Працівник ритуальної служби: про роботу, самогубців і почуття гумору

 Скільки років ви працюєте в ритуальній службі?

- Працюю вже четвертий  рік. З працівниками поліції і лікарями працюємо безпосередньо. Буває, що ми приїжджаємо на місце раніше їх усіх. Кумедно, що люди часом дізнаються про смерть родичів саме від нас. Особисто я ні на кому не наживаються, отримую досить-таки невелику ЗП, і комусь же це робити треба.

- Що входить у ваші обов’язки?

- Буквально все. Ми забираємо померлих, копаємо, обслуговуємо весь процес від А до Я.

- Як потрапили на цю роботу?

- Думав, буде тимчасовий підробіток. Мій друг, який працював там, привів. Нууу, ось і якось затримався. Звичка чи що.

- Яка зарплата?

- Трохи більше мінімальної. Якщо є охота можна і більше, але за роки я вже давно перестав сприймати це як роботу, а більше як звичку.

- Чи може людина «з вулиці» влаштуватися до вас працювати? Чи беруть тільки своїх?

- У нас уже років зо два страшна «текучка» і вічний брак кадрів. Тому часом транзитом до нас потрапляють то ціла бригада в’язнів, то наркомани або алкоголіки. Але такі надовго не залишаються.

- Який графік у вас?

- Його, по суті, немає. За планом ми працюємо з восьмої до п’ятої. Але в нашій конторі − помахав баблом, і ми будемо з шостої до упору. Так само є нічні чергування. Приблизно два рази на тиждень. Ми спимо вдома, але якщо хтось десь помер − ми їдемо за трупом, потім в морг і по домівках. І так може бути раз за ніч, а може і п’ять-шість.

- Чи відчуваєте себе некомфортно, коли в такий момент − смерть близького, з’являєтеся і починаєте пропонувати свої послуги?

- Насправді ні. У розмові з родичами, зокрема коли тільки померла людина, бере участь наш агент, він все розповідає, пояснює. Я ж контактую з людьми часто на самому похороні. У тому випадку, коли не замовляють організатора − людину, яка проводить сам похорон, пояснює що, куди, кому. Коли його немає − це роблю я. Це 50-50%.

- Ця робота якось вплинула на вас, як на особистість?

- Так, є і таке.. Спершу мої близькі, а потім і я помітив, що став куди більш цинічним. Але ніяк не злішим. Я оптиміст (ги-ги).

- Можна звикнути до смерті при такій роботі?

- Так думаю. Це природно само по собі. І коли це бачиш кожного дня − стає буденним. Ось буквально вночі був на виклику. Застрелився з обріза в рот мужик. Ми стирчали 2 години в під’їзді вночі, а нас парило тільки те, що це дев’ятий поверх, і він, блін, важкий.

- Яке у вас ставлення до небіжчика?

- Та ніякого так-то. Так, бувають рідкісні винятки, коли пробирає і мене. Щось в дусі діти і т. д. Але благо − це рідкість.

- Важко було працювати на самому початку?

- Ні, насправді. Я вважаю, якщо з першого дня не вивозиш − то це так і буде. На першу свою доставку я поїхав на другий день. Мужик замкнувся в бані і там помер. Парився близько двох днів. Така курочка гриль вийшла. Ну нічого − далі було простіше.

- Доводилося ховати відомих особистостей?

- Ну різних депутатів, активістів місцевого розливу. Як у нас називають «ВІП похорони». Завжди це дратувало: від того, що ВІП - красивіше носити не станемо.

- Вам ніколи не пропонували влаштувати «незаконне» поховання?

- Ой, ми якось о другій годині ночі відкопували свіжий труп без відома рідні. Щоб немісцеві органи знімали відбитки. Ніч, ліхтарі, і хтось на шухері.

- Наскільки часто вам трапляються звичайні люди, які померли своєю смертю?

- Вони і є основна маса. Люди похилого віку. Був кумедний випадок. Викликали нас на адресу, мовляв, потрібно забрати дідуся. Тільки на сусідньому ліжку спить бабуся. Ну, так як їм обом по 95 років, там вже давно маразм. І потрібно винести діда, поки бабуся спить. Ну винесли, все чисто-красиво. Іду і думаю: ось так і живи все життя разом, а поки спиш, у тебе чоловіка вкрали. Кумедний факт, що наступного дня, коли вже стали вантажити діда в труну, подзвонили і сказали, що померла і бабуся. Так і поховали в один день в одній ямі. І скажи, що немає любові «до гробу».

