Їхні міста зруйновані війною. Три історії переселенок, які облаштовують своє життя у Вінниці

• У Вінниці запустили відеопроєкт «24 історії після 24 лютого». Це розповіді жінок, які жили в блокадному Маріуполі, гарячому від обстрілів Харкові, чи на окупованих частинах Донбасу. 

• Переповідаємо вам кілька історій жінок, які взяли участь у цьому проєкті та зараз облаштовують своє життя у нашому місті. 

Раніше ми вже розповідали про проєкт «24 історії після 24 лютого». Організаторами цього відеопроєкту стала команда громадської організації «ВІСЬ». Робота над проєктом тривала упродовж літа. Записала 24 відеоісторії журналістка Олеся Шуткевич. Детальніше про проєкт можете прочитати у нашій публікації ТУТ. 

Відеоісторії ініціаторки проєкту публікують поступово. Переглянути вже опубліковані, ви можете на Facebook-сторінці громадської організації «ВІСЬ». 

Ділимося з вами кількома історіями війни учасниць цього відеопроєкту. 

«Залишатися – це був не варіант»

Оля виїхала з Чернігова з родиною 8 березня. Коли розпочалася повномасштабна війна її старшому сину було три роки, а маленькій донечці ледь виповнилося чотири місяці.

— Першу ніч і день повномасштабної війни ми провели у себе в підвалі. Потім зрозуміли, що там немає чим дихати, і перейшли в підвал школи-садка. Ми вірили, що день-два і все мине. Оскільки ми межуємо з росією, тож обстріли почалися одразу, — розповідає у відео Ольга. — Зараз 80% інфраструктури міста немає. 

Жінка пригадує, що були дні, коли вони повністю не виходили на вулицю через сильні обстріли.

— Виходили на вулицю між обстрілами. Під час однієї з перерв свекруха вийшла з сином подихати, а я з маленькою і чоловіком були у підвалі. І раптом вибух… тут, поруч. Кричу: «Дитина». Біжу! Біжить чоловік, я біжу за них з дитиною на руках, — розповідає жінка. — Все обійшлося, але це був страшний день. Вибухи не страшні, але коли не розумієш, де в цей час твоя дитина, це найбільший страх. І потім, коли вони забігли назад, мені здавалось, що моє життя десь на пару хвилин зупинилося. Тоді я зрозуміла, що треба щось робити, бо залишатися — це був не варіант. 

Виїхати Ользі з родиною вдалося не з першої спроби, їм казали, що їхати небезпечно. Коли ж все-таки вдалося виїхати, вони приїхали у Вінницю. 

— Моя мама і брат залишилися там. Я дуже сумую за ними, але поки ми боїмося туди повертатися, — каже Оля. — Мої діти дають мені сили, у мене двоє маленьких дітей, і мені треба триматися. Я в очікуванні перемоги. Я вірю, що все буде добре. 

Все матеріальне набудеться знову, а головне, щоб ми були під мирним небом. 

«24 лютого почалося з крику тата “всі на підлогу”»

Студентка Оксана до Вінниці приїхала з Волновахи Донецької області разом з родиною.

— Ранок 24 лютого почався з крику тата «всі на підлогу». Я навіть не розуміла, що відбувається. Ми не були до цього готові, — розповідає у відео Оксана. — Наступного дня почалися вже набагато страшніші обстріли. Ми просиділи у підвалі, де було дуже тісно, десь 7-8 днів. 

Газ у місті Оксани зник на п'ятий день великої війни. Розповідає, що її тато розпалював багаття на вулиці і там вони готували їжу. 

— Сусідні доми горіли. Ми розуміли, що ось-ось, і прилетить у наш дім. Тому вирішили бігти у лікарню. Ми знали, що звідти евакуюють, — говорить Оксана. — Я думала, що ми туди не добіжимо, бо почався сильний обстріл. Інтернету не було, ми не знали, що відбувається у місті, країні. 

Під час одного з бомбардувань того дня вона усвідомила, що може загинути просто тут і зараз. 

— Вранці наступного дня приїхала тероборона і сказала, що вони евакуюють людей, але попередили, що сусіднє село під обстрілами і зеленого коридору немає. Ми порадилися і вирішили, що у Волновасі ми не виживемо. Ми доїхали до Покровська і трішки видихнули, — пригадує дівчина. 

У Вінниці Оксана з родиною облаштовують своє життя. Дівчина розповідає, що вони отримали багато допомоги від волонтерів, за що дуже вдячні. 

«Я думала: "Невже це життя закінчилося?"»

Альона приїхала до Вінниці з Ізюма. У відео вона розповідає, що спершу не могла усвідомити, що повномасштабна війна почалася. Каже, що їй здавалося, що це ніколи до них не прийде. Але 1 березня в центр Ізюма скинули авіабомбу. 

— Спочатку по одному літаку прилітало, от він летить і скидає дві бомби. Ти рахуєш до чотирьох і падає бомба. Не встигаєш заховатися. Лише чекаєш, куди воно впаде: на тебе чи ні, — розповідає жінка. — Потім почали літати по два літаки. Я думала: «Невже це життя закінчилося?»

Родині Альони довелося не лише ховатися від обстрілів, але й бачити, як летять снаряди на місто і знищують квартал за кварталом. Її будинок розташований на височині, звідки окупанти накривали Ізюм артилерією вдень, а вночі бомбили з літаків. 

— Ти бачиш літак у вікно, він вмикає прожектори і стає видно, як вдень. Кидає бомбу, десь п'ять вулиць від нас. Дивлюсь, ця бомба падає і будинки загоряються. І загоряється не один будинок – чотири, п'ять будинків. Потім друга бомба, третя. І все. Ти розумієш: для чого, для чого ти так стоїш, дивишся і завмираєш, — пригадує жінка.

Після цієї ситуації, наступного дня, родина вирішила виїжджати. На той час у місті вже не було ні світла, ні газу, ні води, ні зв'язку. 

— Ми проїжджали і бачили, як горять дома. Це остання картинка, яку я пам'ятаю з мого міста. Все зруйновано і все горить. У людей було все, а тепер немає життя, — говорить жінка. — Ми їхали і думали, хоч би обстрілу не було. 

Жінка розповідає у відео, що вона кілька тижнів звикала до життя у більш спокійних регіонах України. Каже, це наче дві реальності. 

Читайте також:

«Життя в окупації — це тюрма»: історії жінок, які через війну переїхали у Вінницю

«Їздимо до своїх»: як працює безоплатний мобільний хаб для ветеранів та їх сімей

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.