Частинка нескореного Херсона у Вінниці: фото й історії, від яких завмирає серце

Валентина КИРИЛЬЧУК

Як нелюдськи рашисти били до напівсмерті херсонських патріотів, а люди все одно виходили на мітинги.
Партизани переховували у теплицях врятованих військових 59-ї бригади і бойового пса з Вапнярки.
І поки окупанти заполоняли ринки й заклади міста самогоном, легендарному волонтеру Дяді Гриші херсонці віддавали останнє — для хлопців ЗСУ.
Правду про життя окупованого Херсона і боротьбу, що триває, вінничанам відкриває особлива фотовиставка Олександра Корнякова, яка триває у «Галереї ХХІ» .

— Кожного дня прокидаюсь і найперше — читаю новини, як там наш Херсон. Велика битва ж іще попереду… Але я впевнений, що ми її неодмінно виграємо! — говорить фотокореспондент Олександр Корняков. — Херсон як був, так і залишається нескореним! У окупантів там чимало проблем: вони не змогли ввести рублі, не змогли набрати людей на роботи, тому позавозили з інших регіонів. Навіть для зафарбовування українських патріотичних гасел завозять із Криму або краснодарського краю, бо місцеві на це не йдуть. Всі друзі і знайомі, які були вимушені залишитись у тимчасовій окупації, найбільше чекають звільнення і дотепер не скоряються.

Сам Олександр Корняков також до останнього не хотів виїжджати з окупованого Херсона. На вмовляння друзів, які довгі місяці переживали за його безпеку, щоразу казав, що має залишатись у місті, аби зустріти ЗСУ під час звільнення. В окупації він мав особливу місію — попри всі ризики таємно фотографував багатотисячні мітинги і для історії увічнив життя нескореного рідного міста.

Саме його світлини облетіли весь світ. Авторство задля безпеки доводилось приховувати, аж поки Олександр Корняков не виїхав спершу у Запоріжжя, а потім — у Одесу.

Відео дня

— Коли стало відомо, що моє прізвище вже у рашистів у списку, друзі допомогли знайти надійного перевізника і о 5 ранку ми вирушили із Херсона. Їхали через Василівку, де росіяни у кожного вивертали всі сумки. Щоб у мене не рилися, я перед перевіркою сам акуратно все виклав і зрештою так зумів приховати і вивезти свій улюблений об’єктив та фотоспалах. Решту своєї техніки заховав у друзів у Херсоні. Чекатиме мене до звільнення, — говорить митець.

Про український Херсон і фсб-шників у натовпах

— Любов до фотографії я перейняв від батька. Хоч він завжди працював головним інженером на різних підприємствах, його хобі було саме фотографування. Змалечку і я навчився всьому: фотографувати, проявляти плівку. А після строкової служби ще й працював друкарем фото — протягом року щодня друкував по 1000 світлин. Зрештою став фотокореспондентом і от уже 10 років знімаю, — розповідає Олександр Корняков.

У фотоархівах Олександра — тисячі фотосвідчень, як херсонці всі ці роки чітко заявляли про свою патріотичну позицію. У 2013 році разом зі всією Україною їздили у Київ на Майдан підтримувати Революцію Гідності, у 2014-му одразу присікли і вигнали з міста тих, хто намагався влаштувати у Херсоні «рускую весну», та першими почали допомагати українським військовим із Криму та переселенцям з півострова і Донбасу.

— Херсон завжди вважався найбільш проукраїнським містом на півдні. У нас дуже невеликий відсоток активних проросійськи налаштованих людей, тому регіонали на свої мітинги у нас постійно й завозили цілі автобуси. Так тепер роблять і росіяни. Я коли перед 9 травня побачив у Херсоні жінку з георгіївською стрічкою, своїм очам не повірив, бо це вперше за останні роки. Підійшов і запитав у неї, як пройти на вулицю Суворова. І вона, звісно ж, не знала. Бо не з Херсона! У нас кожен цю вулицю покаже.

За місяці в окупації навчився Олександр й вираховувати фсб-шників, які постійно у натовпах спостерігали за місцевими.

— фсб-шники приблизно однаково одягаються і погляд вирізняє їх серед інших. А ще помітив таку відзнаку: могли йти удвох, утрьох — і у всіх на правій руці годинники однакової марки, — розповідає Олександр Корняков. — фсб-шників, гру-шників, тихушників у місті одразу дуже багато з’явилось. Достатньо зі сторони поспостерігати за загальною картинкою на центральному ринку і тут же бачиш людей, які стоять і підслуховують розмови, відходять, з кимось зустрічаються, щось передають, а потім знову шукають, кого послухати.

