Йде війна за Україну. Росія – США: хто переможе?

А з  палаючих  пляшок у натовпах мітингуючих, димових завісах, що ми маємо наразі в Києві, починались найпомітніші жорсткі конфлікти та повстання останніх років країн Близького Сходу – Лівії, Сирії, Тунісі ….

Росія – США: хто за Україну? 

У світі відбуваються небезпечні, невідворотні зміни. У центр подій давно вже змістились так звані «порогові»  держави, що мають економічний, науковий, технологічний потенціал, а також декотрі ознаки наявності політичної волі для виробництва зброї масового знищення. Таких «порогових»  держав більше двох десятків, до їх числа експерти відносять Алжир, Аргентину, Бангладеш, Білорусь, Бразилію, В’єтнам, Заїр, Ізраїль, Індонезію, Ірак, Іран, КНДР, Колумбію, Лівію, Перу, Республіку Корея, Сірію, Туреччину, Україну, Чилі та ПАР. 

Як відомо, Україна відмовилась від статусу ядерної держави, гострі суперечки всередині держави про те, чи потрібно було так робити точаться і досі. Декотрі з перерахованих країн вже мають смертоносну зброю, але не приховує цього лише Ізраїль.  

Разом з тим США та Росія вважаються у світі двома державами з великими амбіціями та планами на світове панівне становище. Боротьба за сфери впливу між Москвою та Вашингтоном ведеться протягом багатьох років.   

І якщо XX століття ознаменувалось «грою на випередження» - гонкою технологій та озброєння, то  XXI стало епохою прихованої війни. А головною «жертвою» тієї ж прихованої війни став Близький Схід, посередництвом котрого Америка та Росія намагаються закріпити свої позиції. 

Ще років 15 тому чимало країн Близькосхідного регіону мали непогані економічні показники. Рівень життя населення в таких державах як Лівія, Сирія, Ірак був достатньо високим: чимало мешканців країн пострадянського простору їхали туди, щоб заробити грошей і прогодувати свої сім’ї.  

Проте 2001 рік багато чого змінив. Саме тоді Америка вторглась в Афганістан. Офіційна причина – боротьба з талібами, що правили в регіоні останні кілька років. Мовляв, Вашингтон намагався помститись за теракт 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку. Однак, чимало політологів та журналістів впевнено заявляли, що основною причиною є відмова талібів у прокладанні трубопроводу Туркменістан–Афганістан–Пакистан–Індія на умовах Білого дому. 

Нафта - ось що, наймовірніше, є справжньою причиною війни на Середньому, а потім і Близькому  Сході.

Як відомо, головним союзником США в афганському конфлікті виступила Великобританія. А офіційний Лондон, як свідчить історія, майже сто років (1813 – 1907рр) змагався з Росією за панування у Центральній Азії – Персії та Афганістані.     

Далі, в 2003–му році, було вторгнення Америки в Ірак. Новим образом ворога став іракський лідер, диктатор Саддам Хусейн. Офіційною версією вторгнення попередження розробки Хусейном зброї масового знищення. Зауважмо, що й ця країна має величезні запаси нафти. З цього періоду почалася прихована війна між Білим домом та Кремлем. Зрозуміло, адже Ірак є одним із союзників Росії. У ході бойових дій Москва направляла в Багдад так званих «приватних підрядників» - відставних генералів, котрі надавали підтримку урядовим силам. Також Росія допомагала Хусейну розвідданими.  

У  2011 році почались народні хвилювання у Лівії, що переросли у повномасштабний військовий конфлікт між опозиційними угрупуваннями та урядовими військами під керівництвом Муаммара Каддафі. Після двох резолюцій прийнятих Радою безпеки ООН, авіація країн НАТО приступила до бомбардування  позицій урядових військ та об’єктів військової інфраструктури. Офіційно громадянська війна в Лівії завершилась із вбивством у жовтні 2011 року Муаммара Каддафі. Однак збройні зіткнення між воєнізованими угрупуваннями та різними загонами ополченців тривають досі.  

