Прийняли близько 1 500 людей. Як вінничани з «Боже, вільної школи» зробили прихисток для переселенців

Наталія КОРПАН , Валерій ЧУДНОВСЬКИЙ

Прихисток сімейної демократичної школи приймає вже третю хвилю переселенців. Замість уроків для діток тепер тут все підготовлено для людей, які втікають з-під обстрілів.
Одна із засновниць цієї школи з дитиною на руках приймає, годує та морально підтримує всіх, хто приїхав до них.
Вже близько 1 500 людей з різних куточків України змогли принаймні на трішки видихнути у цьому новоствореному прихистку.
Читайте історію цих невтомних волонтерів, які з першого дня війни активно допомагають переселенцям та військовим.

Продовжуємо серію публікацій про Героїв тилу. Раніше ми вже розповіли про працьовитий гастрономічний батальйон, учасниці якого ліплять тисячі вареників, пельменів, готують голубці та печуть пиріжки для українських захисників і переселенців. Прочитати про них та глянути відео можете ТУТ.

Також ми спілкувалися з 15-річним хлопцем, який не сидить без діла й усіляко допомагає в цей складний час. І говорили з вінничанкою, яка шиє прапори для військових та гордиться, що стала в пригоді ЗСУ.

Цього разу читайте про родину та команду «Боже, вільної школи», які створили зі свого навчального закладу прихисток для переселенців. А паралельно ще купують машини та техніку для ЗСУ, і печуть смаколики для Тероборони.

Відео дня

Тут почуваються, наче вдома

Зайшовши у приміщення школи, ви одразу ж побачите мотивуючі та заспокійливі листівки з надписами на кшталт: «Видихай, друже. Тут ти можеш перепочити». Такі надписи-інструкції супроводжують прибулих людей майже на кожному кроці.

Ось тут — аптечка, де ви можете взяти заспокійливі чи інші необхідні ліки. Ось там — можете знайти свіжу постіль, а ось тут — складіть брудні речі.

Переселенці, які живуть тут кажуть, що для них дуже приємний навіть такий, здавалося б, незначний прояв турботи. У прихистку люди можуть переночувати у теплі, поїсти, прийняти гарячий душ, поговорити.

— З першого дня широкомасштабного наступу ми зрозуміли, що продовжувати функціонувати, як школа, не можемо. Але війна — це час, щоб мобілізувати всі свої ресурси, тож ми вирішили, якщо у нас є приміщення, то треба його використовувати, — розповідає волонтерка Дарина Горобець. — Ми не розраховували на такий наплив людей. Я ще філософськи над цим роздумую. От дивіться, ми цю школу будували двічі, адже перше приміщення згоріло. До будівництва нинішнього приміщення школи долучилося безліч людей, і тепер ми допомагаємо сотням людей. Такий от баланс добра ми зберегли.

У великому холі школи тепер розкладено десятки матраців, сюди щодня продовжують приїжджати люди. Люди, які тут живуть, кажуть, що почувають, як вдома.

На довгий термін проживання наразі у школі залишилося дві родини. Одна з них — киянка Марина зі своїм трирічним сином. Жінка розповідає, що, спершу вони разом зі своєю кумою виїхали в область, неподалік Гостомеля.

— Там було постійно чутно вибухи. Але, на щастя, ми встигли звідти вчасно виїхати, — говорить Марина. — Тут нас прийняли дуже тепло. Ми ходимо з сином гуляти неподалік на природу, час від часу йдемо в церкву. А коли волонтерки тут печуть смаколики військовим, то я теж печу.

Жінка ділиться, що хоче скоріше повернутися додому. Але поки вважає, що небезпечно їхати в столицю. Каже, тут відчуває себе у безпеці.

Волонтерам школи вже випало послухати різних складних історій переселенців. Як розповідає Дарина, у першій хвилі до них їхало багато людей з Києва та Харкова, у другій з Маріуполя, Чернігова, Ізюму, Краматорську. А вже зараз найбільше людей їде з Луганської та Донецької областей.