- Ваше почуття гумору сформувалося на роботі або вже було до неї?

- Ні, я завжди був позитивний. І таким залишаюся. Був у міській команді КВН.

- Ставтеся до людей як до матеріалу, який потім будете закопувати?

- Ну, іноді жартома я називаю їх п’ятидесятники. Саме стільки нам платять за кожен нічний виклик − 50 гривень.

- Чи можна сказати, що важке дитинство або якісь важкі події в ньому сформували у Вас таке почуття гумору і таке ставлення до трупів?

- Ні, швидше просто щоденне зіткнення з ними лишило свій відбиток. Я не так давно сів і порахував, скільки я в середньому похоронив людей. У день, тиждень і так далі. І вийшло, що за весь час роботи близько 4-5 тисяч. Хех, немале таке селище.

- Розкажіть про самогубців, з якими Ви працювали, якісь історії?

- Ну, самогубці − справа не така рідкісна, хоча бувають випадки, які викликають як відразу, так і свого роду повагу. Наприклад, дідусь, якому було вже під 90 років, він повісився на крапельниці. І тут я можу його зрозуміти, насправді − він просто втомився мучитися. Мучив себе і своїх оточуючих. Не рідкість − смерть через нерозділене кохання і бла-бла-бла. Я вважаю, це природний відбір. Був крендель, який повісився, але його встигли відкачати, відвезли в лікарню. Але він прийшов у себе і стрибнув у вікно. Ну, тут респект за цілеспрямованість як-не-як. Вішалися і на турніках, і на шкільних подвір’ях. Був дідок − не дали похмелитися, заліз на горище і смикнувся. Ведуть нас за тілом (спершу не знали, що й до чого), підводять нас до сходів. Ліземо, йдемо по даху. Вхід на горище − таке квадратне віконце на рівні пояса і темрява всередині. Залазимо, водій ліхтарик врубав, світить на підлогу. Де він (покійний)? Немає. По боках дивимося, а він буквально в метрі від нас все ще висить. Наполегливий був, довелося попітніти, щоб зняти, адже йому довелося ноги в колінах зігнути, бо дах низький, в повний зріст не встати. Якось так, всього і не згадати навіть.

- Що б ви порадили родичам померлих зробити з тілом їх (не) коханої людини, перш ніж його закопають в двох метрах під землею? Бути може, щось, що полегшило б вашу роботу?

- Слідкуйте за вашими близькими, поки вони живі. І слізно просимо − люди, вистачить багато жерти. А то не так давно ми трьома бригадами тягнули дядька під виття: «Я ж його пиріжками годувала». Одна труна кілограм 60 була, опускали на трьох ременях, один з них лопнув.

- І не можу не розповісти випадок, що був пару днів назад. Скажімо так, вишенька вам на торт. Сиділи ми в друга. Виходить, що всі втрьох працюємо разом. Пили пиво, і ось до одного дзвонить подруга і просить допомоги. Мовляв, так і так, помер пес, а чоловік у відрядженні, в будинку двоє дітей − треба б пса поховати. Ну ми вже під шафе, їдемо в таксі. Заходимо за клієнтом, а там такий ротвейлер кілограм 60 – теля, блін. Говоримо, знайди нам хоч лопату − не руками ж копати. Загорнули ми його в шубу і понесли. Будинок благо на краю міста, йдемо на пустир. І тут з-за повороту патруль, час уже близько 23. Вони на нас, ми на них, дивляться на тулуб, в темряві не зрозуміло, що це, на лопату, і один з них поставив логічне запитання: «А що це тут за фігня?». На що один відповів: «По-перше, це не фігня, це новопредставлений раб божий Бусінка, і у нас тут похорон». П’ять секунд ступору, посвітили ліхтариком, і всі зловили «ха-ха» дружно. Коротше, відпустили нас, прийшли на пустир. Копаємо, поки один копав, інший робив хрест, ну а я відспівував наскільки пам’ятав слова. Все за правилами мало бути − фірма віників не в’яже. Викопали, опустили його. Зробили пагорб і подобу хреста. Помовчали, пішли. Я б хотів дивитися на обличчя людей, які їхали на роботу вранці на тролейбусі, а біля дороги свіжа могилка. Потім проїжджали, бачили, що Пріус (ToyotaPrius), стояв поліцейський. Мабуть, вирішили перевірити, що й до чого. Як кажуть попи, нам ця робота на тому світі зарахується. Ну, подивимося.  

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.