«Люди перестануть звертатися — значить ми свою місію виконали». Про п’ять місяців волонтерства

• З початку війни в мережі магазинів «Грош» працюють волонтерські пункти допомоги.
• Де кожен може, як запропонувати щось корисне та необхідне, так і отримати.
• Тут вже п’ять місяців практично живуть дівчата, які за цей час опанували купу професій від кухаря до рієлтора, від психолога до логіста.
• Про будні волонтерок, про цікавих і щирих людей, про те — навіщо вони це роблять…

Продовжуємо серію публікацій про Героїв тилу.

Раніше ми писали про команду «Боже, вільної школи», які створили зі свого навчального закладу прихисток для переселенців. Також розповіли історію 15-річного волонтера. Про те як у Вінниці позашляховики переробляють на бандеромобілі та передають на фронт. 

Цього разу наш матеріал присвячений волонтерам мережі магазинів «Грош». З дівчатами, Вікою та Ірою ми зустрілися в кав’ярні. Гарні, дуже усміхненні і якісь такі з ким можна проговорити кілька годин без перестанку. Віка працює в маркетинговому відділі, Ірина завідує інтернет — магазином мережі, та найголовніша їх робота останнім часом — волонтерська діяльність. 

— До війни ніхто не був готовий, до волонтерства теж, — почала розмову Вікторія. — До цього у нас на підприємстві були різні соціальні ініціативи, тобто їздили до дитбудинків, інтернатів, в будинки людей похилого віку, а тут війна. Ми почали думати чим можемо допомогти. Буквально на третій день, наш директор Олександр Третяк пропонує організувати пункти збору допомоги в найбільших магазинах міста.

Дівчата кажуть що дуже хвилювались, тому що жодного досвіду в тому не було. Але був напрямок в якому рухатись — адже магазини продуктові, тож і допомога буде продуктова. В холі магазинів відокремили територію з банером, візочками, інформацією про те, чим кожен бажаючий може допомогти — і список потреб. Крім того керівництво виділило приміщення під склад.

— Щодня з початку війни ми обновляли запити, тому що люди, як приносили продукти і допомогу, так і зверталися з потребами, — розповідають дівчата. — Ми почали допомагати теробороні, одразу додалася допомога хлопцям на фронт, переселенці, поранені бійці…

З кожним місяцем потреби змінювались

З самого початку була величезна потреба в продуктах харчування, потім пішли засоби гігієни. Наші хлопці йшли на війну з скромним запасом — три пари носків, білизна, взуття що на тобі. Цілком зрозуміло що через пару місяців війни, не стало нічого. То якось в одній машині дівчата відправили хлопцям на фронт 500 пар носків. Потім пішли гаджети і всілякі пристрої до них, потім військова амуніція — броніки, каски. Шукали, знаходили, і відправляли все.

— В перші дні війни в нас на магазинах був великий залишок хліба, просто так хліб відправляти на фронт було непрактично і наші дівчата почали сушити сухарі, — розповідають Віка і Іра. — В вільний від роботи час вони сушили, фасували щоб було зручно, і відправляли сухарі на фронт. За перший місяць, роздали десь 50 мішків.

Багато колег на війні

— Якогось недільного ранку, на третій наче тиждень війни, мені зателефонував колега, — говорить Віка. — Ми на роботі сидимо навпроти один одного, але через те що я постійно була в волонтерських центрах в офісі майже не зявлялась і його не бачила. Він запитав мене як справи, я щось почала розповідати про волонтерство. Потім питаю: «Ти як?», він каже: «Я на війні, в нас тільки но сформувався батальон, ми тиждень тут і не маємо що їсти, можете допомогти?». Мене наче холодною водою облили.

Але швидко згуртувались всі. Потрібно було знайти машину, заправити. Знайти водія, який згодився б їхати в гарячу точку, а краще двох. І ще вони мали б знати дорогу, тому що тоді всі вказівники на трасах познімали.

— Але все якось вирішувалось, до кого б ми не зверталися всі казали — так. Директор виділив машину, водій знайшовся за добу, знайшли чим загрузити, — розповідають дівчата. — Грузили все, і матраци, і одіяла, і каремати, і продукти, машина ледь витримала, водій в дорозі телефонував казав: «Їду і Богу молюся щоб не стати десь».

