«Я була на самісінькому дні…» Які різні долі жінок, що живуть у кризовому центрі «Ми поруч»

«Я була на самісінькому дні…» Які різні долі жінок, що живуть у кризовому центрі «Ми поруч»
  • На що сподіватись йдучи на зустріч з жінками, які опинились у скруті? Навіть у мега скруті, коли немає де і до кого притулитися. Очікуєш за вказаною адресою побачити «юдоль болі і печалі».
  • Натомість, кризовий центр «Ми поруч» зустрічає подвір’ям, якимось дуже домашнім. Тут гарний будинок, чистенькі сходинки, чепурні газони і кішка, яка сито потягується на порозі. Одна з…

Тут живуть три кішки: Багіра, Скумбрія і різнокольорова, яку хто як хоче, так і називає. Частіше вона зветься Красуня. А ще є собака. Одна з дівчат приїхала в центр з дуже доброзичливим бульдогом Бусинкою, що поважно ходить поміж дітей. Ті нею бавляться, наче іграшкою, а вона лише похрюкує.

Всі жіночі розмови проходять, як правило, на кухні. Тож ми, після знайомства і привітань з дівчатами, туди і йдемо. Доки навкруги бігають і гомонять діти.

— Ми зараз економимо через перебої зі світлом, тому духовкою не користуємось, електрочайником теж, перемо після 11-ї, тому шарлотку готували на сковороді, — говорять жінки і запрошують до столу, скуштувати смакоту.

Відео дня

Доки вмощуємося, господині бідкаються, що через тонке дно пательні яблука трохи підгоріли. А на смак ці яблука — наче карамелізовані, тож хвилювались дівчата більше за естетику.

Перед тим, як піти на кухню…

Ми трохи поговорили з адміністратором центру Любою. Вона живе на Вінницьких хуторах, неподалік від кризового центру. Її потрібна була робота і, напевне, це була доля. Жінка працює в центрі вже півтора року. Дуже любить дітей, сумує за ними, коли йде на вихідні чи коли ті разом з мамами покидають центр. З дорослими її буває важче, бо за кожним дорослим — історія, а кожну історію, хочеш чи не хочеш, пропускаєш крізь своє серце. А потім ночами думаєш, думаєш…

— Взагалі-то цей центр Юлія Дякун заснувала для жінок, які потерпають від домашнього насилля, але за весь час існування тут було багато зовсім різних жінок і дітей, які через життєві обставини опинилися на вулиці, — говорить Люба. — Вони тут для того, щоб пережити важку ситуацію, зрозуміти, що життя може бути іншим, повірити в себе і жити далі. Тому тут працюють психологи, як з жінками, так і з дітьми. Але часто жінки мають настільки глибокі травми, що вийти в життя — найстрашніший жах.

За словами адміністратора центру, з початку війни тут було багато переселенців з Ізюма, з Києва, з Маріуполя… Більшість просто ночували кілька днів, переводили подих і тікали з країни.

— В нас була жінка з Маріуполя, звати Альона, працювала медсестрою в відділенні інтенсивної терапії, — розповідає Люба. — Коли тут була, теж ходила і всюди, де могла, допомагала, і мовчала, нічого не розповідала, казала: «не можу говорити, що там було, не хочу в собі ворушити».

Вона поїхала в Польшу. І ще скільки таких жінок поїхало, не могли тут залишатися. Та найважче Любі було спостерігати за діточками, які здригалися від кожного шурхіту.

— Я просила одних залишайтеся в нас, якраз було місце, але жінка мені каже: «Не можу, хочеться тікати світ за очі, подалі від повітряних тривог, подалі від війни», — розповідає Люба. — Вони війну бачили поруч, пережили це і не справились з пережитим й побаченим.

За дім, за дітей дякую

Сьогодні в центрі «Ми поруч» живе три сім’ї переселенців з Краматорська і одна з Бердянська.