«росіяни — нелюди, яких нам ніколи не зрозуміти»

Відомий херсонський боксер, який під час одного з перших масових мітингів вистрибнув на автівку, і знаменитий плакат «Х.й вам, а не Херсон», який з донькою малював херсонський бізнесмен. Діти, що грають у футбол за ворітьми у останні хвилини до обіду — час, після якого окуповане місто ніби завмирає, бо небезпечно перебувати на вулиці. Перша кров, коли під час мирних протестів поранили літнього чоловіка. Прилавки, заставлені самогоном і горілкою — та фірмова ознака «руского міра», до якої окупанти всіх одразу почали заохочувати. Легендарний волонтер Дядя Гриша, який щодня, проїжджаючи на своєму інвалідному візку, вмикав патріотичні пісні і в окупації зібрав та передав 600 тисяч гривень для ЗСУ й трепетно зберігав цигарки, бо, точно знав, що після звільнення міста нашим військовим захочеться закурити…

У своїй фотовиставці Олександр Корняков представив 50 світлин, які у хронологічному порядку показують, як попри всі загрози із початку березня херсонці виходили на багатотисячні мітинги, кадри з яких вразили весь світ. Кожна світлина — не просто вдала, яскрава картинка, а історії людей, символ гордості, незламності та водночас — жахіть, які довелося пережити херсонцям.

— Звісно, росіяни почали шукати організаторів і учасників мітингів. Арешти й затримання на вулицях зростали з кожним днем. Людей хапали прямо перед мітингами й силоміць вивозили у автівках. Та люди все одно продовжували виходити. «рускі» намагалися тролити протестуючих, вмикаючи через гучномовці радянські пісеньки, типу «от улибкі станєт мір свєтлєй», а також до того дійшли, що навіть у рупор попереджали, що проведення мітингів у період воєнного стану заборонене законодавством України. Уявіть цю цинічність! Намагалися повпливати будь-якими способами. Та нічого не діяло, аж поки не почали стріляти і травити газом, від якого всередині так все пекло, що дихати було неможливо, — згадує Олександр Корняков. — росіяни — справжні садисти. Тих, кого затримували чи саджали «на підвал», зумисне калічили і нещадно катували. Вже відомі випадки, що у Дніпрі трупи спливали… І про долю дуже багатьох людей ми весь цей час нічого не знаємо… росіяни — дуже жорстокі нелюди, яких нам ніколи не зрозуміти. З моїм знайомим, який живе у мікрорайоні Острів і щодня мусив проїжджати маршруткою через великий блокпост, трапилась така промовиста ситуація. В один із днів зайшов у маршрутку російський військовий, радісно привітався, та всі промовчали. Він обурився: «Ви што нє ради мєня відєть?» На що мій знайомий не витримав і сказав: «Ну чого ти починаєш?! Прийшов перевіряти документи — перевіряй». То його тут же вивели і побили до напівсмерті просто за це запитання. Він кілька тижнів сидів вдома, бо все тіло було синє. А потім на цьому ж блокпосту знову побачив того військового. І, уявіть: той, як ні в чому не бувало, розплився в посмішці і ще й руку простягнув, ніби хорошому знайомому: «Прівєт. Как дєла?» Настільки вони цинічні.

«Врятованих військових із Вінниччини ніхто не здав»

На відкритті виставки Олександра Корнякова своїми історіями, які довелося пережити в окупації, поділились херсонці, які нині живуть у Вінниці.

Херсонська підприємниця Оксана Петрівна розказала, як після мітингу росіяни намагалися її затримати. Чоловік-спортсмен завадив, за що його нещадно побили, а потім до дому, у якому тоді жила родина, приїхали окупанти. Протягом 6 годин проводили обшук, передивляючись кожнісінький папірець, і зрештою забрали чоловіка у полон. Повернути його вдалося лише за два тижні — у такому важкому стані, що не міг ходити…

— Та попри все залишився незламним! — каже пані Оксана. — Я розуміла, що вони — придурки. Але, чесно кажучи, такого у своєму житті ніколи не бачила. Щоб людина так по-звірячому могла бити…. Люди так не роблять…

Про вражаючий супротив, який з найперших днів повномасштабного наступу проявив кожен херсонець, розказала голова райради Корабельного району Херсона Наталія Чорненька. У гуманітарному штабі, який з колегами організували у своєму робочому приміщенні, вона навіть переховувала врятованих військових із Вінниці.

