — говорить хлопець. — Пройшов день-два і настрій змінився. Ми почали давати ворогу гідну відсіч.

«Ти пам’ятаєш, що я тебе люблю?!»

Впродовж перших місяців повномасштабного вторгнення вінничанин з побратимами стояли поблизу Одеси. У травні надійшов наказ згори, мовляв, хлопці, збирайтеся на бойове завдання. Всі розуміли, що цього разу їх везтимуть у саме пекло. Перед тим, як сідати в гелікоптер, Веніамін знову зателефонував Ліані.

«Ми зараз будемо летіти… Ти пам’ятаєш, що я тебе люблю?!», — так 20-річний вінничанин прощався зі своєю коханою. Після цього зв’язок між ними на довгий час перервався. Морська піхота летіла в одну з найнебезпечніших точок земної кулі, але на іншому кінці дроту відмовлялися у це вірити.

Дорогою піхотинців налаштовували: «Хлопці, будуть двохсоті, трьохсоті… Руки-ноги будуть відлітати… Та ви маєте розуміти, що за вашими спинами ваші діти, жінки, матері. За вами Батьківщина!» Після цих слів українські воїни вже нічого не боялися.

«Що у мене ноги немає?»

Рота Веніаміна десантувалася в Баштанці. У район зосередження рушили танками, БТРами та іншою бронетехнікою. Як тільки морпіхи дісталися потрібної точки, ворог почав накривати вогнем. Перша думка — хтось здав позиції. Перша дія — нашвидкуруч окопуватися. Під тим першим обстрілом загинув старшина. Чимало побратимів отримали поранення.

Позиції українців обстрілювали регулярно. Веніамін розповідає, що гатили як не мінометами, то ще більш важкою артилерією. Аж поки їм не дали наказ йти у контрнаступ. За допомогою понтонної переправи морські піхотинці форсували річку Інгулець. Звільнили село «А», знищивши ворога. Дістались села «Б», однак там їх накрило черговим обстрілом.

— Іншого мого старшину розірвало на очах. Ворожа арта мінусанула кілька наших танків та «бех». На руках загинув мій найкращий друг Стасик, — з сумом переповідає події того дня вінничанин. — Ми почали вивозити 200-х та 300-х: перших, щоб матері могли нормально поховати, а других, щоб змогти врятувати. Поверталися туди тричі.

Коли повернулися на поле бою востаннє, ворог почав гатити особливо інтенсивно. Завантаживши якомога швидше поранених і загиблих у транспорт, Веніамін з побратимом чекали на танк, що мав їх евакуювати. Техніка вже була на під'їзді, вінничанин рушив їй на зустріч, але дійти йому не судилося.

— Я наступив на два «лепестка». Мене підкинуло, а за мить я побачив, що мені відірвало ногу, — спокійно продовжує Веніамін. — Лежу я, усміхаюся, кажу побратиму Чаві: «Що у мене ноги немає?» Він каже: «Так», і починає плакати.

Вінничанин наклав собі джгут та прийняв таблетку трамадолу, однак вона не допомогла. Біль був страшенним. На додачу до цього звідусіль летіли ворожі снаряди. Тоді Веніамін вдруге подумав, що це його кінець.

Побратими затягнули хлопця в «беху» та почали вивозити. Всю дорогу Веніамін молився, щоб техніка не заглухла, особливо на понтоні. Однак саме це й сталося. Тоді передчуття кінця виникло у піхотинця втретє, але вже за кілька секунд минуло, бо машина таки завелася. Далі була операція. Та евакуація в польовий шпиталь селища «В».

«Берць натівський шкода»

— Навесні мені постійно снився один і той самий сон, — розповідає Ліана. — Повертається Венька з війни. Виходить з потяга весь такий гарний, у парадній формі. Спускається з потяга, підіймає праву штанину, а там протез.

Веніамін лише усміхається, коли вчергове слухає, як із серйозним виразом обличчя, його Ліана розповідає про свої пророчі сни. Хоча сам й попросив розповісти про них нам.

Ліана говорить, що про поранення вони дізналися від побратима Чави. Спочатку не могли повірити, потім переживали, що Веню не встигнуть довезти до госпіталю, а потім почали обдзвонювати всі шпиталі самостійно. Ніякої інформації їм там, звісно, не надали.

— Ввечері мені зателефонував Чава. Почав переконувати, що лікарі у нас класні, тому ногу врятують… — розповідає Ліана.

— Ногу відірвало повністю. Я її там і залишив. Ось тільки берць натівський шкода. Я ж їх за двісті доларів купив, — сміється Веніамін.

— Мені одні говорили, що відірвало вище коліна, інші — нижче, — продовжує дівчина. — Венька зателефонував мені лише наступного дня. «Ти ж правда приїдеш до мене?» — це було перше, що він мені сказав. Ще він попросив не плакати, коли я його побачу, хотів, щоб я була сильною перед ним.

«Дайте мені ПКМ і посадіть в окоп»

Нещодавно Веніаміну зробили третю операцію на нозі. Морпіх тренується та готується до протезування. Говорить, що після адаптації мріє повернутися до побратимів на фронт. Мовляв, знайомі хлопці з «АЗОВу» готові прийняти.

Впродовж чи не всього інтерв’ю Веніамін усміхнено обіймає свою понівечену ногу. Похмурніє лише тоді, коли розповідає про свої побоювання, що ворожий снаряд прилетить додому, а він нічим не зможе допомогти близьким, врятувати їх. Або, що у разі наступу не зможе захистити Вінницю.

— Хоча ні, я навіть без ноги зможу воювати. Дайте мені ПКМ, посадіть в якийсь окоп і я воюватиму, — усміхається хлопець. — Війна у нас надовго. Та ми все одно їх усіх перевалимо. Я навіть не думав, що Україна така сильна. Звісно, ми переможемо!

Веніамін у Вінниці вже понад місяць, але до мирного життя йому досі важко звинути. Розповідає, як сильно лякається, коли падає каструля, хтось стукає дверима чи особливо, коли на вулиці грім. Говорить, що на війні простіше. Тим більше, що там у нього є незакінчені справи.

— Мені б не хотілося, щоб російські матері плакали за своїми синами, але вони зробили свій вибір. Тепер мені дуже хочеться помститися за друзів. Ми зробимо усе заради України. Я бачив дітей за п’ять кілометрів від «нуля». Будь-якої миті вони могли загинути. Заради них не шкода віддати ще одну ногу, і загинути також не шкода. Головне, щоб нормальними вони вросли. А мрії.. Мрію я, щоб війна скінчилася. Щоб всі мої хлопці з війни повернулися. Тоді й весілля зіграємо, — говорить Веніамін, підморгуючи Ліані своїми завжди усміхненими очима.