У тому ж 2011 році країни Близького Сходу накрила хвиля революцій «Арабської весни» (Єгипет, Туніс). Антидиктаторські настрої в народних масах – це те, що є спорідненим для нинішніх повстань і у нашій країні – були навіяні західними ідеалами. Багато експертів вважали, що «Арабська весна» - справа рук Америки. Але ця версія переважно була розповсюджена в Росії. І якщо під час революцій в Єгипті та Тунісі Москва все ще відмовчувалась, то з початком воєнного конфлікту в Сирії стала серйозно протидіяти Вашингтону, поставляючи військове обладнання президенту Башару Асаду, в той час, як США активно озброювало сирійських повстанців.   

Серйозну тріщину американсько – російські стосунки дали після того, як колишній агент ЦРУ Едвард Сноуден, якого звинувачували в розголошуванні державних таємниць, отримав політичний притулок у Росії. У зв’язку з цим, можна припустити, що в подальшому конфлікт між Росією та США буде лише загострюватись. І нічого доброго в тому немає, якщо окрім Близького Сходу,  й нашу територію два «жандарми» обрали полем бою, на якому можна вести приховану війну ціною здоров’я і життя наших громадян – українців. А офіційних версій для нових американських і європейських варварів аби  кидати томагавки в мирних цивілізованих людей, у нас хоч відбавляй. От їм на руку остання подія: непримиренний конфлікт суспільства з владою після переломного 16 січня нинішнього року, коли ВР цинічно узаконила   «драконівські» методи  витиснення  людської гідності зі своїх громадян.  

Наша деструктивна сила найближче до тіла 

Усе правильно, народу, щоб об’єднатись, потрібно мати перед собою якогось ворога. При чому бажано – безневинного. Наприклад такого, як «естонський фашизм» для Росії. Чи Гренада для США у свій час. Однак для українського народу доля вибрала сильних небезпечних ворогів і не лише зовні, а що страшніше – всередині країни. 

Криза Єврозони та України поглибилась у нас безроздільною владою ворогуючих правлячих кланів та фінансово – промислових груп, що довели населення 45-мільйонної колись багатої країни до вбогого стану. 

У зв’язку з тим, що президент Янукович не зважився вступати у відкритий конфлікт з олігархами, він пішов шляхом звертання соціальної держави в Україні та значного розшарування суспільства.  

Як може розвиватись український сценарій  далі? Чи можливе поглиблення протистояння подібно сирійському, чи лівійському, зважаючи на специфічне розташування України та наявність свого багатства – родючих чорноземів?  Адже ми також захотіли європейських правил гри на нашій території і в нас також, як і в згаданих країнах протистояння починалося із мирних  масових виступів.  

З огляду на хід подій у Києві на Майдані, оптимізму не видно. Версії далекі від бажаних. Одна з них, розкол України. Ще одна – партизанська війна,  досвіду нам не позичати, але й за такого розвитку подій, розкол також цілком можливий. Та оскільки у нас зараз мавпуються і модель поведінки влади, й закони з Кремля, то сценарій, як ще «заспокоїти» народ також може бути запозичений у Росії зразка жовтня 1993 року. Тоді Росія переживала політичну кризу й президент Борис Єльцин розпустив російський парламент. Своє слово на вулиці Москви вийшов сказати й російський народ. Влада довго не церемонилась, просто придушувала танками.

На відміну від майже всіх, окрім Білорусі, колег по класу «порогових» держав, ми знаходимось під самим боком Росії так близько, що затягнути нас у міцному поцілунку в засос до крові їй нічого не вартує. І саме це значно послаблює бажання Європи й Америки сперечатись з Росією про наш цивілізаційний вибір. Тому-то український сценарій вбачається більш схожим на білоруський, щоправда з однією суттєвоюпоправкою: ми вже виплекали свою любов до свободи до такого стану, що наслідки від намагання її згубити можуть бути жорсткішими й безжальними. Усе залежить від того, чи відчувають усі однаково, що точку неповернення пройдено. А під танки можуть потрапити й ті, хто емоційно довірився ще більш нав’язливій (як на мене дивній)   координаторами  Майдану поведінці  – проти влади й без опозиційних політиків. І наразі, це також може бути провокацією, затвердженою у Кремлі.   

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.