— Це були 25 хлопців з вашої 59-ї бригади, які залишилися живими після важкого бою наприкінці лютого. Коли їхню частину розбили, цих хлопців, серед яких були й поранені, у теплицях три доби переховували наші люди. Слава Богу, ніхто не здав, бо «рускі» їх шукали і просто розстріляли би… Тоді вже у місті повно було орків, та наші смільчаки-партизани вночі перевезли хлопців одним великим баркасом і потім завозили нам по двоє-троє у машинах волонтерів. Ви всі ходите у прозорі офіси, то уявіть, що у такому мені треба було покласти на ночівлю 25 чоловіків. І в мене знайшлося по 25 матраців, подушок, ковдр, одягу — все знайшли! А коли вони полягали спати, такий храп стояв — 25 чоловіків все-таки — аж душа раділа, що живі! — розповідає Наталія Чорненька. — Та серед цього храпу один дуже вирізнявся. Я пішла дивитися, чи раптом комусь не стало погано, а то, виявилося, між батареями спить собака. Танкіст із Вапнярки потім розказав, що цей пес — його вірний бойовий друг, який всі роки воював поруч і так само тихенько з усіма переховувався у плавнях. Така історія, що фільм треба знімати!

«Херсон — це місце, де сонце живе»

Як з усвідомленням вибору без вибору — виїжджай або помреш — її родина покидала рідний Херсон, зі сльозами на очах згадує мама 5 дітей і очільниця громадської організації «Сонячні діти Херсонщини» Ірина Ханікова.

— Ми перебували в окупації практично два місяці — ходили на всі мітинги. Та після того, як двічі до нас приходили російські солдати, зрозуміла, що вже не можу ризикувати життям і здоров’ям своїх дітей. Насправді у нас на Херсонщині зараз кожне село — це Буча, — розповідає Ірина Ханікова. — Виїжджали ми у декілька етапів: спершу виїхала одна донька з дитиною, потім — друга з онукою, далі — я з двома молодшими, коли були змушені 2,5 години стояти під «Градами», не знаючи, чи взагалі доїдемо, бо йшов бій… І останнім виїхав старший син, який ще вивозив собаку й кішку. А оскільки я опікуюсь понад 50 сім’ями нашої організації «Сонячні діти Херсонщини», ще й їм усім допомагали. Практично всі родини вже вивезли, залишились декілька сімей, з якими ми постійно на зв’язку, шукаємо їм гуманітарну допомогу, підтримуємо, чим можемо, адже це наші діти, наші люди. З початку повномасштабної війни взагалі всі херсонці стали однією родиною. Якщо хтось йшов на ринок, завжди пам’ятав, що в під’їзді живуть старенькі, про яких треба подбати. Ділились всім, тож в чатах будинку завжди було: «Є три буханки хліба, 300 г масла — кому треба?» І зараз не можна забувати про людей, які залишились у Херсоні. Вони переживають те, що нікому не побажаєш…

Поки мама дає інтерв’ю, поруч стоїть її дочка Ксюша і при першій же згадці про рідне місто, починає плакати. Ксюша так сумує за рідним Херсоном, що до останнього не хотіла віддавати старі речі, у яких приїхала у Вінницю. За ці місяці з них уже виросла, але вони ж особливі — пам'ять про Херсон.

— Чи вже звикли ми у Вінниці? Намагаємося якось жити… — говорить Ірина Ханікова. — Вже вдруге переживаю це відчуття, коли ти не така, як усі. Вперше це було, коли народила сина з синдромом Дауна, а зараз я знову не така, як усі, бо вимушена переселенка… Дивлюся на постійні вибухи біля нашого дому і розумію, що скоро й не буде, куди повертатися. Але, як і всі, я дуже чекаю звільнення і повернення у наш Херсон. Наша організація постійно проводила великі всеукраїнські фестивалі, на які з’їжджалися родини з сонячними дітками з усіх регіонів. Ніколи не забуду слова сім’ї із Києва: «Є місця, де сонце сходить. Є місця, де сонце заходить. А Херсон — це місце, де сонце живе! Воно тут скрізь!»

Приходьте відчути незламність херсонців на фотовиставці Олександра Корнякова, що відкрита для всіх відвідувачів у «Галереї ХХІ» (вул. Архітектора Артинова, 12а, 4 поверх). Вхід — вільний.