Найвеселіша жінка — Марина, чорнява, молоденька, в неї троє дітей 4, 8, 10 років. Вони з Краматорська, живуть тут з серпня. Що далі робити, поки не знають, але не втрачають надію на краще.

— В нас там прильоти кожен день, знаходитись неможливо, чоловік попав під танковий обстріл в Артемівську, зараз лікується в госпіталі, а я з дітьми тут, — говорить Марина і додає, що завдяки Юлії Дякун, має не лише прихисток для себе і дітей, а ще величезну вдячність за лікування молодшого сина Єгора. — В нього була вроджена аномалія легеневих вен, і дві дірочки в серці. Сину нещодавно зробили операцію у Львові. З малюком все добре, через тиждень виписали, і він, наче нічого не було, бігає по будинку.

Привозить поліція, приводять перехожі

До кризового центру «Ми поруч», кожна жінка потрапляє своїм шляхом. Або через знайомих, або коли побачила інформацію в соцмережах, або її привезла поліція, боронячи від чоловіка, чи соцпрацівник. Або ж її на вулиці побачив незнайомець і не зміг пройти повз.

— В нас є Надія, вона з Кривого рогу, живе тут вже близько року, — розповідає Люба. — Якось вона йшла по вулиці свого міста, везла перед собою дитячий візочок з сином і дуже плакала. Її не було куди йти, вона не знала, що робити. Це побачив незнайомий чоловік, і просто за руку привіз до Вінниці в наш центр. Таке викликає подив, але вселяє віру в те, що світ не без добрих людей.

Повно в кризовому центрі історій не таких гарних, як у Наді. Наприклад, зараз тут живе бабуся 80 років, її до центру привезла поліція. Звати бабусю Марія, якось вона прийшла до себе до дому, а там квартиранти. Їх поселила дочка і сказала нікого на поріг не пускати. Жінка не знала куди йти, сусіди викликали поліцію. Поліція привезла бабусю в кризовий центр «Ми разом». Тут вона залишилась.

Живе в кризовому центрі дівчина-сирота. З дитинства жила в інтернаті, виросла, почала працювати, її виділили кімнатку (чи колясочну) в гуртожитку. А потім вона завагітніла. На батька дитини дівчина ніколи не розраховувала, але народити дуже хоче, тому що все життя була сама, а тут з’явилося щастя… Врешті з гуртожитку її попросили піти, бо з дітьми не можна. Дівчина опинилася на вулиці. Їй народжувати в грудні, каже що це обов'язково станеться на Різдво. І хоча вона вже в декреті, продовжує працювати прибиральницею, а ще роздає обіди безпритульним при одній з вінницьких церков.

Є чоловік, є квартира, немає життя…

Жінки, які потерпають від домашнього насилля, найчастіше потрапляють до центру «Ми поруч». І вони не дуже хочуть розповідати про себе, про своє. Не хочуть назвати свої імена, про фото чи відео взагалі мова не йде. Тому що їм соромно, їм болить, їм ще дуже довго треба буде лікувати душу. А ще маленькі душі їх дітей. І як вони самі говорять — всі наші історії дуже схожі. Просто є нюанси.

Катерина (ім’я змінене авт.), в неї комбо. Тому що потрапила до центру як жертва домашнього насилля і як переселенка. До Вінниці Катерина приїхала ще в 2014 році, з Донецької області. Там в неї залишилися батьки, які зараз на окупованій території, і зв’язку з ними немає. Катя знає, що її мама нещодавно перенесла другу операцію (видалили груди через онко). Проте, як батьки, де і що з ними, жінка вже кілька місяців немає уявлення. 

В наше місто Катя приїхала з чоловіком, тут в них народився син, йому зараз чотири рочки. Чоловік поїхав на північ заробити на квартиру у Вінниці. Повернувся, квартиру купив, дружині сказав: «Все, я своє на свої заробив, тепер твоя черга».