Домашнє печиво

— Після того, як допомогли нашому колезі, було ще багато таких відправок, але ми вже були навчені, грузили пятитонник, і за тиждень відправляли дві такі машини, — сміються дівчата. — Потім до нас почали звертатися вінницькі батальйони, зокрема з перших днів і по сьогодні ми співпрацюємо з Вінницькими Скіфами, які зараз на передовій.

Якось дівчата вирішили передати хлопцям на фронт чогось домашнього. Від магазину виділили: борошно, яйця, масло…, і всі ці продукти завезли господиням в рідне село Вікторії, в Пеньківку, Літинського райну.

— Я сказала що за тиждень приїду і заберу печиво, — розповідає Віка. — Наступного ранку мені телефонують, кажуть: «Їдь, забирай». Жінки випекли 300 кг печива, і кожна за власним рецептом, тож в жодній коробці не було однакового. Ми коли пакували це печиво з однієї коробки випала записка, там було побажання від української матері до українського сина, з словами любові, підтримки, коли побачили — розплакались. Навіть не знаємо, якому воїну попала в руки та записка.

Лише сіток не плели

Віка та Ірина кажуть що за п’ять місяців волонтери опанували купу професій і вміють робити все. Єдине що не робили — не плели маскувальні сітки, хоча все необхідне для них збирали і відправляли.

— Наші волонтерки робили сухі сніданки хлопцям на фронт, навіть вираховували ідеальну пропорцію вівсяної каші на молоці, — говорять дівчата. — В перші тижні війни зробили 80 літрів вітамінного чаю з медом, лимоном та імбиром.

Перша партія чаю — 10 літрів, розійшлась по блокпостам в мить, і хлопці з тероборони просили ще.

— В мене вдома була ціла лабораторія по виготовленню цього чаю, — сміється Віка. — Поки я була на волонтерскому посту, мої рідні робили чай. І теж вираховували щоб було не дуже солодко, а ще імбиру в міру, бо він має специфічний смак.

Коли ж в місто стали масово приїжджати пересенці, Ірина навіть змогла відчути себе справжнім ріелтором. Адже люди просили допомогти знайти квартиру, гуртожиток.
А якось на волонтерський пост прийшов працівник магазину і каже що бачив військового капелана, який щось скуповує, то може йому потрібна допомога.

— Я спустилась в магазин, говорю: «В нас є центр, якщо потрібна допомога, допоможемо», капелан каже: «Ми зараз збираємо допомогу на Бородянку», — розповідає Віка. — В нього був список, ми піднялись в центр, я кажу: «Дивіться з десяти пунктів, двох немає, але ми зараз підемо на склад і швиденько все спишемо, а ви тут вибирайте, всі коробки підписані». До речі з капеланом ми співпрацюємо по цей день. А згодом наш волонтерский центр, почав співпрацювати щей з іншими волонтерськими центрами.

Малюнки, смаколики, хлопці

Мережа Грош у нашій області — це 35 магазинів і в кожному є стенд для малюнків. Ці малюнки від дітей і навіть дорослих, збирають, привозять до Вінниці, а потім кладуть у кожну посилку на фронт. Це вже стало доброю традицією.

— Раніше здавалося, ну малюнок, ну дитячий, ну гарний…, але зараз ці соняхи, лелеки, синьо — жовті прапори набули надзвичайної, чарівної властивості, — говорять дівчата. — А наші бійці взагалі дуже чуттєво реагують на них.

До речі, саме з малюнками в Ірини та Вікторії пов’язаний ще один напрямок їх волонтерської діяльності.

— В травні, в одній з вінницьких груп, ми побачили повідомлення що хлопцям, які проходять реабілітацію в однієї з вінницьких лікарень, потрібні люди, які будуть приходити і вивозити їх на прогулянку, — говорять дівчата. — Ми зібрали групу волонтерів, які погодились на наступний день піти в лікарню.

Якогось досвіду, що робити, що з собою брати не було, тому волонтери вирішили взяти дитячі малюнки. Дівчата заходили до хлопців в палату, пропонували обрати малюнок, який сподобався, а потім розвішували їх на стінах палати.

— Ми боялись зустріти не те щоб злість, але точно не привітність, тому що війна, поранення, біль, каліцтва…, — говорять дівчата. — Але все було навпаки. Більшість хлопців були привітні, інші ставали такими згодом. Найважче було витягти їх на прогулянку, розговорити, тому що не всі прийняли каліцтва, не всі повідомити своїм рідним про поранення.