— У нас була сім'я з Маріуполя, які розповідали, що їхня багатоповерхівка там стала штабом чеченців. Коли ці люди виїжджали, то хотіли забрати бабусю, але прийшовши до неї додому, побачили, що в дім влетів снаряд. Бабусі вдома не було, й вони так і не знають її долі, — розповідає Даша. — Я намагаюся слухати кожного, хто хоче говорити. Складно вислухати, і не розкваситися самій.

Як розповідає волонтерка, здебільшого сюди люди приїжджають на кілька ночей.

— Ті сім'ї, які у нас жили й залишилися у Вінниці, ми не залишаємо без турботи. Навіть після того, як люди від нас поїхали в інші прихистки, ми ділимося з ними гуманітарною допомогою, — каже Дарина. — Людям потрібна увага, і відчуття, що жах призупинився. Ми закриваємо насамперед прості людські потреби.

За словами Дар’ї, в школи були разові взаємодії з іншими вінницькими волонтерами. Допомагають, і сусіди. Хтось — приніс ящики яблук, дехто — упаковки пастили, а хтось — приходить допомагати руками.

— Під час війни у мене робота не збереглася. Все, що я роблю зараз — це волонтерство у новоствореному прихистку, — каже вінничанка. — Дуже тримає на плаву розуміння, що ти не сама. Є спільнота однодумців, починаючи від нашої школи, та закінчуючи в глобальнішому сенсі — цілою згуртованою країною.

Поєднує волонтерство з материнством та освітніми проєктами

Під час того, як ми розмовляємо з Дариною, до нас підходить її чоловік Олексій Шитов з маленькою волонтеркою-дочкою пари. Донечка, як каже Дар'я, стає тут для всіх справжнім «антистресом». Олексій жартує, що «Аня вже бувала на руках в жінок з усієї України».

Крім школи, волонтери організували ще три локації, де можуть переночувати переселенці. До прикладу, в офісі фірми батька Дарини. А щоп'ятниці вони роблять шкільний офлайн день з учнями їхньої школи, до якого також долучаються дітки-переселенці. Минулого тижня, до прикладу, був майстер-клас з розпису писанок.

— Поєднувати материнство з волонтерством складно, але тримаємось, — каже Дарина. — Я мама, яка не вміє приймати допомогу, проте війна мене навчила, що краще таки її приймати. Наприклад, якщо дідусь хоче прийти покачати дитину, то треба погоджуватися.

Волонтерять ще з 2014 року

Олексій почав волонтерити ще вісім років тому, як війна на Донбасі тільки почалася. Каже, перші роки робив це активно, а потім на якийсь час припинив, бо військо стало міцнішим, і чоловік морально стомився від війни.

А з 24 лютого одразу ж включився у волонтерство, і йому вже вдалося купити три мікроавтобуси для ЗСУ.

— Зараз таке враження, що ми повернулися у 2014 рік. Знову дядьки клепають бронежилети, люди шиють розгрузки тощо. Позитив цього в тому, що зараз, мабуть, немає такої людини, яка б не долучилася до волонтерства. Як мінімум, люди допомагають грошима, — говорить Олексій.

Чоловік розповідає історію, як йому мікроавтобус, який коштував 2 400 доларів продали за тисячу, бо Олексій сказав, що авто поїде на війну.

— Була ще й така ситуація, що неподалік нашого будинку я побачив мікроавтобус. Вирішив підійти до водія і кажу: «Продайте, на війну треба». А мені у відповідь: «Він вже на армію їде». Супер, люди об'єднуються, — говорить волонтер. — З нами багато людей працюють на довірі. Наприклад, я постійно закупляю планшети для передачі військовим, і власник фірми наперед може дати мені планшети, навіть, коли у мене ще не зібрана вся сума грошей.