Як саме чоловік змушував її покинути житлові площу, вона не розповідає, відразу починає плакати. Так Катя опинилася з сином в кризовому центрі «Ми поруч».

За фахом вона вихователь-методист. Зараз, через війну, знайти роботу нереально, дитину в садочок влаштувати важко, для цього потрібні довідки про те, що батьки працюють. А на роботу (якої поки немає) влаштуватись важко, бо дитина маленька — замкнене коло.

— Хоча навіть якщо буде місце в дитячому садочку, ну раптом диво станеться, мені до дітей йти страшно, бо з нервами проблеми, психолог порадила спочатку себе в порядок привести, — розповідає Катерина.

Питаю, як знайшли Юлію Дякун і цей кризовий центр. Катерина говорить, що випадково, і додає — це провидіння.

— Я звернулась до невролога, бо в мене на фоні домашнього тиску тіло почало смикатися і дедалі сильніше, — розповідає жінка. — Лікар відправив мене до психолога, а та запропонувала щось змінити в житті, наприклад, місце проживання (вона звичайно казала не так, більш конкретно і жорстко), тому що ситуація стала критичною для здоров’я.

Катерині порадили два центри, де її можуть прийняти: «Дім мами» в Луці Мелешківській і християнський центр на вулиці 600-річчя. Катя почала шукати номери телефонів і випадково натрапила на номер, де слухавку підняла Юля Дякун. Та порадила приїхати на місце подивитись, чи все влаштовує, і назвала зовсім іншу адресу, ніж жінці радили до того — Вінницькі хутори.

— Я приїхала і залишилась тут, — розповідає жінка. — Тут гарні діти, гарні жінки і Юля Дякун — людина з неймовірно великим серцем, яка нас підтримує. Я не відчуваю себе з дитиною тут зайвою, не відчуваю себе чужою чи нахлібницею, я тут наче вдома. Вдома, де живе велика дружня сім‘я.

«Я була на самісінькому дні…»

Тендітна, рудоволоса і блакитноока — Владислава. Її мати померла три роки тому, батько поїхав на заробітки і де він зараз знаходиться, дівчина не знає. У Влади є лише бабуся, саме вона привела сюди свою онуку, прагнучи врятувати її від поганого.

Дівчина родом з Черкас, її 21 рік, в центрі «Ми поруч» вже півтора року, тут народився її син Вадим, якому рік і два місяці. Цього року дівчина вступила до медичного коледжу, після закінчення якого буде фельдшером.

— Я рік займалася з репетиторами, мені наймала їх Юлія Дякун, потім вступила на бюджет, — розповідає Влада. — Хочу і далі йти в медичну галузь, в медінститут, але потрібно, щоб Вадим трішки підріс. Адже, як з садочком буде, не ясно, а в мене тільки закінчуються пари, я одразу з дитиною, часом немає коли домашнє завдання робити.

Хоча Влада каже, що зараз навчатися не дуже важко, тому що перший курс і дають поки що шкільну програму. Вже наступного курсу буде медицина і буде важкувато.

Зараз дівчина говорить про майбутнє, про те як стане на ноги і буде самостійною. До цього вона була на дні. Алкоголь, наркотики, компанія, яка засмоктала настільки, що ані сил, ані бажання вибратись в дівчини не було.

— Це сталося після дев’ятого класу, до того я була відмінницею, грала в теніс, танцювала, а потім все змінилося, — розповідає Влада. — Почались експерименти з випивкою, з наркотичними речовинами. Я, можна сказати, потрапила на дно і нічого змінювати не хотіла, тим паче закохалась в хлопця з цієї компанії. А потім завагітніла, і все змінилось. Зрозуміла, що мені потрібно зупинитись, що я хочу цю дитину. Якщо батько дитини вживає, то його справа. Я буду жити своє життя.