В перший день, волонтери пробули в лікарні шість годин і навіть не помітили як пролетів час. А наступного дня, хлопці самі телефонували, писали, питали чи прийдуть ще, чи покажуть їм місто.

— До речі в нас є Люба, яка готує всілякі смаколики, вона завжди заходить до хлопців в палату і питає, хто що хоче смачненького. І чує у відповідь: «смажені яйця, пиріг з вишнею…», — розповідають дівчата. — І вона готує, і приносить усе, щоб ті не попросили.

Дівчата відвідують лікарню з травня місяця майже щодня, і можна сказати проходять з пораненими хлопцями курс реабілітації.

— Тому що вони приїхали сюди без нічого, включаючи документів, в лікарні звісно все розповідають, допомагають, але хлопці дуже молоді всі 20–25 років, вони нам дзвонять, радяться, запитують — говорить Ірина. — І ми чим можемо допомагаємо, радимо, як відновити документи, де краще протезуватися…. А коли вони їдуть далі — даруємо їм кружки з символікою Вінниці. Це теж стало традицією. А ще хлопці обіцяють приїхати знову, а ми обіцяємо що обов’язково зводимо їх на фонтан.

Вже всі всіх знають

— Спочатку, як тільки ми відкрились, люди були настрожі, з часом в нас з’явилися знайомі, і дуже добрі знайомі, — розповідають дівчата. — Якось на волонтерський пункт на Чехова, прийшла бабуся, років 80. В перший день вона розпитала хто ми, потребувала документи. Потім каже: «Зараз приїде мій син, і ви йому теж покажете всі документи, щоб було зрозуміло що ви не шахраї». Прийшли з сином, все роздивилися і кажуть: «Зараз ми через півгодини під’їдемо». Через півгодини привозять мішок борошна, мішок цукру. На другий день бабуся приходить каже: «Син на роботі, я зараз сама щось принесу». Ми з дівчатами думаємо: “Цікаво, що ця бабуся зможе принести». Бабуся здивувала — на кравчучці приволокла цілий мішок рису.

А ще дівчата кажуть, що дуже часто люди просто підходили і говорили: «Я зараз йду в магазин, скажіть мені що купити». Так і допомагали, так і допомагають.

— В нас був випадок коли в магазин на Академічному підійшов молодий чоловік і каже: «Я тільки но переїхав до Вінниці, хочу допомогти, давайте ви підете зі мною в магазин і купите все що потрібно», — розповідає Віка. — Ми йдемо, я кажу: «На яку ви суму розраховуєте», він: «На 5–6 тисяч гривень».

Зараз звісно люди фінансово видохлись і збори стали не такими жвавими як раніше, але дівчата кажуть що досі не було жодного дня, щоб полички з допомогою пустували.

— Наші люди дуже щедрі, готові віддати все і дуже щирі, — говорять дівчата. — На кожному етапі, коли нам потрібна була допомога, всі допомагали. Якось все виходило злагоджено і в нашому колективі, ніхто не розбігся, всі розуміли — так війна, так страшно, але потрібно працювати і допомагати.

Навіщо ви це робите?

Дівчата кажуть, що були моменти, коли знайомі та незнайомі люди запитували в них:

«Навіщо ви це робите? Навіщо ви копирсаєтеся в речах? Навіщо ви стоїте тут і позоритесь? Навіщо, коли є робота, сім’я, невже вам цього не вистачає?»

— Але що буде, якщо кожна людина, почне ставити собі таке питання — «навіщо»? — говорять дівчата. — В нас є змога, в нас є великий ресурс — це мережа магазинів, є підтримка керівництва і колег, і ми це можемо робити. До нас люди приходять, запитують, просять. Це означає — ми потрібні. Коли перестануть приходити, просити, пропонувати — значить ми свою місію виконали. І потрібно залишати цю справу професійним волонтерським організаціям, які тривалий час цим займаються.

Читайте також:

Для маскувальних сіток потрібні тканина, фарба, нитка, людина. Куди звертатися, щоб допомогти?

Сестра збирає брату гроші на тепловізор. Михайло служить в Першому Стрілецькому батальйоні на нулі

«Теракт в Оленівці може повторитись». Рідні полонених морпіхів склали петицію, щоб врятувати бійців

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.