До речі, про маленького Вадима, доки його мама була на он-лайн парах. Він разом з іншими діточками був в ігровій кімнаті, а та якраз поруч з кухнею, де ми сиділи. Дівчата жартували, що він наймолодший, але найголосніший малюк центру. І дійсно, що там парубку не сподобалося, не відомо, але він так гучно дав знати про своє невдоволення, наче був підключений до колонок.

— Співаком буде, оперним, — засміялися дівчата.

Знову на вінницькій лавці

Доки ми сиділи на кухні, їли шарлотку і пили каву, прийшла ще одна мешканка центру — Наталія Подолян. Про неї «20 хвилин» писали в минулому році. Ця жінка жила на два вокзали, Козятинський та Вінницький, але казала, що у нас лавки краще. 

Цього літа, Наталю Подолян забрала з лавки біля лікарні швидкої допомоги вінничанка Руслана Кравченко. Її стало зле на вокзалі, перехожі викликали швидку, та привезла її до лікарні на Київську. Наталі там зробили укол і випровадили на вулицю, бо без документів. 

На вулиці серпнева спека, в жінки води немає, здоров’я немає, ноги не ходять. А ходять поруч вінничани, серед яких виявились небайдужі, почали телефонувати до волонтерів. Приїхала Руслана.

— Я розмовляла з головним лікарем, питала як можна ставитись до людини, наче до сміття, привезти в лікарню, дати вкола і викинути, — розповідає Руслана. — А лікар мені говорить, що не має місць, бо купа поранених, а ще в жінки немає документів, тож лікарня не може взяти на себе такі зобов’язання, бо є Закон.

А тим часом Наталя сиділа в бесідці, в неї гіпертонічний криз і гіркі сльози. Руслана ж обзвонила купу знайомих і незнайомих людей. Тоді дивом знайшли квартиру, де жінці дозволили побути тиждень.

— Правда, вона як почула, що я маю за квартиру платити, каже: «Дитино, кинь мене тут», — розповідає Руслана. — Як кинути? Поїхали ми з нею на цю квартиру, продукти купили, ліки, воду. Наступного дня пішла я в департаменті соціальної політики просити за Наталю. Мені сказали, що притулків для безпритульних немає. А так як вона без документів, тим паче, ні медичну допомогу, ні прихисток отримати не може.

Наталя з Кіровоградської області, побудувала там хату і поїхала на заробітки в росію. А чоловік хату приватизував на себе. Знайшов нову жінку, одружився. Доки Наталя була молодою, працювала, жила разом з подружкою. А потім впала, отримала проблеми з ногами, стала нікому не потрібна, подружка десь поділася, а Наталя пішла жити на вокзал. Її документи залишились в росії, вона тут.

— Знову я прийшла до соцпрацівника Євгена Козлова, кажу: «Ті самі люди в ту саму хату», і прошу допомогти вже з Наталією Подолян, — розповідає Руслана.

Тепер Наталя живе в кризовому центрі «Ми поруч», має відмінне почуття гумору, і зберігає бадьорість духу. Каже, що юрист працює над тим, аби відновити її документи, але все складно, бо її чоловік визнав Наталю мертвою, є навіть свідоцтво про смерть.

— Треба на могилу поїхати провідати, подивитися, в якому стані, я все життя рози вирощували, в мене біля хати було 70 кущів, різних, гарних, цікаво, чи хоч один на могилку посадив, — сміється Наталя, сидячи з нами за столом. — Всіх запрошую, буде така собі екскурсія, всім центром поїдемо.

Але немає в неї навіть могилки і вона про це знає. Є тільки дівчата з кризового центру і 12 діточок, які бігають навколо столу і по черзі запитують мене: «А як вас звати?», «А мене — Данило, Тимофій, Ліза…».


 

Читайте також:

Комусь простіше торгувати тілом, комусь просити… Чому у жебрацтва жіноче обличчя

Їхні міста зруйновані війною. Три історії переселенок, які облаштовують своє життя у Вінниці

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі

keyboard_arrow_up